1.5. Владимир Солошенко, UX5YD Город Черкаcсы Радіовірші Радіовірші, це все для душі Вони із душі як чайки летять Вони чарують, радість дарують І хочеться знову нові писать Хочу писати, щоб розказати Бо душа проситься в лісі гулять В полі широкім, в небі високім Аж до зірок в мріях злітать Звуки ефіра, це наче ліра Тут нові друзі вітають мене Це дружба міцна, єднає вона І не відчую, як час промайне. Вітер віє Вітер віє із-за гаю, Дерева гойдає. Лине здалеку без краю, Куди не вгадає. То у житі дозрілому Хвилею гуляє. То у небі високому Хмари розганяє. Клубочаться чорні хмари, Дощі посилають. А він летить до діброви, Там смерчі гуляють. Легко жити йому, вільно, Кордонів не знає. Пролітає скрізь спокійно, І горя не має. Хотів з вітром, хоч три днини, В небі політати. Звідти глянуть на Вкраїну, Себе показати. Якби була та нагода, Ще й могутня сила. Щоб дала мені природа, Такі дужі крила! Літа мої Пролітають літа мої Наче той лелека, Хоч усі були хороші Дорога далека. Хотів я його спитати Чи ще не втомився? А йому це краще знати, Летів, не барився. До домівки ще далеко, Сил не вистачає. Важко дихає лелека, Долетіть він має. Прилетів ранком до хати Там сів і сумує, Його прийшли привітати А він їх не чує. Батьківщина Вітре буйний – буревію! Ти в небі гуляєш, Летиш собі без кордонів, Хмари розганяєш. Благаю тебе ненаситний, Лети в Україну. Вона наша рідна ненька, Як мати – єдина. Ми її не вибирали, Не будем й міняти. Кращу долю збудуємо, Щоб надію мати. Батьківщина допоможе, У лиху годину. Щастя дати вона зможе І батьку і сину. Доля
Думки мої, соколики, до небес злітайте, Беріть мою недоленьку, в хмарах розкидайте. Дуже важко з недолею по світу блукати, Краще її невірную в землю закопати. А я долю почекаю, навіть і маленьку, ЇЇ щиро привітаю, як рідную неньку. Закінчилось моє горе, я вже наблукався. Не цурайся мене доле, тебе дочекався. О ветеранах Быстро кружится в вальсе осеннем, Молодость наша с тобой. Хоть и прошла она в годы военные, Все же не время еще на покой. Все же душа еще молодая Ей седины не понять Вечно в пути, покоя не зная, Ей бы порхая – летать. Мы ветераны, нам времени мало, Планы свои завершить. Вера в победу нам помогала Путь молодым проложить. 1.6. Владимир Ванзяк, US0YA Город Черновцы Вічний мотив Тi днi минули, наче у вi снi, Краса Полiсся вже в туманi, Лиш знов ввижається менi Царiвна нiжна i до себе манить. Вона – як Мавка лiсова, Звести очей немає сили. Та в серцi смуток вигравав, Здавалось, жалiсть голосила. Ще не добуто золото iз скринь, Природа краю не зiв'яла, Птахiв не звала далечiнь, А Мавка знову зиму пригадала. Тонуло сонце мiж заплав, Й дерева темiнь обiймала. Та холод серце не здолав. В нiм билось те, що не вмирало. Біль Вiзьму собi пекучий бiль Вогненим подихом шаленим. Навпiл дiлили хлiб i сiль. Чому ж бiда тепер без мене? Безсоння страдницьких ночей, I горе, й щастя – все єдине. З'яснiє темрява очей. Накличу серцем свiтлу днину, Коли вiзьму пекучий бiль… I який то день настане Епіграф до вірша: є всi пiдстави твердити, що Ленкiвецькi укрiплення в 1259 роцi спалили на вимогу воєводи Бурундая. Осмомисле Ярославе, Ти смiявся з тої лютi, Злого короля ославив, I фортецю звiв в Припруттi, Ще й багато мiст в окрузi, Пiдпер гори, аж угорськi. Час зiплив в примарнiм крузi. То чому ж так гiркне спомин? То чому ж так гiркне спомин… У страшному димовищi Понад Прутом лине стогiн I здiймається все вище? Найстрашнiше з лiточислень… Де ж ви, браття-галичани? Хто зронив це ганьбовище, I який то день настане? I який то день настане… Чи в угоду бурундаям? Свiт зiп'явсь, хоч дим розтанув В нездоланнiм рiднiм краї. |
