Пісня чорнобильців-ліквідаторів Стомились чорнобильські дзвони І рани зализує час… Байдужість чинуші бетонна Давно не новинка для нас. Ми й досі «дорогою смерті» У снах летимо крізь весну, Щоб знов у смертельному герці В реакторі вбить Сатану. Ми люди прості, не герої, Нам випала доля така: Героями стати в двобої, Якого ніхто не чекав. Не всі ми прибути у змозі І в день цей стояти в строю — Багато знайшли по дорозі Останню зупинку свою. Їм вічного сну в супокої… А нам – і за себе й за них — До праці щоденної знову Попереду юних синів… Стомились чорнобильські дзвони І рани зализує час… Байдужість чинуші бетонна Давно на новинка для нас. Кумова пригода Так, Микола – випивоха, Кажуть, це з природи, Хоч і брешуть люди трохи Про його пригоди… Якось раз вночі, бідняжка, Встав, мов божевільний. Вихід лиш (бо ж де та пляшка) — Пасіка артільна… Мед лікує всі хвороби, Чи внутрі, чи зовні, Хоч п’яниці і нероби — Трудновиліковні. Що докажеш тут Миколі? Доганяй за гаєм!.. Вже на пасіці у полі Вулик вибирає. От вхопив, який поближче, Придавив до пупа І до плота, там де нижче, З вуликом потупав. Та зненацька наш Микола Вигнув дивно шию: Де ж взялись такі тут бджоли — Не гудуть, а виють?.. Вулик тут же, біля плоту, Загарчав, загавкав Й цап! Зубами – от сволота: Зна, де більша вавка. Кум від болю й переляку Вулик вбік десь кида — Хоч би дійсно був собака. Тьфу! Це ж просто гнида! Стис ширінку міцно в поли, Мчить додому хутко — Сплутав чорт він оті бджоли І собачу будку!.. Сам не бачив я, не знаю. — Плещуть молодички, Що в Миколи, десь там скраю, Шрам є невеличкий. На весілля в Ясси Тясмин десь давно за лісом Ззаду вже й Синюха… Скаче військо, скаче риссю, Вслід за сонцем к Бугу. З козаками, глянь, татари — Кіньми топчуть простір… Це весільні мчать бояри До Лупула в гості. Обіцяв за Тимофія Видать заміж Домну, Ну, а сам, як та повія, Крутить безсоромно. Калиновському Мартину Це якраз на руку: От Богдановому сину Добру дам науку! Не спиняй бояр, Мартине, Все ж таки – Хмельницький! Не спиняй – бо хто їх спинить Дасть тим жаба цицьки!.. Перший день уроком бою Став хвальку-поляку: Козаченьки із ордою Ляхам втерли маку. А вночі терза жовнірів Незвичайний клопіт Шляхті гріють хлопи шкіру — У вогні всі копи. Розгулявсь жених із ранку Із Карач-мурзою — Не одна ревла шляхтянка, Ставши враз вдовою. Хто тіка за річку бистру — Хлоп тут недалечко: Ось за ваші, ляхи, здирства!.. Ось за Берестечко!.. Залишився й Калиновський Під Батіг-горою… Двадцять тисяч – військо польське Вкрилося травою Все готове вже у Яссах, Жениха жде Домна: Хай бояри лиш, будь ласка Будуть … за кордоном… Сміхоград
В місті славнім Сміхограді Всім живеться, як в раю. Чистоті, порядку раді, Славлять долю всі свою. Та в житті бува нерідко: Не цінуєш те що є. Тож не знаєш, як і звідки Раптом горе пристає… На одній із людних вулиць Папірця хтось із курців Не докинув раз до урни, Просто, він не долетів. А хлопчак обгортку «жвачки» В урну кинув – переліт! Не нагнувсь над сміттям рачки, Вже й школяр, вже ж десять літ… Через тиждень зникла урна — Вся сховалась під сміттям. Наче й люди всі культурні: Чи дорослий, чи дитя. З кожним днем все більша купа — Мов на дріжджах все росте. Сміхоградці, ви ж не глупі! Чом тривоги не б’єте?! Схаменулись дуже пізно, Бо над містом вже гора, Це не сміття – сила грізна, З нею битись вже пора. Стало темно враз, як в ямі, Вітер гору ту зірвав Й місто все страшним цунамі — Шаром сміття поховав. З того часу місто зникло, Славне місто Сміхоград. А це місце люди звикли Звати просто: «Сміттєград». |
