Одвічний біль… Одвічний біль, одвічна втіхо! Не вірю я, що ти з ребра! На радість нашу, чи на лихо, Бог жінку з іншого зібрав. У фарб зорі він взяв чарівність, Додав жорстокість злих стихій, Красу і лебедину вірність Й долив до них отруту змій. Ослину впертість, ласку киці Змішав зі мстивістю пантер, З’єднав з ревнивістю тигриці Жадобу п’явок-ненажер. Перемішав з дурманом зілля Комахи в’їдливої писк, Яскраве сонячне проміння Й нічних зірок холодний блиск. В смутну задуму, що мав місяць, Додав ще грацію газель, Потовк заміс, як тісто місять, Поглянув збоку – ні, не все. Тож компонент додав останній, Що в жінці досі ще не зник: Магнітну силу притягання, Яку зна кожен чоловік… З легенди вийшла ти, чи з міфа, Нехай ти з тіста, чи з ребра — Одвічний біль, одвічна втіхо: Любові, щастя і добра. Не стерти велич Перемоги Не зітруть і віки твою велич, Не забути того, що було, Хоч гранітні стираються стелли Й ветерани – один на село. Хай луна мідний дзвін в піднебесся… Перемого! Для нас ти свята! Тільки хто ж через рік? Через десять? Знов настирливо серце пита. Та ми вірим, що пам’ять нетлінна І про подвиг згадаємо знов, Подвиг тих, хто не став на коліна, Хто за нас проливав свою кров. Хай луна мідний дзвін в піднебесся… Перемого! Для нас ти свята! Тільки хто ж через рік? Через десять? Знов настирливо серце пита. Це вони задихались в болотах, Замерзали в глибокім снігу, Гамували зашерхлим ротом Свою з кінського сліду жагу. Хай луна мідний дзвін в піднебесся… Перемого! Для нас ти свята! Тільки хто ж через рік? Через десять? Знов настирливо серце пита. І крізь вихор шаленої бурі, Батьківщину закривши грудьми, Вони йшли і на смерть, й на тортури, Щоби ми залишались людьми. Хай луна мідний дзвін в піднебесся… Перемого! Для нас ти свята! Тільки хто ж через рік? Через десять? Знов настирливо серце пита. Війна – завжди війна Транзистор муркає на вушко, В кімнаті спокій і тепло… Хтось знов когось бере на мушку… Добро і Зло, Добро і Зло… Події мов із каруселі Хватає память наугад Й проводить дивні паралелі: Чечня, Афган і … Сталінград. На Волзі голову склав тато, Кабул з синів зробив калік, Вернувся зять живим до хати, Та душу в Грозному обпік… І знову плаче мати сива, Бо все ж війна – завжди війна, Священна ти, чи справедлива — Несеш ти смерть її синам… Транзистор муркає на вушко В кімнаті спокій і тепло… Хтось знов когось бере на мушку… Добро і Зло, Добро і Зло. А може це ти? Згадалась балада, як сина Альошу Побачила мати з екрану кіно: Летить він в атаку крізь років порошу, Хоч смертю хоробрих загинув давно… Хай думка наївна та пам’ять не стерта — Я в хроніку давню вогненних років, В солдатські обличчя вдивляюся вперто, Проходячи вкотре шляхами батьків. Я кидаюсь з ними на кулі за Бугом, Під бомбами корчусь у хвилях Дніпра… Поразки і відступ… Поразки – як цугом. І віра крізь відчай… Москва…Сталінград… В боях і утратах дорога й зворотна Повз згарище-хату туди на Берлін. І ненька-Вкраїна, святкова й скорботна, Вітання прощальні нам шле навздогін… Хоч думка наївна, нічого, не гордий — Включаю дев’ятого знов з дев’яти… Стара кінохроніка Держфільмофонду… Он знову хтось схожий… А може це ти?! Гіркий урок Чорнобиля Квітнева ніч… Містечко спить… Все тихо. Садів духм'яних запах – до небес! Та в спокій цей ввірвалось чорне лихо: Бутон вогненний знявся над ЧАЕС! Гармонію бетону і природи, Усю красу спалив нещадний смерч! Та проти піднялись сини народу, Своїм життям вони спинили смерть… Ще й не жили ви, юні лейтенанти, Володя Правик, Віктор Кібенюк! Та встали перші ви під гул набату, Щоб людство зберегти від смерті, мук. Нерівна битва в ядерному пеклі: Нейтрони, гама-частки – загаси! Отруйний дим, киплячий бітум, спека, Кругом вогонь… і де ж межа їх сил? Ось тут і видно чим і як хто диха, Не був героєм зроду?.. Станеш тут! В безсмертя піднесе шалений вихор, Чи в забуття проложиш свій маршрут… Могутній хтось, та з зором, ой, коротким Ту грізну силу вклав до млявих рук І став Чорнобиль нам гірким уроком І полігоном різних там наук. І йод, і цезій, стронцій і плутоній, І їх сполук прокляті номери Смертельним брудом держать у полоні Усе живе, мов кажучи: «Умри!» Прости нам, Земле, як прощає мати, За зло полям твоїм, лісам, воді. Ми не царі природи, щоб все брати Та ні! Ми діти… й учні молоді. |
