― Веселий ви чоловік, ― не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж від цієї мови жвавішає, а я починаю потроху оживати.

А цибань, щось згадавши, підходить до Обмінної, обнюхує її губи й питається:

― Ви її горілкою не підпоювали?

― У нас не ваша вдача, ― насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на підборідді здригається, бере "соб" ― на сміх.

― Та ви не гнівайтесь: хто кого не піддурює на ярмарку, ― приязно поглядає цибань на дядька Трохима. ― На ярмарку ми всі потроху стаємо циганами. А з вами, надіюсь, сватами будемо. Га?

― Може, й будемо.

― Продав я колись оцю шкапину за десять карбованців, а тепер беріть дев'ять ― і по руках. Треба ж хоч жінку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?

― Хай буде так! ― Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й поліз до кишені по калитку.

― От люблю, коли якась комерція є! ― нарешті розвеселився дядько Трохим і гримнув на мене: ― Як же ти, отецький сину, міг такого намолоти? Га?

Я спідлоба глянув йому у вічі й відповів:

― Бо мене мій тато вчили говорити тільки правду.

― Усюди, але не на ярмарку! ― заграв очима батько. ― В торгу і святі правди не кажуть, ― неінтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?

― Ой хочу! Коли можна ― з маком!

― Ще й з маком? ― погрізнішало батькове надбрів'я. ― Дома я тобі утру маку!

― Е? ― не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.

А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.

― Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, ― мало не плачучи, благаю селянина.

― Та не буду її кості калічити, ― пообіцяв покупець та й повів з торгу уже не нашу Обмінну.

Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.

Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?

На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: "Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна".

І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.

Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. Наша молода історія йшла по селах не в сріблі-злоті, а в шорсткому саморобному полотні, та все одно в її веселих блакитних очах стояли світи надій!

Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.

А які думи снувалися тоді у головах матерів? І чи багато хто згадав, що в отому білому полотні, яке розстелялося по всіх усюдах і за копійки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсонні ночі, пригашений сліпаками цвіт очей і стогін протертих пучок?..

Я не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотно, то ви багато чого втратили.

Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому, а далі, підтикавшись, босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді ― на латачі, на траві і м'яті, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною...

У ті полотняні часи в нашому селі пішла мода на галіфе, і так вона пішла, що, мов лихоманка, охопила всіх чоловіків. І яких тільки у нас тоді не було галіфе: і круглих, як півбубона, і напівкруглих, і тих, що починалися вигином, а закінчувалися дужкою, і таких, мов перевернута голова бика, і зовсім ріжкастих. На що вже дівчата ― і тих спокусила мода: дарма що вони тоді ще не носили штанів, все одно деякі придумали галіфе на рукавах сорочок: починалося воно прямісінько від чохлів і зникало, не доходячи до пліч. Правда, це галіфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрість чи зневагу у тих, яким літа не дозволяли ганятися за модою.

То що після таких кравецьких новацій мусив робити я? Теж канючити галіфе. На це мати обміряла мене насмішкуватим поглядом і відповіла:

― Гарний ти і без галіфе, такий уже гарний, що далі нікуди.

Я пропустив характеристику повз вуха.

― А в галіфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самі подивитесь.

― З мене досить і такого вариводи, ― чогось не бажалося матері, щоб я став кращим.

― Так уже, мамо, хочеться того галіфе...

― А дубового сала чи березової каші не хочеться? Он краще побіжи хопти нарви.

― А галіфе пошиєте?

― Як тобі шити: упоперек чи повздовж спини?..

― Хіба ж галіфе на спину шиється... ― ще не здаюся я.

― Можна й на спину, аби витримала вона, ― і насмішкувато, і журно посміхається мати.

Видать, мода не дуже хвилювала її, і я згодом змирився, що розживуся на галіфе, коли матиму в руках своє ремесло і копійку. І раптом таке свято перед самим різдвом!

Прокидаюся вранці, кидаюсь до одежинки ― і сам собі не вірю: на всю нашу скриню розкапустилось галіфе, і не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галіфе здалеку може зійти і за крамне! А чорні поворозки на ньому ― із справжнісінької "чортової шкіри", що навіть дорослим іде на святешні штани.

― Ну, як воно, сину? ― обертається од печі мати.

― Ой спасибі, мамочко... Як же ви без мірки?

― А що там міряти в тобі: шкірку та дірку? Вузькі будуть ― розтягнемо, широкі ― підшиємо, довгі ― на виріст підуть.

От як тоді в селі дивилися на моду, головне було, ― чи то в одежинці, чи то у взутті, ― міцність.

― Приміряти можна?

― Та вдягайся. Сьогодні у них і в школу підеш. А ввечері, як захочеш, комусь вечерю понесеш.

― Я до дядька Себастіяна піду.

― Ох і надокучаєш ти йому.

― Це я чую тільки од вас, а не від нього.

― Можна й до дядька Себастіяна. Одягайся.

Аби ж ви знали, як приємно зашелестіло галіфе в моїх руках, як повіяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живі. Одягнув я галіфе, одразу підріс і покращав сам собі.

― Як воно, мамо?

― Та, здається, нічого. Тільки наче одна галіфина трохи меншою вийшла.

― Таки справді менша.

― То я підріжу більшу.

― Е, ні, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.

― Розтягуй, як не маєш іншої роботи.

Доки мати готувала королівське снідання ― картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився біля галіфе, розтягаючи його і пальцями ззовні, і кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.

В школі моє галіфе помітили і сторож, і учні, і вчителька. Учні вітали нову одяганку сміхом, різними вигуками і підняли мене на ура; учителька ж посміхнулась і схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером і на якийсь час притьмарив мою радість. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:

― Прямо як городське!

― А чого ж, ― запишався я, поправляючи меншу половину.

― Ти в ньому і на ковзанку десь-то не підеш?

― Піду.

― Е?

― Хіба воно мене родило?

― Не побоїшся замастити?

― Пусте, ― кажу так, наче мені щодня доводиться ходити в обновці. ― Ти прийдеш на леваду?