А тим часом тітка Оляна спритно скидає з мене свитинку, чоботи, сорочку, підштовхує у плечі до лежанки, і я не стямлююсь, як опиняюсь у півтемряві на печі в кумпанії з наляканою кульбабкою.

― Скидай, дитино, штанці та насухо витрися рушником.

Соромлячись, я скидаю своє пожалюгідніле галіфе, а тітка Оляна одразу жахається і сплескує руками:

― Ой, пропали ж твої ніженьки, дитино! І що ти робитимеш у білому світі? ― заголосила вона і цвітом на рукавах прикрила обличчя.

Глянув я на свої ноги і теж перелякався: вони були темні, аж чорні. От що робить з людиною мороз. І так мені стало жаль себе, що повіки мої одразу набухли слізьми. Я витер їх рукою, а тітка Оляна, кусаючи уста, обережненько тернула полотняним рушником по моїх ногах.

― Не болить?

― Хіба я знаю?

― Задубіли, не чуєш, видко, їх. ― Тітка ще провела рушником ― І сталося диво: з-під полотна на моїх ногах з'явилися білі смуги.

Я глянув на тітку, тітка на мене, вона засміялася перша, я за нею, а далі хихикнула Люба, і навіть мале верескля здивовано сказало: "А".

― Ой смутку мій, а я, дурна, в темені і не добрала, що це з твоїх штанців облізла бузина! ― Навколо тітчиної голови застрибали квіти, вона сама стала схожою на квітку, а в очах її набилося стільки радості, що вона почала стікати сльозою.

― Ну, чого ви, тіточко, плачете?

― Бо стільки через тебе страху і жалю наковталася!.. Ой, шибеник ти, шибеник. Де тільки на тебе росте лозина? Чуєш тепер ноги?

― Чую, тіточко! ― аж нагнув голову, прислухаючись до них.

― Ану, давай розтирати разом, щоб і мороз, і трясця, і застуда заразом утікали з ніг. Чекай, я їх ще святковою горілочкою витру. Від неї запищиш у мене, як в'юн.

І справді, я попискував, наче в'юн, а тітка після розтирання ще й щипнула мене:

― Щоб ходив здоровий і не журився!

Потім вона кинула мені кожуха, а сама взялася за мої чоботи, свитину, сорочку і галіфе, не забуваючи й на тісто поглянути, і метнутися до печі, і набрати в праску вугілля, і з бортяниці внести меду і з ним у руках насваритися на куріпку, що почала добиратися до куті.

А куріпка одним оком поглянула на тітку Оляну, проспівала:

"Чир-хик" ― І розставила крила. На це "чир-хик" тихенько-тихенько, наче тінь, увійшов дядько Сергій, який мав темне переспіле волосся, темні важкі очі, темну душу і срібний янгольський голос... Мені й досі дивно, як такий голос, що у церкві підіймався до самого бога, не міг пом'якшити дядькової злоби чи змити кіпоть із серця.

Дядько Сергій, не вітаючись, обнишпорив очима всю хату й присів перед куріпкою, а та, чуючи щось недобре, дременула під ліжко.

― Гарненьке дехто має м'ясце, ― подичавіли під віями звужені очі. ― Оляно, продай свої куріпки, уже ж сам бог бачить, як прошу тебе.

― Я ж сказала: і не випросиш, і не вигрозиш.

На вивернуті губи дядька Сергія лягають зневага і зверхність, він підводиться й невдоволено хмикає:

― От чого не розумію, так не розумію: і самим не їсти, і комусь не дати.

― Не все ж, Сергію, треба їсти чи жерти. Наші куріпки ― дітям радість.

Тіні пробігли по обличчі дядька Сергія.

― Нема тепер радості на світі, ― починає міряти хату порепаними чобітьми. ― Нема, і не скоро буде.

― Не каркай, лиховісний! ― розпашілась темними рум'янцями тітка Оляна. ― Від тебе й хата потінявіла.

― Ще раз підведи її глиною, ― не дуже й сердячись, кидає похмурець. ― А де ж твій господар?

― У лісі.

― І перед свят-вечором у лісі? ― дивується вузький недобрий вид дядька Сергія. Тут він помічає мене й витріщується: ― Вигріваєш злиднів на своїй печі?

― Все зле на тебе, некликаний! І нюшить, і нюшить чогось! ― обурилась тітка Оляна. ― Якщо ти, нелюдку, ворогуєш з Панасом, то чого маєш ворогувати з дитиною?

― А що, христосуватись накажеш із ним? ― змірює мене таким оком, наче в ньому днювала і ночувала сама злоба.

― Іди, тумануватий, на три вихори! Тобі тільки, бачу, хвоста бракує.

― Зашкварчала, наче яєчня на сковороді. От уже маю рідню!.. ― Натягує на сторчкуваті брови шапку, гордо виносить із оселі порепані шкарбани й так хряскає дверима, що на долівку сиплеться біління.

― Ох і чоловік! Щоб тобі в душі було пусто, ― з гіркістю і жалем говорить услід братові тітка Оляна. ― Ви, діти, не зважайте ― не на ньому тримається день.

З розмов дядька Себастіяна і тата я знаю, що ніч тримається на таких, як дядько Сергій... Правда, він притихне згодом, пригне голову і душу, щоб потім підняти їх над людським горем у страшні часи.

В революцію ж дядько Сергій потай водився із бандитами, хоча сам і не був у банді. Від них він мав грабоване добро, а їм постачав харчування і самогон.

Одного разу червоні козаки накрили його з бандитами і лісами повели на Летичів. І чи то з переляку, чи з туги дядько Сергій заспівав. Коли закінчилась пісня, до нього під'їхав немолодий командир і наказав:

― Іди додому!

― Як додому? ― не повірив дядько Сергій.

― Ногами... Отакий голос мати ― із бандитами водитись! Співав їм, тепер співай людям!

Того ж дня дядько Сергій опинився дома, відлежався у клуні, а другого ранку вже з насмішкою розповідав сусідам про свою пригоду:

― Тільки подумати: заспівав пісню ― і червоні уневинили мене. Я думав: у них очі на камінних підмурках, а вони ― на вологому місці... Обманював я очі жінок, обманув і нової власті...

В хаті стало тихіше. Тітка Оляна мовчки почала роздмухувати праску, потім пальцем торкнулася її споду, і от уже моє галіфе аж зашипіло і запарувало, ― іще одна напасть відлягла мені від серця.

― Ти не журишся? ― через якийсь час заглянула на піч тітка Оляна й подала мені одежинку.

― Ні.

― А обідати будеш?

― Ні.

― Чого так запишався? Не зважай на чиїсь теревені ― вони весь вік чіпляються до живого. Любо, давай ложки!

І хоч як я віднікувався, тітка Оляна принесла на піч полумисок з пісним борщем, в якому серед поморщених грибів хизувалась червона перчина, і наказала:

― Їж мені й не журися.

Я глянув на Любу і засміявся.

― Ти чого, надзигльований? ― сказала тітка те саме слово, яке я чув тільки від свого дідуся. ― Ну, кажи!

― А гніватись не будете?

― О, потрібна мені така печаль. То чого?

― Бо ви чогось за кожним разом кажете, щоб я не журився...

― Хіба? ― спочатку здивувалась молодиця, а потім зітхнула й пояснила: ― Бо що мені, як подумати, головне в світі? Щоб люди мали людяність у серці, хліб на столі і не журились...

 Я вискочив із шкоди, як горобець із проса: навіть мати не здогадалася, де сьогодні побувало моє галіфе. І хоч воно трошки посвітліло, та це не дуже велика біда: хіба в слушну хвилину не підфарбую бузиновим чорнилом? А його мені не позичати, бо ще з осені заготував цього дива аж повну гранчасту пляшку. Після такого виробництва тато з місяць не міг налюбуватися моїми руками і все казав, що вони стали схожі на облізлих кротів.

Але тепер, взимку, я розкошую, мов кум королю: маю чорнило і для себе, і навіть на обмін, ― уже три пера виміняв ― вісімдесят шостий номер, череватеньке ― ложечкою ― і рондо. Правда, я їх одразу ж програв хитрому Цибулі, проте за ними не так шкодував, як за тими, що купує тато аж у Літині.

Мені навіть трохи смішно стає, що ні батько, ні мама, проходячи повз моє галіфе, нічого підозрілого не помічають. А може, це тому, що вони зараз мають немалу турботу: готування до свят-вечора.

Заклопотана і варінням, і мастінням, і прибиранням, мати ткнула батькові й мені шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потім на двері й витурила нас із хати:

― Ідіть, помічники, і до першої зіроньки не приходьте мені!

― Оце маю пошану від рідної жінки, ― удавано зітхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стіжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрічаються сонце й вітер: сонце надає їй полиску, а вітер мінить і мінить на ній кольори.