― А даси ковзани?

― Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лід орати носом!

― І чого б я ото пишалась, хоча й у галіфе, ― в'їла Люба і кинулась до дівчат.

Після школи, вибравши слушну хвилинку, я тайкома од батьків чкурнув на ковзанку. І що дивно, ― ідучи селом, я теж метляв незастебнутою свитинкою, щоб усі бачили моє галіфе. Тепер я розумів Юхрима Бабенка, як йому хотілось похвалитися своєю австрійською та англійською одежиною.

Обновку помічали люди, дивувались, казали, що вона дуже личить навіть такому отрясі, як я. А мене гордощі все підносили й підносили вгору, і я вже залітав у той час, коли буду вчителем і доскочу аж сукняного галіфе. Що тоді скаже наш сторож?

На ковзанці вже гамірно, мов на ярмарку. І як тут не вививається малеча, і на чому вона тільки не катається: все в неї є, окрім фабричних ковзанів. А саморобки тут зібралися такі, яких тепер уже ніде не побачиш. Але й на них усі веселооко зустрічають свою волю. А коли хто й упаде, його одразу ж притрушує безтурботний сміх.

Я стаю на свої фасонисті, дротом підперезані ковзани і рвучко відштовхуюсь гострим шпенем. Піді мною одразу писнув, зашипів лід, а біля вух обізвався вітрець.

"Здоров, шибенику!" ― в думках вітаюся з ним і знову шпенем та шпенем у лід ― і вперед-уперед, та пригинцем, от так, щоб сльоза набігала на очі, а вітер лишався позаду. Спробуй дожени! Тільки й твого, що за полу свитинки потримаєшся!

А лід сьогодні аж виграє на скрипці, і такий він після великої відлиги чистий, що під ним видніється печаль затоплених верболозів і трави. А хіба це не радість ― витягувати з нього посвист і чути в своїх ногах вітер?!

― Михайлику, Михайлику, го-ов! ― наспівне обізвався біля верб Любин голос.

Ой, яка вона гарна сьогодні в новенькій спідничці, сачку і великій терновій хустці! Я повертаю до тих верб, яким літа вижолоблюють середину, а Люба поспішає мені назустріч.

― Іч, яка ти сьогодні!

― Яка? ― радіє, грає очима і соромиться дівчинка.

― Святешна.

― Бо ж сьогодні свят-вечір заходить. Мама навіть дала мені свою хустку. Бачиш, які на ній квіти? ― І хвалиться, і соромиться хвальби, щоб я часом не підсік її насмішкою.

Хустка справди гарна: на чорній основі, мов на шматку селянської долі, так зацвіли червоні квіти, що за ними і не видно темної печалі.

― Тітка Василина теж запиналась нею, коли їздила співати в театр. Ой, їй так плескали в долоні, так плескали, навіть у газеті в цій хустці надрукували.

― У цій? ― одразу дорожчою і чарівною стає для мене ця хустка, що стільки вбрала в себе вогнів і очей.

― У цій самій. Дивовиддя, а не хустка.

― А як тепер тітчин дядько?

― Спочатку потай журився, а тепер потай пишається і таку любов показує, якої навіть за парубкування не було. А дехто під'юджує його. Я трохи поковзаюсь на твоїх. Можна?

― Тільки не впади.

На це Люба махнула рукою і розважливо сказала:

― Хіба обійдешся без цього?

Вона невпевнено стала на ковзани, вдарила шпенем у лід, а ноги її одразу пішли врозтіч.

― Ти б їх мотузочком спутала, ― вкусив я, а Люба, замість відповіді, показала кінчик язика. Побачивши його, я засміявся.

― Ти чого? ― здивувалася дівчинка.

― У тебе і язик темний, як обличчя, а я й не помічав цього.

― Хі-хі-хі, ― злетіла з ковзанів Люба й вхопилась обома руками за живіт. ― Втішився, пустомолот!

― Чого це я пустомолот?

― А чого видумав таке?

― Хіба я винен, що в тебе язик чорний?

― Це ми сьогодні їли парені чорниці, ― І в усіх, навіть у тата, почорніли язики, наче в сажотрусів. Навчиш мене трохи їздити?

― Поїдемо далі, ― з опаскою поглянув на те місце, де коловротилась школярня: не дуже хотілося, щоб тебе підняли на глузи.

― Можна й далі.

Поміж вербами і верболозами я на ковзанах помчав до тієї Ведмежої долини, де побіля містка самотіє хутірець-однохатка і де ми колись з дідом знаходили в'юнячі й карасині місця... Ех, діду, діду, хто мені тепер збудує вітряка, хто посадить біля його крил молодого лебеденка?

Я зупинився на круглику отого плеса, де ми з дідом спіймали найбільшого щупака. Тут лід був такий тоненький, що чулося, як під ним стиха жебоніла і пересварювалась із берегом вода. А на березі, неначе сивочубі діди, стояли засніжені стіжки; перехоплюючи сонце і вітер, вони тихо-тихо бриніли і струшували сльози на сніг.

― Михайлику, а тут не страшно? ― підбігла захекана і розчервоніла Люба.

― Чого тобі страшно?

― Тут вода зовсім жива. От бачиш, як вона дихає? Ходімо звідси.

― Нічого, таку вагу, як твоя, витримає. Ось ставай на ковзани.

― Я трохи далі!

― Дрижаки позичаєш?

― Що не кажи, а страшнувато!

Люба стала на ковзани подалі від течії, я взяв її за руки і, задкуючи, потягнув за собою. Якщо ж її ноженята йшли врозтіч, то зупинявся і вчив, як треба триматися, а далі знову тягнув за руки. А коли ця учоба надокучила, забрав у неї ковзани, присвиснув і, хизуючись, помчав, як хотілось мені: з такими викрутасами та обертасами, що аж навколо затанцювали верболози і верби. Вітер ловив мене, а я його, і дарма що на очі набігали сльози, ― в очах було повно завзяття.

― Ти прямо, наче метелиця, кружляєш! ― захоплено сказала Люба і аж затанцювала на льоду, і затанцювали її червоні квіти.

А я після її слів, як дідько, вивертів коло, вивинувся на ясенець, а відтіля знову помчав до сивочубих стіжків.

І враз піді мною засичав, увігнувся і тріснув лід, по ньому поповзло сліпуче павутиння тріщин, враз підстрибнув угору берег, а з очей почали випадати сонце, стіжки і верби. Вода обпекла мене, мов полум'я. На щастя, руки мої, випустивши шпень, зависли на льоду, я в одну мить вилетів з річки і, сам не знаю як, опинився на березі біля верби.

З моєї свитини і, головне, з галіфе задзюрчали струмки, а в чоботях зажвяхкотіла вода. Затуманеними очима побачив ополонку, павук тріщин округ неї, що бавились сонцем, і мій самотній, прибитий до берега ковзан.

Розгубившись, я не знав, що робити, і насамперед витирав рукою обличчя, а неслухняні зуби в цей час почали вибивати противну чечітку.

― Ой Михайлику, ти не втопився? ― підбігла до мене перелякана Люба. З її щічок зникла смаглявість, а оченята зовсім округлились.

― Та, здається, не втопився, ― спробував ще бадьоритися, але з цього нічого не виходило.

― Зараз же скидай чоботи! ― наказала Люба.

Я слухняно сів на погорблене коренище верби, що пробилося з-під снігу, а школярка обома ручатами вчепилась у чобіт, стягла його і вилила брудну юшку. Коли я перевзувся, Люба одразу ж потягла мене в село.

― Побіжімо до нас, це городами зовсім недалеко. І твої батьки не дізнаються.

А мені в очах меншає день і збільшуються квіти на її хустці. Понад берегом, а потім городами помчали ми в село. І вже недалеко від Любиної оселі я завагався:

― А що скажуть твої батьки?

― Батько зараз у лісі, а мама скажуть, щоб ти ліз на піч і не журився, ― передала мамин голос.

Зовсім захекані й знесилені, ми добралися до Любиного дворища, посеред якого стояла лісова кізочка. Побачивши незнайомого, вона, мов тінь, майнула й зникла в оборі. Тільки ми розчинили хатні двері, як нас обдали пахощі сіна, узвару, свіжоспеченого хліба і яблук.

"Це ж кому святий вечір, а комусь ― грішна купіль", ― знічений, задубілий, зупиняюся в куточку біля судника, а невірні ноги починають бити дрижаки.

― Ой смутку мій, що з тобою, дитино?! ― мов крильми, майнула білими в квітах рукавами чорнява молодиця, на мить застигла посеред хати і злякано запитала в Люби: ― Ви в ополонку вскочили? ― Потім квіти на її рукавах опали, охопили мене. Я опинився посеред хати, залишаючи за собою брудні сліди і патьоки.

З печі виглянуло і з того дива заплакало ув'язане білоголове, мов кульбаба, дитинча. Ви, певне, і не знаєте, як ото колись прив'язували малечу? Ненастанна праця навчила наших батьків робити це просто й хитромудре: у сволок увірчувалось кільце, до нього чіпляли мотуз, другий кінець перекидали за комин і так ув'язували, під пахви дитину, щоб вона могла гарцювати по всій печі, але не впасти з неї.