А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.

Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!

― Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! ― націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну. ― Вчися, виходь у люди!

Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені, розквітлі очі. І тільки Себастіянів батько чогось зітхає.

А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:

Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!

І колядки, і тихий Дунай, що виплив із них, і вершники над Дунаєм, і пара з коней, і струни кобзи старого Левка заколисували та й заколисували й приспали малого. Я вже не чув, коли роз'їхались гості, коли дядько Себастіян скинув з мене чоботята й накрив сонька їжакуватою солдатською ковдрою...

Мене збудили скрип дверей, гупання чиїхось чобіт і чудернацький сміх. Коли я розплющив очі, біля порога рівно стояла немолода засмучена жінка, а коло неї висяював хромовими чобітьми веселолиций міліціонер, до якого прилипло дивовижне прізвисько ― Хвірточка, і тільки через те, що він навчився гримати на людей: "Закрий мені хвірточку" або "Відкрий мені хвірточку".

З його рота зараз виривався клекіт, хрип і щось подібне на шипіння гусака, ― все це йому разом заміняло сміх.

― Сідайте, тітко Марино. Що там скоїлося? ― заговорив до жінки дядько Себастіян.

― Ет, хай він говорить... навчився ж. ― Тітка Марина ображено стулила темні зморшкуваті уста, сіла на лаву й хрестом поклала на коліна важкі землисті руки.

― Розказуй, Василю!

Зіпсований грамофон знову захрипів у грудях міліціонера, і знову ― сміху не вийшло, але це нічутінку не збентежило Василя, ― все його обличчя сяяло радістю, а очі набухали веселими сльозами.

― От і не повірите, що я сьогодні на контрреволюцію наскочив! Тримаю її, понятно, у кулаці! ― переможно сказав, а тітка Марина зітхнула.

― На яку це контрреволюцію ти наскочив? ― недовірливо запитав дядько Себастіян. ― Може, на тітку Марину?

― На неї ж! Ніколи б і сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.

― Розказуй, як умієш, ― нахмарився і зажурився дядько Себастіян.

― Сьогодні ранесенько поїхав я до Якова підкувати коня. Заходжу собі тихенько у двір, іду до хати, а вухом чую, що в кузні сичить ковальський міх. Це на різдво! ― знову зашипів, заклекотав міліціонер, витер рукою сльозу. ― Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й підходжу до кузні. І що я тільки бачу?! Бісів коваль роздмухує вогонь, а на вогні, як на картині, стоїть цілісінький кулемет. Тоді, я, понятно, револьвера в руку, а ногою ― в двері і до Якова: "Руки вгору!"

А він на мене, понятно, ніякого вніманія.

"Пішов ти, ― каже, ― Хвірточко, під три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший".

"Я стріляти буду!" ― гримаю на коваля.

А йому й за вухом не свербить.

"Стріляй, ― каже, ― собі в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета ніколи не бачив?"

"За цей кулемет судити будем!"

"За що ж мене судити? ― розсердився коваль. ― За те, що я смерть перековую на леміш?"

"Ви мені лемешем баки не забивайте, а фактично скажіть, де дістали цю смерть?" ― припираю його до стінки револьвером, параграфами і навіть строгістю закону.

М'явся, крутився, викручувався чоловік, та мусив признатися, що дістав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами і зітхає, наче цей кулемет не був її собственістю.

― Тітко Марино, це правда?! ― не віриться дядькові Себастіяну.

― Та правда ж, ― похитала головою тітка Марина.

― І ви продали кулемет Якову?

― Ось це вже неправда: не продала його, а обміняла.

― Що ж це за обмін?

― Я йому віддала кулемета, а він мені кочергу, бо моя саме переломилась.

― Так і Яків сказав! ― підтвердив міліціонер. ― Тоді я бігцем на вулицю, скочив у сани ― й на хутір до тітки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.

― Як людину ж, ― стиха обізвалася тітка Марина.

"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" ― одразу нагнав їй страху.

"Нащо вони тобі, Василю?" ― не дивується, не лякається, а виказує, що іще має зброю.

"В міліцію треба здати!"

"Дурно чи щось заплатять мені?"

"За це діло тюрмою заплатимо!" ― кажу їй.

А вона до мене:

"Хвірточкою ти був, Хвірточкою й залишився, хоч і взувся в золоті чоботи".

Розсердився я і почав робити обшук. Сопротівлєнія з боку тітки Марини не було. І знайшов я у засторонку, ― от ніхто не повірить, ― іще чотири кулемети і п'ять німецьких і австрійських рушниць.

Дядько Себастіян зблід і отетеріло поглянув на тітку Марину:

― Невже це правда?

― Та правда, чого ж...

― От який вискіпався іще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повісив я пломбу на її двері і до вас: як не є ― це ж далека ваша рідня.

― Тітко Марино, де ви цієї бісової зброї набрали? ― з жалем запитав дядько Себастіян.

― Бандити, хто ж інакше, мали в неї свою схованку! ― тримався свого міліціонер.

Тітка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:

― Пломба ти, та й більш нічого. Ось ти над цією зброєю тільки зараз затрусився, а я всю війну трусилась. Оце ж, Себастіяне, дорогенький, як убили на війні сина, то мій Іван із журби почав, де міг, красти оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. А Хвірточка вже мене до бандитів приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має він совість чи в нього її розклювали кури?

Після цієї мови дядько Себастіян розпогодився, а міліціонер, що весь час то обурювався, то недовірливо хмикав, то кусав губи, зашипів, заклекотав, захрипотів, тернув рукою по очах і сказав:

― Правильно. Ой, не було цього ранку в мене ні совісті, ні клепки в голові! ― Він пригнувся до тітки Марини, поцілував її в прив'ялу щоку, а потім зажурився: ― Воно-то так. А що тепер з бісовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по інстанціях, та почнуть сумніватись, та допитуватись, та протоколи писати і всяку всячину. От вскочили в халепу на самісіньке різдво. Тепер і чарки не вип'єш, а скачи в повіт на зламану голову.

― Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети ― і на вогонь? ― довірливо запитала тітка Марина. ― Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо...

― Ет, сільська наївність! ― безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: ― І яку тут придумати резолюцію?..

Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною ― вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.