― І що ви будете споживати: какао чи хляки?

А якої тільки олії нема в нас! І соняшникової, і льняної, і конопляної, і з рапсу, і з кользи, і з рижію, і з маку. І така вона, кажуть, корисна, що допомагає навіть тим, у яких чогось не вистачило олії в мізках.

А от краму на ярмарку мало, і він кусається ― дуже дорогий. Саморобне полотно тепер заміняє хліборобу крам.

Над дорогою прямо різнокольоровими пагорбами підіймаються горшки, миски, полумиски, глечики, ринви, макітри, і жінки руками вибивають із них передзвін.

― Хіба це горщик?! ― вихваляє гончар якійсь мелодиці своє череп'я. ― В ньому більше дзвону й приварку, ніж в іншій голові...

― Ось Варвара, що ніч обірвала, а день доточила! ― показує маляр жіноцтву молодюсіньку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.

― Чого ж твоя Варвара в стрічках? ― підозріло допитується немолода жінка.

― Бо вона ще не дожила до ваших років, їй теж хочеться подівувати...

― Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.

― Ніяк не можу дешевше, ― впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. Навколо нього, як вояцтво, стоять великі кадуби, бочки, бочата, а в них то зітхає, то посвистує вітрець.

― Чого ж не можете? Чи він родив вас?

― Та ні.

― А може, він із срібла-золота?

― Та ні, ― тягне своє бондар.

― То чого ж тремтите над ним?

― Чого? Я в цьому кадубі, чоловіче, сім років ховався від жінки, лише на восьмому дійшли до згоди. Жаль за дешево прощатися, ― собі дорожче коштує.

 ― Га-га-га!..

На худоб'ячій торговиці наша Обмінна не привернула уваги покупців. Прив'язана до саней дядька Трохима, вона, похнюпившись, перетирала сіно і, очевидно, думала про людську невдячність. Купці зневажливо проходили повз її натруджені роки і зупинялися біля тих коней, що мали в очах не горілчаний блиск.

― Довго нам доведеться її водити по ярмарках.

― На всякий товар є купець, ― заспокоїв тата дядько Трохим. ― Знайдеться і на Обмінну.

― Хоч би за неї десятку дали.

― Може, і десятку дадуть, може, й на дев'яти зійдетесь, та й вісім ― гроші, ― не журився дядько Трохим. ― Головне, щоб свіжа копійка забряжчала. А он і Володимир купців розганяє, ― видко, загилив ціну, як за рідну маму. Може, пособити йому?

― Пособляй.

Дядько Трохим підійшов до скупердяги, перекинувся кількома словами і схопився обома руками за голову. Дядько Володимир хекнув, подумав, махнув рукою: мовляв, де моє не пропадало. Тоді дядько Трохим втиснувся в гурт і витягнув звідти дядька Миколу, той підступив до корови, зміряв її лукавим оком і заговорив, як у цимбали заграв:

― Чуєте, люди добрі! Продається корова ― не корова, а диво! Має вона чотири дійки, два роги, один хвіст ― і все доїться! В дійках ― молоко, роги збирають масло, а хвіст ― жир.

Покупці одразу посунули до корови дядька Володимира, і навкруг нього зчинився регіт.

До нас молодцювато підійшов дядько Трохим.

― То продасть Володимир корову? ― запитав його батько.

― Тепер продасть, якщо не передумає: Микола так її розхвалить, що й Володимир повірить йому.

Незабаром дядька Трохима, тата і маму добрі люди покликали запити могорич.

― Як же ми всі підемо? ― завагалася мати.

― Чого ви, Ганю, журитесь? ― знизав плечима дядько Трохим. ― Залишимо тут Михайлика, і хай править за коняку всі дванадцять карбованців. Хіба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! ― блиснув на мене веселими золотими перснями і подався з батьками на могорич.

Коли вони загубились у людській коловерті, я хотів було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долітав з другого кінця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високій шапці селянин. Він здивовано дмухнув на свої вуса, відділив од них два прокурених віхтики, потім обережно обійшов навколо Обмінної, хмикнув і запитав мене:

― Вона ще жива?

Такої насмішки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмішника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провів рукою по її голові, і ― диво ― Обмінна не вишкірилась, а стиха заіржала.

― Таки жива! ― ще більше здивувався дядько. На його прив'ялих щоках і під його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмішка.

Хотілося мені спересердя щось відрізати йому, та якось стримався.

― Хлопче, а скільки цей одер править? ― хитруватенько подивився на мене купець.

― А нащо він вам?

― Та думаю поставити його в рамку і любуватися.

― Оце ж і ми робили.

Покупець засміявся і знову запитав:

― То яку він ціну править?

― Дванадцять карбованців.

― То чого так дешево правиш? Чому не всі двадцять?

― Це вже тата спитайте.

― А де ж він?

― Десь на ярмарку, ― пожаліснів мій голос. Я догадався, що переді мною стоїть справжній купець, ― Дядьку, ви думаєте купити її?

― Таки думаю. Або що?

― Я не радив би вам цього робити.

― Що-що?! ― витріщився на мене цибань, відстовбурчив губи на піваршина від зубів, а потім розреготався. ― Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрічав на своєму віку! Кумедія, та й годі!..

Йому це була комедія, а мені ― горе.

― Чого ж ти не радиш купувати? ― аж нависає наді мною покупець.

Я оглянувся. Навколо ворушився, гудів, бив у шкарубкі долоні, сміявся і видзвонював ярмарок, ― йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.

― То чого ти не радиш мені бути вашим сватом? ― нетерпеливиться цибаневі. ― Скажеш чисту правду ― куплю бублика.

― Не треба мені вашого бублика.

― Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.

― Ви ж татові не скажете?

― Нащо мені на спільника наговорювати? ― правдиво дивується увесь вид цибаня. ― Говори!

― Стара вона дуже.

― Стара, але здужала, ― заступився за Обмінну покупець. ― Ви їй западинки під очима не заливали теплим воском?

― А це для чого? ― з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмінної западинки.

― Розвелось тепер хитрунів, які й коней підмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?

― Трохи кривоклуба...

― Для робочої коняки ― це не велика біда. Ще що?

― І вредна вона: кусає і хвицається. А швидко поїхати на ній і не здумайте.

― Спасибі, хлопче, утішив. Ох і втішив, ― знову засміявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. ― І де тільки ось такі продавці беруться? Чи тебе, може, найняли відганяти купця?

Саме на ці слова повернулися розчервонілі батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмішкувато звернувся до батька:

― Чим ви, чоловіче, свого рисака годуєте?

― Золотими галушками, ― не розгубився батько.

― Воно й видно, що золотими, бо всі зуби проїджені. А яка ціна йому?

― Хіба дитя не казало?

Купець підморгнув мені вусами, на які напирав червоний, як перчина, ніс.

― Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.

― Ой дядьку!.. ― скривився я і одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.

― Що ж мале напатякало вам?― вірить і не вірить тато покупцеві.

А в того сміх аж горбаки на щоках вибиває.

― Казав, що ваша коняка і стара, як Ветхий закон, і кусається, і хвицається, а швидко поїхати на ній ― нічого й думати.

― Оце дочекався помочі! ― батько так зиркнув, що мені в очах і під ногами закружляв весь ярмарок.

― Так-так, ― нахмарився й дядько Трохим. ― А ще й у школі науки проходить. То й бери такого на ярмарок.

Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:

― Та ви, чоловіче добрий, не дуже й гнівайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього і за вас: кобила ж колись була моєю!

― Вашою?! ― зовсім стали круглими очі в дядька Трохима, а по їхніх перснях пройшов туманець. ― Невже вашою?

― Моєю! ― добродушно засміявся цибань. ― Я ще якимсь підпилим дивакам продав її за коня і після того сміявся два дні й три ночі. Прокинусь і сміюся!