– Чотири! – вигукнув Ленц, заплющивши очі.

– Чотири п’ятсот! – сказав Кестер.

– П’ять! – закричав Юп від бензоколонки.

– П’ять з половиною! – гаркнув я.

Ленц вихопив у мене з рук чек.

– Не може бути! По ньому не заплатять!

– Пане Ленц, – звернувся я до нього з гідністю, – чек такий самий надійний, як ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити у двадцять разів більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршировану щуку. Хай це буде для вас прикладом! Заприязнитися, одержати завдаток та ще й запрошення на вечерю – от що означає продати! Ось так! А тепер – вільно!

Готфрід потроху опанував себе і вдався до останнього козира:

– А оголошення в газеті? А мій амулет?

Я кинув йому медаль.

– Забирай свій собачий номерок. Зовсім забув про нього.

– Роббі, ти продав машину бездоганно, – сказав Кестер. – Хвалити Бога, що ми позбулися цієї лайби. А грошенята нам ще й як потрібні!

– Даси мені авансом п’ятдесят марок? – спитав я.

– Сто! Бо заслужив!

– Може, ти ще в рахунок авансу візьмеш і моє сіре пальто? – спитав Готфрід, примруживши очі.

– Може, ти хочеш потрапити до лікарні, нікчемне патякало? – у відповідь спитав його я.

– Хлопці, на сьогодні – шабаш! – запропонував Кестер. – Досить заробили за один день. Не треба гнівити Бога. Візьмімо «Карла» й потренуємось до перегонів.

Юп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:

– Пане Кестер, то я на цей час залишаюся тут за хазяїна?

– Ні, Юпе, – засміявся Отто, – ти поїдеш з нами.

Передусім ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не впевнився, що він справжній. А тоді ми помчали так, що аж іскри сипонули з вихлопної труби.

Я стояв перед своєю хазяйкою.

– Горить десь, чи що? – спитала пані Залевська.

– Ніде не горить. Просто хочу заплатити за житло.

До строку лишалося ще три дні, тож пані Залевська мало не зомліла з подиву.

– Це щось неспроста, – сказала вона підозріливо.

– Та що ви! – відповів я. – Чи не можна взяти сьогодні ввечері парчеві крісла з вашої вітальні?

Вона войовничо вперлася руками в свої гладкі стегна.

– Он воно що! То вам уже не подобається ваша кімната?

– Подобається. Та ваші парчеві крісла – більше.

Я пояснив їй, що до мене, можливо, завітає кузина, і мені хотілося б трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що в неї аж груди заколихалися.

– Кузина? – перепитала вона зневажливо. – І коли ж має прийти та кузина?

– Ще хтозна, чи вона прийде, – сказав я, але коли й прийде, то, певна річ, непізно, надвечір, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?

– Бувають, звичайно, – відповіла вона, – але заради них не позичають крісел.

– А я позичаю, – наполягав я, – бо шаную родинні зв’язки.

– Можна подумати! Волоцюги ви всі! Візьміть собі парчеві крісла. А червоні плюшеві поставте до вітальні.

– Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж…

– Килим?! – вона обернулась до мене. – Хто тут промовив слово «килим»?!

– Я. Та й ви теж. Щойно…

Вона обурено дивилася на мене.

– Без нього не можна, – сказав я. – На ньому ж стоять крісла…

– Пане Локамп, – велично промовила пані Залевська, – вгамуйтеся! «Помірність у всьому», так говорив небіжчик Залевський. Це й вам слід було б засвоїти!

Я знав, що небіжчик Залевський, незважаючи на цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідно не раз розповідала сама пані Залевська. Та йшлося не про це. Вона використовувала свого чоловіка, як інші люди Біблію, – для цитат. І що давнішим ставав день його смерті, то універсальнішими уявлялись їй його вислови. Тепер його можна було згадувати в усіх випадках – як і Біблію.

Я заходився чепурити свою кімнатку. Після обіду розмовляв по телефону з Патрицією Гольман. Вона нездужала, і я не бачив її майже цілий тиждень. Ми домовилися зустрітися о восьмій, я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в кіно.

Парчеві крісла й килим справляли розкішне враження, та освітлення аж ніяк не пасувало до них. Я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Зморена пані Гассе сиділа біля вікна. Чоловік іще не прийшов з роботи. Він щодня добровільно працював на годину або дві довше: боявся, щоб не звільнили, його дружина нагадувала чимось хвору пташку. У її зів’ялих, старіючих рисах усе ще щось нагадувало вузеньке личко дитини, розчарованої та сумної.

Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, дала мені лампу.

– Так, так, – зітхаючи, сказала вона, – якщо тільки подумати, коли б я раніше…

Я знав цю історію. Ішлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут уже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він зостався неодруженим. Це була, мабуть, чи не найпоширеніша історія в світі. Та й чи не найбезнадійніша.

Якусь хвильку послухавши її, сказавши кілька банальних фраз, я пішов до Ерни Беніг, щоб узяти в неї грамофон.

Пані Гассе згадувала про Ерну лише як про «особу, що жила поряд». Вона зневажала її, бо заздрила. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, коли хочеш урвати собі хоч шматок того, що звуть щастям. Вона знала й те, що за цей шматок треба часом платити удвічі, а то й утричі дорожче. Бо щастя – то найнепевніша й найдорожча річ у світі.

Ерна, ставши навколішки перед валізою, дістала мені кілька платівок.

– Хочете фокстроти? – спитала вона.

– Ні, я не танцюю.

Вона здивовано глянула на мене.

– Не танцюєте? Що ж ви робите, коли йдете кудись?

– Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано.

Вона похитала головою.

– Чоловікові, який не вміє танцювати, я одразу б дала відкоша.

– У вас надто суворі принципи, – заперечив я. – Але ж є й інші платівки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже гарну – жіночий голос… щось ніби гавайська музика…

– А ця й справді чудова. «Як жити я могла без тебе» – ця?

– Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Мені здається, що це єдині романтики, які ще є на цім світі.

Ерна засміялась:

– Та й справді! Грамофон – це сьогодні щось на зразок альбому для віршів; колись туди писали вірші, а тепер дарують платівки. Коли мені хочеться про щось згадати, то я ставлю платівку з тих часів – і переді мною все знов оживає.

Я подивився на цілі купи платівок, що лежали на підлозі.

– Якщо зважати на них, Ерно, то у вас, певне, є чимало спогадів…

Підвівшись, Ерна відкинула з чола рудувате волосся.

– Так, – сказала вона, відсунувши ногою купу платівок, – але я воліла б мати одну, та справжню…

Порозгортавши все, що купив на вечерю, я приготував стіл, як умів. Сподіватися на допомогу з кухні було нічого, бо стосунки з Фрідою склалися в мене надто кепські. Вона хіба що перекинула б мені щось, та й годі. Та я обійшовся без її допомоги, і незабаром мою стару комірчину було не впізнати – здавалося, вона аж сяяла! Крісла, лампа, накритий стіл – я відчував, як мене охоплює схвильованість чекання.

Я вийшов з дому, хоча мав іще більш як годину часу. Вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Уже засвітили ліхтарі. Поміж будинків загусали сині, як море, сутінки. «Інтернаціональ» плавав у ньому, наче розснащене військове судно. Я зайшов туди.

– Гоп-ля, Роберте! – гукнула Роза.

– А ти чого тут? – запитав я. – Хіба тобі не час іти на прогулянку?

– Ще трохи рано.

До нас нечутно підійшов Алоїс.

– Звичайну порцію? – спитав він.

– Ні, потрійну, – відповів я.

– Гарно починаєш! – зауважила Роза.

– Хочу бути в ударі, – сказав я і перехилив чарку.

– Зіграєш щось? – спитала Роза.

Я похитав головою.

– Сьогодні не маю охоти. Якийсь непевний настрій. Як твоя мала?