Вона усміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.

– Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень непогано заробила – старі кнури відчули вже весну. Віднесу їй завтра нове пальтечко. З червоної вовни.

– Червона вовна – це ж останній крик моди!

– Ти джентльмен, Роббі!

– Ой, коли б не помилилась! Давай вип’ємо чогось! Анісової, не проти?

Вона кивнула. Ми цокнулись.

– Скажи, Розо, що таке, власне, кохання? – спитав я. – Ти ж на цьому розумієшся.

Роза аж зайшлася сміхом.

– Годі про це, – сказала вона, заспокоївшись. – Кохання! Ах, мій Артур… Коли я згадую цього негідника, то мене й тепер іще млість б’є. А коли серйозно, то ось що я тобі скажу, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для одного кохання. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли накивав п’ятами… І це правда. Кохання – це чудово. Та одному з двох воно завжди видається надто довгим. І тоді другий залишається ні з чим. Сидить і чекає чогось, витріщивши очі. Чекає, як божевільний…

– Ясно, – сказав я. – Але ж без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі.

– А ти зроби так, як я, – відповіла Роза. – Заведи собі дитинча. То й матимеш кого любити, та й на душі спокійніше буде.

– Добре придумала, – сказав я, – мені саме цього тільки й не вистачало.

Роза мрійно похитала головою.

– Яких тільки стусанів не діставала я від мого Артура, а все ж, коли б він оце зараз увійшов би сюди у своєму котелку, збитому на потилицю, – ех, хлопче! Я тільки здумаю про це, а мене вже всю аж трусить.

– Ну, то вип’ємо за здоров’я Артура!

Роза засміялась:

– Хай живе, кнур чортів! Будьмо!

Випили.

– Бувай, Розо! Бажаю успішного вечора!

– Дякую! Бувай, Роббі!

Грюкнули парадні двері.

– Привіт! – сказала Патриція Гольман. – Такий глибокодумний вигляд?!

– Ні, зовсім ні! А як ви? Як ваше здоров’я? На що нездужали?

– Нічого особливого! Застудилась, і трохи температура піднялась.

На вигляд аж ніяк не можна було сказати, що вона хвора або висотана хворобою. Навпаки – її очі ніколи ще не здавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи зашарілося, а рухи її були пружні, наче у гнучкого гарненького звірятка.

– У вас чудовий вигляд, – сказав я, – зовсім здоровий! Ми можемо сьогодні багато чого придумати!

– Добре було б, – відповіла вона, – та сьогодні нічого не вийде. Сьогодні я не можу.

Я остовпіло дивився на неї.

– Не можете?

– На жаль, ні.

Я все ще нічого не розумів. Спершу подумав, що вона, певне, передумала йти до мене вечеряти, а піде кудись в інше місце.

– Я вже дзвонила до вас, – сказала вона, – щоб ви не приходили даремно. Та вас уже не було вдома.

Аж тепер я зрозумів.

– Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? – допитувавсь я.

– Сьогодні – ні. Мені треба бути в одному місці. На жаль, я й сама дізналася про це лише півгодини тому.

– А відкласти не можна?

– Ні, не вийде, – усміхнулася вона, – це, знаєте, щось ніби ділове побачення…

Я стояв приголомшений. Усього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділове побачення! Які в неї можуть бути справи? Це, мабуть, просто відмовка! Навіть напевно відмовка… Які до біса ввечері ділові розмови? Таке роблять удень. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто вона передумала, та й годі.

Я почувався скривдженим, просто як дитина. Аж тепер зрозумів, з якою радістю чекав я цього вечора. Я був злий на себе за те, що мене це так вразило, і мені не хотілося, щоб вона це помітила.

– Ну, що ж, – сказав я, – виходить, нічого не вдієш. До побачення!

Вона допитливо глянула на мене.

– Поспішати нема чого. Я домовилась лише на дев’яту. Ми можемо ще трохи прогулятися. Я цілий тиждень не виходила з дому.

– Добре, – знехотя погодився я, відчувши себе раптом стомленим і спустошеним.

Ми пішли вулицею. Надвечір небо проясніло, й між дахами миготіли зорі. Ми проходили повз сквер, де в сутінках маячили якісь кущі. Патриція Гольман спинилася.

– Бузок! – сказала вона. – Пахне бузком! Та цього не може бути, ще не пора!

– Я не чую ніякого запаху, – заперечив я.

– А проте… – вона схилилась над огорожею.

– Це дафна індика, пані! – пролунав із темряви чийсь хрипкий голос.

Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, нетвердо ступаючи, підійшов до нас. Із кишені в нього визирала блискуча шийка пляшки.

– Ми її сьогодні висадили, – пояснив він, гикнувши. – Онде вона.

– Дякую вам, – сказала Патриція Гольман і звернулася до мене – Ви й тепер не чуєте ніякого запаху?

– Ні, тепер уже щось чую, – відповів я неохоче, – пахне доброю, міцною горілкою.

– Правильно, вгадали! – чоловік у темряві голосно відригнув.

Я виразно чув солодкий, міцний запах, що линув із ніжного присмерку, та нізащо у світі не зізнався б у цьому. Дівчина засміялась і здвигнула плечима.

– Як це чудово, а надто після довгого сидіння вдома! Так шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг… завжди він квапить… і все треба робити в останню хвилину… Міг би зрештою відкласти зустріч на завтра…

– Біндінг? – спитав я. – У вас побачення з Біндінгом?

– З Біндінгом і ще з одною людиною… Від неї, власне, все залежить. Справді, ділова зустріч. Уявляєте собі?

– Ні, – відповів я, – не можу собі цього уявити.

Вона знову засміялась і про щось заговорила, але я вже не слухав. Біндінг! Це мене вразило, як грім. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, ніж зі мною, – мені ввижався тільки його потужний, блискучий «б’юїк», його дорогий костюм, його портмоне… Моя бідна, причепурена комірчина! І що це мені стукнуло в голову! Лампа Гассе, крісла пані Залевської… Ця дівчина взагалі мені не рівня! Хто я такий? Злидень, що взяв напрокат «кадилак», жалюгідний п’яничка, та й годі! Такого можна здибати на кожному розі. Я вже ніби бачив, як портьє з «Виногрона» схиляється перед Біндінгом, бачив затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантних відвідувачів. Мені вже вчувалися музика та сміх, а сміялися – з мене… «Тікати, – подумав я собі, – мерщій тікати. Та й що, власне, це все було – якесь передчуття, надія… Це ж безглуздо пускатися в таке… Ні, тільки тікати!»

– Якщо хочете, можемо зустрітися завтра ввечері, – сказала Патриція Гольман.

– Завтра ввечері я зайнятий, – відповів я.

– Тоді, може, післязавтра чи будь-якого дня на цьому тижні. У мене на найближчі дні немає жодних планів.

– Це буде важко, – сказав я. – Ми сьогодні дістали термінове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночі.

Усе це була вигадка, та інакше я не міг. Раптом відчув, що мене душать лють і сором.

Перетнувши площу, ми пішли вулицею повз кладовище. Я побачив, як від «Інтернаціоналю» йшла Роза; її високі чобітки були наглянсовані до блиску. Я ще міг звернути вбік і за інших обставин зробив би це, але тепер і далі йшов їй назустріч. Роза дивилася кудись убік, наче ми ніколи не були й знайомі. Так уже було заведено: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той ішов не сам.

– Добрий вечір, Розо, – сказав я.

Вона спантеличено глянула сперш на мене, потім на Патрицію Гольман, тоді похапцем кивнула і, збентежена, квапливо пішла далі. За нею, розмахуючи сумочкою і погойдуючи стегнами, ішла Фріці; губи в неї були яскраво нафарбовані. Вона глянула на мене так байдуже, наче крізь віконну шибку.

– Здорова будь, Фріці! – привітався я.

Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала свого здивування, але, проминувши нас, вона пішла швидше – хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з’являться ще й інші дівчата – саме був час їхнього першого обходу вулиць. Проте, з якоїсь упертості, я й далі йшов просто вперед – чого це я мав їх обминати? Я ж знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та його «б’юїком». Нехай побачить їх, нехай добре до них придивиться.