– Оглядини? – Фердинанд Грау підвів голову. – А чом би йому не піти на оглядини? – Він аж пожвавішав і, повернувшися до мене, сказав – Іди собі, Роббі, спокійнісінько! Ти ще не пропащий для цього. Бо для кохання потрібна хоч якась наївність. А ти її маєш. Бережи її. Це – дар Божий. Утративши, ніколи вже її не набудеш.

– Не бери того близько до серця, – вишкірився Ленц. – Народитися дурним не ганьба. А от умерти дурнем – сором.

– Помовч, Готфріде. – Одним рухом свого могутнього лаписька Грау ніби відкинув його геть. – Ідеться не про тебе, задвірковий романтику. Тебе й не шкода.

– Давай говори, Фердинанде, – сказав Ленц. – Виговоришся, то й на душі полегшає.

– Ти ледар, – промовив Грау, – та ще й пишномовний.

– А ми всі такі, – усміхнувся Ленц, – ми живемо ілюзіями і в кредит.

– Слушно, – сказав Грау й по черзі оглянув нас усіх з-під своїх кущуватих брів. – Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. – Потім він знов звернувся до мене – Наївність, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть її глупотою. Не журися тим. Це не вада, це – хист.

Ленц хотів був щось сказати, але Фердинанд вів далі:

– Ти ж розумієш, про що йдеться. Про наївну душу, не зіпсовану скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не став би здобувати чашу святого Грааля. У житті перемагає тільки дурень, а розумний бачить усілякі перешкоди, і поки ще до діла, а він уже вагається. У скрутні часи наївність – найдорогоцінніший скарб, чарівна мантія, що приховує від тебе небезпеки, на які, наче загіпнотизований, наражається надто розумний.

Він відпив ковток, глянув на мене своїми величезними блакитними очима, що, наче клаптики неба, сяяли на його поораному зморшками обличчі.

– Ніколи не прагни знати надміру, Роббі! Що менше знаєш, то легше жити. Знання – це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, за глупоту й за все з ними пов’язане: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож – за божественну глупоту, за втрачений рай!

Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби поринув у самого себе й у свою сп’янілість – самотня могилка незбутньої туги. Життя його було потрощене, він знав, що ніяк стулити його докупи. Він закопався в своїй великій майстерні, жив зі своєю економкою. То була жінка груба, вдачу мала круту, а Грау – навпаки, дарма що був огрядний, – чутливу й непогамовну. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.

Хоч я й розумів, що це наслідок сп’яніння, а проте щоразу, коли я бачив його таким, мені ставало моторошно. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в майстерні. А це найшвидше руйнує людину.

По обличчю в нього промайнула усмішка. Він тицьнув мені чарку.

– Пий, Роббі! І рятуйся! Не забувай того, що я тобі сказав!

– Не забуду, Фердинанде!

Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа платівок із записами негритянських пісень, він поставив кілька з них – про Міссісіпі, про збирачів бавовни та про жагучі ночі на берегах синіх тропічних річок.

Патриція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що протяглися на цілий квартал і відмежовувалися від вулиці вузеньким газоном. Перед під’їздом стояв ліхтар. Біля нього я й спинив «кадилак». Світло мерехтіло, і машина скидалася в ньому на величезного слона, що поблискував чорною шкірою.

Я причепурився: до краватки придбав іще новий капелюх і рукавички, до того ж на мені було ще й демісезонне Ленцове пальто, розкішне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Прибравшись отак, я мав на меті звести нанівець перше враження, що я справив на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.

Я посигналив. Умить, наче ракета, спалахнуло світло у вікнах сходової клітки всіх п’яти поверхів. Задзижчав ліфт. Було видно, як він плавно рушив униз – світле цебро, що ніби спускалося з неба. Патриція Гольман відчинила двері та швидко збігла по сходах. На ній був короткий коричневий хутряний жакет і вузенька коричнева спідничка.

– Привіт! – Вона простягла мені руку. – Я така рада, що вийшла надвір. Цілісінький день просиділа вдома.

Мені сподобалось, як вона подає руку – потиск був сильніший, ніж можна було сподіватися. Я терпіти не міг людей, що подають руку розслаблено, наче дохлу рибину.

– Чому ви не сказали про це раніш? Я міг би заїхати по вас ще вдень.

– Хіба у вас так багато вільного часу?

– Не дуже… Та я б уже якось звільнився.

Вона глибоко зітхнула.

– Чудове повітря! Пахне весною.

– Якщо хочете, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, – сказав я, – можемо поїхати за місто, в ліс – я на машині. – І я так недбало махнув рукою на «кадилак», наче це був якийсь старенький «форд».

– «Кадилак»? – Вона здивовано глянула на мене. – Це ваша машина?

– На сьогоднішній вечір – моя. А взагалі вона належить нашій майстерні. Ми її відремонтували, а тепер сподіваємося заробити на ній, як ніколи досі.

Я розчинив дверцята.

– Чи не поїхати нам спершу до «Виногрона» повечеряти? Як ви гадаєте?

– Попоїсти можна, але чому саме у «Виногроні»?

Я остовпіло глянув на дівчину. То був єдиний відомий мені фешенебельний ресторан.

– Правду кажучи, я не знаю нічого іншого. І до того ж я вважаю, що «кадилак» нас до чогось зобов’язує…

Вона засміялась:

– У «Виногроні» завжди бундючна й нудна публіка. Давайте поїдемо кудись в інше місце!

Я стояв цілком безпорадний – мої серйозні наміри розвіялися, як дим.

– Тоді запропонуйте ви щось… В інших ресторанчиках, де я інколи буваю, публіка трохи грубувата. Це – не для вас.

– А чого ви так думаєте?

– Та видно ж…

Вона кинула на мене швидкий погляд.

– Можна ж, нарешті, спробувати…

– Гаразд.

Я рішуче відкинув усю свою попередню програму.

– Тоді в мене є одна пропозиція… Якщо ви не з лякливих… Їдьмо до Альфонса!

– Альфонс – це вже звучить непогано. А сьогодні ввечері я справді нічого не боюся…

– Альфонс – це хазяїн пивнички, Ленців добрий приятель.

– У Ленца, мабуть, скрізь є приятелі, – сказала вона, сміючись.

Я кивнув на знак згоди:

– Він швидко їх знаходить. Ви ж бачили, як він заприятелював із Біндінгом…

– Їй-богу, правда, – відповіла вона, – у них це вийшло блискавично…

Ми поїхали.

Альфонс був огрядний, лагідний чолов’яга. Випнуті вилиці. Очі маленькі. Рукава сорочки закасані. Руки – як у горили. Кожного небажаного клієнта він сам викидав за двері. Навіть спортсменів з товариства «Вірність батьківщині». На випадок ускладнених конфліктів у нього під прилавком завжди лежав молоток. Пивничка стояла на вигідному місці – поруч з лікарнею. Отож Альфонс заощаджував на транспортних видатках…

Хазяїн провів волохатим ручищем по столику з світлого ялинового дерева.

– Пива? – спитав він.

– Горілки й чогось попоїсти… – відповів я.

– А для дами? – спитав Альфонс.

– Дама теж вип’є горілки, – сказала Патриція Гольман.

– Сила, сила, – промовив Альфонс. – Є бігос – свинячі реберця з кислою капустою.

– Сам заколов кабана? – спитав я.

– Авжеж, сам!

– Але ж дама, певно, схоче на закуску чогось легшого, Альфонсе…

– Казна-що ви говорите, – сказав Альфонс. – Ви спершу погляньте на бігос!

Він гукнув офіціантові, щоб той показав нам бігос.

– Знаменита була льоха! – вів Альфонс далі. – Медалістка! Дві перші премії!

– Ну, проти цього й справді ніхто не встоїть, – на мій подив заявила раптом Патриція Гольман так упевнено, ніби вона роками вже вчащала до цього шинку.

Альфонс підморгнув:

– Отже, два бігоси?

Вона кивнула.

– Добре! Піду сам виберу!

Він подався на кухню.

– Я даремно побоювався, що вам тут не сподобається, – сказав я. – Ви вмить скорили Альфонса. Сам пішов вибрати страву! Він робить це тільки заради постійних відвідувачів!