Роза сяяла усмішкою.

– Чудово, – сказав я.

– Ось поглянь. – Вона перехилила ляльку назад. Очі клацнули й заплющилися.

– Неймовірно, Розо.

Задоволена, вона сховала ляльку назад у пакунок.

– Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.

– Хтозна, – невпевнено сказав я.

Роза дуже любила свою малу. Місяців три тому, коли вона ще не вміла ходити, Роза тримала її при собі, у своїй кімнаті. Незважаючи на свій фах, вона все ж таки влаштовувалась, бо поруч була якась комірчина. Коли вона ввечері приходила з клієнтом, то, вигадавши якусь причину, залишала його на якусь хвильку перед дверима, а сама забігала до кімнати, завозила коляску з дитиною до комірчини, замикала двері і аж тоді вже впускала гостя. Але в грудні малій доводилося надто часто мандрувати з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилась і часто плакала, коли хтось приходив. Роза змушена була розлучитися з нею, хоч як це їй було тяжко. Вона віддала її в дорогий дитячий притулок. Там Розу вважали за чесну вдову. Інакше її дитину не прийняли б.

Роза підвелася.

– То ти прийдеш у п’ятницю?

Я кивнув. Вона глянула на мене.

– Ти ж знаєш, що сталося?

– Звичайно.

Я не мав ніякого уявлення про те, що сталося, але й не мав ніякого бажання розпитувати. Я звик до цього за той рік, що працював тут тапером. Так було найзручніше. Як і бути з усіма дівчатами на «ти». Інакше не випадало.

– Бувай, Роберте.

– Бувай, Розо.

Я ще трохи посидів. Але того дрімотного спокою, яким я щонеділі втішався в «Інтернаціоналі», сьогодні я не відчув. Тому я випив ще чарку рому, погладив кішку й пішов.

Цілий день я вештався по місту. Я й сам добре не знав, до чого б удатися, і ніде надовго не затримувався. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був там, працював біля «кадилака». Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох, відремонтували як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лоск. Ми сподівалися добре заробити на ньому, хоч я й не дуже вірив, що наші сподівання справдяться. У тяжкі часи всі воліли купити невелику машину, а не такий автобус.

– Сидіти нам із ним у дівках, Отто, – мовив я.

Але Кестер не втрачав надії.

– Сидять тепер з машинами середнього класу, Роббі, – сказав він. – Купці є на дешеві й на дуже дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що мають.

– Де Готфрід? – спитав я.

– На якихось політичних зборах…

– Здурів, чи що? Навіщо вони йому?

Кестер засміявся:

– Він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А навесні його завжди тягне до чогось нового.

– Може, й так, – сказав я. – Давай я тобі допоможу.

Не дуже хапаючись, ми прововтузилися коло машини, аж поки стемніло.

– Ну, годі, – сказав Кестер.

Ми вмилися.

– Знаєш, що тут у мене? – спитав він, поплескуючи по гаманцеві.

– А що?

– Квитки на сьогоднішній матч із боксу. Два. Ходімо?

Я завагався. Отто здивовано глянув на мене.

– Стіллінг проти Уоркера, – сказав він. – Бій буде цікавий.

– Візьми з собою Готфріда, – запропонував я йому й сам собі здався смішним, що відмовляюся йти з ним. Але мені справді не хотілося йти, хтозна й чому.

– Щось запланував на вечір? – спитав Кестер.

– Ні.

Він глянув на мене.

– Піду додому, – сказав я. – Писатиму листи й таке інше. Треба ж колись…

– Може, ти захворів? – занепокоєно спитав він.

– Та ні! Може, я теж відчув весну…

– Ну, гаразд. Як хочеш.

Я поплентався додому. Та коли опинився у себе в кімнаті, на мене знов налягла нудьга. Я блукав із кутка в куток, не розуміючи, чому мені захотілося додому. Нарешті пішов до Джорджі й у коридорі здибав пані Залевську.

– Отакої! – витріщилась вона на мене. – Ви тут?

– Мені важко було б це заперечити, – відповів я трохи роздратовано.

Вона похитала головою в сивих кучерях.

– Не гуляєте? Чудасія, та й годі!

У Джорджі я пробув недовго – за якісь чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Тоді сів до вікна й почав дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крильми нависли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як недостигле яблуко. Уздовж вулиці вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть ніби пообіцяв, що подзвоню. А втім, її, може, й немає вдома.

Я пішов на майданчик, де стояв телефон, підняв слухавку та сказав номер. Чекаючи на відповідь, я відчув, ніби з чорного отвору слухавки лагідною хвилею напливає легке нетерпіння. Дівчина була вдома. Коли її низький, хрипкуватий голос раптом примарно залунав у передпокої пані Залевської між головами диких кабанів, серед запаху несвіжого жиру й брязкоту посуду, залунав тихо й повільно, ніби дівчина обдумувала кожне слово, невдоволення моє зникло. Я не тільки розпитав, як вона доїхала, але й домовився, що ми післязавтра зустрінемося. Аж тоді я поклав слухавку, і раптом усе здалося мені вже не таким нудним і безрадісним. «Геть здурів», – подумав я й похитав головою. Тоді взяв слухавку й подзвонив до Кестера.

– Квитки ще в тебе, Отто?

– Так.

– Добре. То я йду з тобою на бокс!

Після змагань ми ще трохи походили нічним містом. На вулицях було ясно й безлюдно. Сяяли вивіски. У вітринах хтозна-навіщо горіло світло. В одній стояли голі манекени з розмальованими обличчями, ніби якісь розбещені привиди. У другій виблискували коштовності. Далі йшов універмаг, освітлений, наче кафедральний собор. Вітрини його пінилися різнобарвними, яскравими шовками. Перед кінотеатром стояли бліді, зголоднілі люди. Поряд із ними виблискувала вітрина продуктового магазину. У ній, мов башти, височіли консервні бляшанки, лежали загорнуті у вату ніжні яблука кальвіль, на шнурку погойдувалась, як білизна на вітрі, ціла низка ситих гусей, між твердими сухими ковбасами лежали рум’яні круглі буханці, й жовтувато, й рожево мерехтіли скибки лосося та печінкового паштету.

Ми сіли на лаву неподалік скверу. Похолодало. Місяць, ніби дугова лампа, висів над будинками. Було вже далеко за північ. На брукові поблизу робітники поставили намет і лагодили трамвайні рейки. Сичали зварювальні апарати, на темні постаті, що схилялися над рейками, падали снопи іскор. Казани з асфальтовою смолою чаділи коло них, як польові кухні.

Ми сиділи, думаючи кожен про своє.

– Дивно почуваєш себе в неділю, га, Отто?

Кестер кивнув.

– Навіть радієш, коли вона вже минає.

Кестер знизав плечима.

– Так звикаєш крутитися, наче в колесі, що, коли випадає вільна хвилина, ти почуваєшся, наче не в своїй тарілці.

Я підняв комір пальта.

– А що нам, власне, заважає жити, Отто?

Він глянув на мене й усміхнувся.

– Було таке, що заважало, Роббі.

– Це правда, – погодився я. – А все-таки…

З-під автогену бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлений зсередини намет робітників здавався темним затишним житлом.

– Як ти гадаєш, «кадилак» до вівторка буде готовий? – запитав я.

– Може, й буде, – відповів Кестер. – А тобі навіщо?

– Та просто так…

Ми встали й пішли додому.

– Сьогодні мені якось не по собі, Отто, – сказав я.

– З кожним буває. На добраніч, Роббі.

– На добраніч, Отто.

Я ще трохи посидів у себе в кімнаті. Вона раптом перестала мені подобатись. Потворна люстра, занадто яскраве світло, потерті крісла, безнадійно буденний лінолеум, а ще цей умивальник, це ліжко й над ним ота картина із зображенням битви під Ватерлоо… «Ні, сюди не приведеш порядної людини, – подумав я собі. – А жінку й поготів. Хіба що повію з “Інтернаціоналю”».

У вівторок уранці ми сиділи на подвір’ї перед своєю майстернею і снідали. «Кадилак» був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу й переможно дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені й Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і було чимось середнім між віршем та гімном.