Повернувся Альфонс:

– Додав вам іще й свіженької ковбаси.

– Непогано! – зауважив я.

Альфонс приязно подивився на нас. Принесли горілку. Три чарки. Одну – для Альфонса.

– Ну то будьмо! – сказав він. – Щоб у наших дітей були багаті батьки!

Випили. І дівчина випила, а не просто пригубила.

– Сила, сила, – знову промовив Альфонс і почвалав до свого прилавка.

– Ну, як горілка? – спитав я.

Дівчина пощулилась.

– Трохи заміцна. Але ж мені не можна було осоромитися перед Альфонсом…

Бігос був на славу! Я з’їв дві великі порції, та й Патриція Гольман з’їла значно більше, ніж я від неї сподівався. Мені дуже подобалось, що вона так просто й невимушено поводиться в компанії й почувається в шинку, як удома. Без церемоній вона випила з Альфонсом ще чарку горілки.

Альфонс непомітно підморгнув мені, мовляв, усе йде гаразд. А Альфонс був знавець! Він не так знався на красі та культурі людини, але, скорше, на суті, на змісті.

– Якщо вам пощастить, то ви взнаєте Альфонсове вразливе місце, – сказав я.

– Хотіла б дізнатися, – відповіла дівчина. – Подивитись на нього, то не скажеш, що він може мати хоч якесь вразливе місце.

– Має! Он гляньте! – я показав на столик біля прилавка.

– Як?! Грамофон?!

– Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть – хорові співи. Не танці, не класична музика, а тільки хор – чоловічий, змішаний… Усі оті платівки – то все хорові співи. Та ось і він іде…

– Ну як? Смакує? – спитав Альфонс.

– Як дома в рідної матінки, – відповів я.

– А як сподобалось дамі?

– Ніколи не їла такого смачного бігосу, – сміливо заявила дама.

Альфонс задоволено кивнув.

– Зараз я поставлю вам свою нову платівку. Ви такого ще не чули.

Він пішов до грамофона. Зашурхотіла по платівці голка – і в залі загримів могутній чоловічий хор, дужі голоси заспівали «Лісову тишу». Це була з біса гучна тиша.

З першого ж такту в пивничці залягла тиша. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на прилавок. Під впливом співу обличчя його змінилося, стало замріяним – яким лишень здатне бути обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їхнім впливом він ставав лагідним, як ягня. Він міг встряти в колотнечу, та коли в розпалі бійки лунав чоловічий хор, він одразу ж кидав битися, ніби до нього доторкнулися чарівною паличкою, починав слухати й уже ладен був замиритися. Колись, як він був іще запальніший, дружина завжди тримала під рукою його улюблені платівки. Тільки-но, бува, ситуація почне розпалятися й Альфонс дістає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько ставить голку на платівку – й він одразу ж кидає молоток, слухає і заспокоюється. Тепер потреба в цьому відпала: дружина його померла, її портрет – дарунок Фердинанда Грау, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, – висів над прилавком, та й сам Альфонс постарів, і запал його згас. Платівка скінчилась, Альфонс підійшов до нас.

– Чудово! – сказав я.

– Особливо перший тенор, – додала Патриція Гольман.

– Слушно, – сказав Альфонс і вперше за весь вечір пожвавішав, – а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор – то співак високого класу.

Ми розпрощалися з хазяїном.

– Вітайте від мене Готфріда, – сказав він. – Скажіть, нехай заходить!

Ми стояли на вулиці. Перед будинком росло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно бігали по дереву аж до густої крони. Гілки вже вкривалися легеньким зеленим пушком, у тьмяному хисткому світлі дерево виглядало могутнім і високим, здавалося, що крона його губиться в сутінках десь там угорі – так наче велетенська розчепірена рука з незмірною тугою поривається до неба.

Патриція Гольман скулилась.

– Вам холодно? – спитав я.

Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.

– Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.

– Ви надто легко одягнені. Вечори іще холодні.

Вона похитала головою.

– Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.

– У «кадилаку» тепло, – сказав я. – Про всяк випадок я взяв із собою плед.

Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.

– Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.

– Не лише холод… Проїдемося трохи? – спитав я, сідаючи за кермо.

Вона кивнула:

– З приємністю.

– А куди?

– Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

– Гаразд…

Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це була година пік вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями – так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобіль – це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, свинцево-сіре глибоке небо, що поглинало зняту містом заграву.

Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим – те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі – деревам, хмаринам, звірам, а інколи – й жінці.

Ми їхали тихими вулицями передмістя. Вітер дужчав, і здавалося, ніби він жене поперед себе ніч. На великому майдані, круг якого у садочках дрімали невеличкі будиночки, я спинив машину.

Патриція Гольман наче прокинулась зі сну.

– Так гарно, – промовила вона. – Якби в мене була машина, я б щовечора їздила собі отак потихеньку. Щось фантастичне є в тому, коли усе отак безгучно пропливає повз тебе. Усе наяву й водночас ніби уві сні. Як на мене, то такого вечора й ніяке товариство не потрібне…

Я витяг із кишені пачку сигарет.

– А взагалі хочеться, щоб увечері хтось був поруч, правда?…

Вона кивнула:

– Увечері – так. То щось незбагненне… Коли настає темрява.

Я розкрив пачку.

– Це – американські сигарети. Подобаються вам такі?

– Так. Більше, ніж будь-які інші.

Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже належимо одне одному.

Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.

– Хочете трохи самі посидіти за кермом? – спитав я. – Це буде вам за розвагу.

Вона обернулася до мене.

– Звичайно, хотілося б… Але ж я не вмію.

– Справді не вмієте?

– Ні. Ніколи не вчилась.

Я відчув у цьому свій козир:

– Адже Біндінг давно міг би вас цього навчити.

Вона засміялась:

– Біндінг надто закоханий у свою машину. Він до неї нікого не підпускає.

– То вже просто безглуздя, – заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгові. – Я дозволю вам це без усякої підготовки. Ось давайте!

Відкинувши всі Кестерові застереження, я виліз із машини, щоб пустити дівчину до керма. Вона розхвилювалась:

– Та я ж справді не вмію.

– Умієте, – заперечив я, – умієте. Ви просто цього й самі не знаєте.

Я показав, як запускати мотор, як переключати швидкість.

– Ось так… – закінчив я, – а тепер рушаймо!

– Одну хвилинку! – Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. – Може, нехай проїде…

– У жодному разі! – я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.

Вона вхопилась за кермо й напружено вдивлялась у дорогу.

– Господи! Ми їдемо занадто швидко!

– Ми їдемо із швидкістю двадцять п’ять кілометрів, – сказав я, глянувши на спідометр, – а насправді це тільки двадцять. Непогана швидкість для бігуна на далекі дистанції…