Ми зупинилися. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.

– Ви мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.

– Та де там те масло, юначе, – заперечив він якось навдивовижу миролюбно, – коли податки з’їдають усе. За машину треба платити дуже високі податки. Це щоб ви знали!

– Пане Блюменталь, – сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не збитися з тону, – ви людина ділова, з вами я можу говорити відверто. Це ж не податки, це – накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб провадити якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як було колись, це – кредит, довіра клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. «Кадилак» – солідна машина, швидка та вигідна, до того ж не старомодна, в ній – дух здорового бюргерства, це – жива реклама для фірми.

Блюменталя це розвеселило; він звернувся до жінки:

– А він має єврейську голову, га? Юначе, – звернувся він до мене так само по-свійському, – тепер найкраща реклама солідності – зношений костюм і поїздка автобусом. Коли б у нас з вами були ті гроші, які ще не сплачено за ці всі елегантні машини, що мчать повз нас, ми могли б покинути діло й спокійно піти на відпочинок. Це я вам кажу по секрету.

Я глянув на нього з недовірою. Чим скінчиться оцей привітний тон? А може, присутність жінки тамує його бойовий дух? Я вирішив розрядити пістолет.

– «Кадилак» – це не якийсь там «есекс», хіба не так, шановна пані? Молодший із власників фірми «Майєр і син» їздить на «есексі», але мені така машина й задурно не потрібна, тарадайка, та й годі, та ще й червона, аж очі пече…

Почувши, як засопів Блюменталь, я швиденько повів далі:

– А оцей колір дуже добре пасує вам, шановна пані, – синій кобальт приглушеного відтінку для блондинки…

Раптом Блюменталь ошкірився, наче мавпа у тропічному лісі.

– «Майєр і син» – це здорово, здорово! – аж захлинався він сміхом. – Та ще й оці ваші розпатякування!.. Розпатякування!..

Глянувши на нього, я не повірив власним очам: він сміявся щиро! Я тієї ж миті натиснув на ту саму педаль:

– Пане Блюменталь, дозвольте дещо спростувати. Розпатякування перед жінкою – це вже не розпатякування, це – компліменти, що їх у наші жалюгідні часи говорять, на жаль, дедалі рідше. Жінка – це не суцільнометалеві меблі, це – квітка, їй потрібна не ділова розмова, а веселі, як сонце, слова. Краще сказати їй щодня щось приємне, аніж ціле життя працювати на неї, дотримуючись серйозності. Це я вам кажу. Теж по секрету… А я, до речі, не розпатякував, а тільки послався на основний закон фізики: синє добре пасує до білявого.

– Гарно рикаєш, леве, – сказав Блюменталь, усміхаючись. – Послухайте-но, пане Локамп! Я знаю, що міг би виторгувати ще не менш як тисячу марок…

Я відступив на крок. «От диявол підступний, – подумав я, – ось той удар, якого я й боявся…» Я вже уявляв собі, як житиму далі непитущим, і глянув на пані Блюменталь очима загнаного ягняти…

– Але ж, татусю… – мовила вона.

– Облиш, матусю, – відповів він. – Отже, я міг би, але не зроблю цього. Мені, як людині діловій, було приємно вас послухати – оце робота! Трохи забагато фантазії, а проте… А щодо «Майєра і сина» – то просто здорово. Ваша матінка не єврейка?

– Ні.

– Працювали колись у конфекції?

– Так.

– От бачите, звідти у вас і цей стиль роботи. А в якій галузі?

– У душевній, – відповів я, – хотів стати вчителем.

– Честь і хвала вам, пане Локамп, – сказав Блюменталь, – якщо будете колись без роботи, подзвоніть мені!

Він виписав чек і дав мені його. Я не вірив власним очам… Гроші наперед! Це ж диво!

– Пане Блюменталь, – сказав я знічено, – дозвольте мені додати безкоштовно дві кришталеві попільнички й першокласний гумовий килимчик під ноги…

– Давайте, – погодився Блюменталь, – то й старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.

Потім він запросив мене на завтра до них на вечерю. Пані Блюменталь приязно усміхнулася мені.

– Буде фарширована щука, – лагідно сказала вона.

– Делікатес! – підтвердив я. – Тоді я завтра ж і машину вам прижену. Зранку ми оформимо папери.

Ластівкою я полинув до майстерні. Але Ленц із Кестером пішли обідати, й мені довелося погамувати свій тріумф. На місці був тільки Юп.

– Продали? – спитав він.

– А тобі вже не терпиться дізнатися, шибенику! – сказав я. – На ось тобі талер. Збудуй собі на нього літак!

– Виходить, продали! – ошкірився Юп.

– Я поїду пообідаю. Та горе тобі, якщо ти скажеш їм хоча б слово, поки я прийду!

– Пане Локамп, – запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, – я – могила.

– Якраз схоже на те… – сказав я і дав газ.

Коли я, повернувшись, в’їхав у двір, Юп подав мені знак.

– Що таке? – спитав я. – Ти вже пробовкнувся?

– Пане Локамп! Я ж кремінь! Але… – він осміхнувся. – Той хазяїн «форда» – тут…

Поставивши «кадилак» у дворі, я пішов до майстерні. Пекар саме схилився над альбомом із зразками фарб. На ньому було картате пальто під пояс, на рукаві – широка пов’язка з жалобного крепу. Поруч нього стояла гарненька особа: жваві чорні оченята, розстебнуте пальтечко, обшите уже потертим кролячим хутром; тісні лаковані черевички. Брюнетка була за ясну кіновар, але пекар, що носив іще жалобу, був проти червонястих відтінків. Він запропонував бляклий жовтувато-сірий колір.

– Та ти що! – закопилила губки чорнява. – «Форд» треба лакувати яскравими фарбами, бо інакше він не матиме ніякого вигляду.

Коли пекар додивлявся до зразків, вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, кривила рот і підморгувала. Моторна крихітка! Нарешті обоє дійшли згоди на зеленуватому кольорі, що нагадував колір резеди. Дамі хотілося мати до цього світлий відкидний верх. Але тут пекар не поступився – треба ж було десь показати жалобу. Він наполіг на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще й заробив, бо ж верх ми йому робили безкоштовно, а шкіра була дорожча за тканину.

Вони пішли, але на подвір’ї затрималися.

Як тільки брюнетка побачила «кадилак», вона відразу метнулась до нього.

– Поглянь, золотко моє, оце-то машина! Диво! Так мені подобається!

За мить дверцята були відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи від захоплення очі.

– Оце сидіння! Диво! Як фотелі! Не те, що твій «форд».

– Ходімо вже, – невдоволено бурчало «золотко».

Ленц підштовхнув мене, щоб я встряв у розмову та спробував нав’язати машину пекареві. Я зміряв Готфріда презирливим поглядом, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана й повернувся до нього спиною.

Нарешті пекар видобув з машини свою чорну перлину й пішов з нею, трохи згорбившись і явно роздратований. Ми дивилися їм услід.

– Цей не забариться! – сказав я. – Машину відремонтував, має нову жінку – молодець, що й казати!

– Ну, – заперечив Кестер, – ця жіночка ще його порадує!

Тільки-но ці двоє зникли за рогом вулиці, як Готфрід напустився на мене:

– Ти що, Роббі, зовсім з глузду з’їхав? Проґавив таку нагоду! Тут і школяр би зрозумів, що треба було наскочити на нього!

– Унтер-офіцер Ленц! – відповів я. – Станьте струнко, коли розмовляєте зі старшим за званням! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину?

Цієї миті варто було подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як тарілки.

– Не жартуй святими речами, – промурмотів він.

Не звертаючи на нього ніякої уваги, я звернувся до Кестера:

– Отто, розпрощайся з нашим дитям, з нашим «кадилаком»! Він уже нам не належить! Віднині він стане окрасою фірми, що торгує спіднім! Сподіваюсь, там на нього чекає непогане життя! Не таке геройське, як у нас, але забезпеченіше.

Я дістав чек. Ленц мало не луснув.

– Та невже!.. Невже… оплачено? – хрипко вичавив він з себе.

– А як ви думали, зелений початківцю? – запитав я, розмахуючи чеком. – Ану, вгадайте скільки ми одержимо!