— Чарівна.

— Хочеш її? Я нею поступлюсь, якщо ти залишишся, Ернсте.

Гребер замотав головою:

— Не можу.

— Ясно. Очевидно, підчепив щось незвичайне. Та не бентежся, Ернсте! Альфонс і сам парубок хоч куди. Ходімо на кухню виберемо тобі все, що треба, а потім вип’єш чарку за моє здоров’я. Згода?

— Згода!

В кухні стояла фрау Кляйнерт у білому фартусі.

— У нас є холодна закуска, Ернсте, — сказав Біндінг. — Тобі пощастило! Вибирай, що хочеш. Або краще зробіть йому самі, фрау Кляйнерт, пристойний пакунок на дорогу. А ми з ним поки що навідаємося в підвал.

У підвалі було повно усякої всячини.

— А тепер дозволь діяти Альфонсу, — сказав Біндінг, усміхаючись. — Ти не пошкодуєш. — Отже, спершу візьми консервований черепаховий суп. Справжній! Розігрій і їж. Це ще з Франції. Бери дві банки.

Гребер узяв. Альфонс шукав далі.

— Спаржа, голландська, дві банки. Можеш їсти холодною або розігріти. Ніякого тобі куховарського клопоту. А до неї оця празька шинка в банці. Це внесок Чехословаччини. — Він виліз на невеличку драбину. — Шматок голландського сиру і банка масла. Все це не псується, і в цьому перевага консервів. А ось варення з персиків. Чи, може, дама любить з полуниць?

Гребер мовчки дивився на короткі ноги, що стояли перед його очима в начищених до блиску чоботях. За ними тьмяно поблискували ряди скляних і бляшаних банок. Він мимоволі згадав мізерні запаси Елізабет.

— Давай і те, й друге, — сказав він.

— Тут ти маєш цілковиту рацію, — засміявся Альфонс. — Нарешті ти знову став таким, яким був. Нічого сумувати, Ернсте! Так капут чи інак капут! Бери, що можеш, а гріхи нехай замолюють попи. Це мій девіз!

Він зліз із драбини і рушив у другий підвал, де були складені пляшки.

— Тут у нас пристойна колекція трофеїв. Наші вороги великі майстри робити всілякі напої. Що тобі хочеться? Горілки? Арманьяку? Є тут і польська сливовиця.

Гребер, власне, не мав наміру просити напої. У них ще лишився запас із «Германії». Але Біндінг мав рацію — трофеї це трофеї, і їх треба брати скрізь.

— Є тут і шампанське, — провадив далі Альфонс. — Я його не люблю. Але для кохання воно, кажуть, просто незамінне. Візьми пляшку. Хай допоможе тобі сьогодні ввечері.— Він зареготав. — Ти знаєш, яка моя улюблена горілка? Тминна! Хочеш вір, а хочеш ні! Стара, добра тминна горілка! Візьми з собою пляшечку і згадай про Альфонса, коли питимеш.

Він узяв усі пляшки під руку і рушив з ними на кухню.

— Зробіть два пакунки, фрау Кляйнерт. Один із закусками, другий — з пляшками. Перекладіть їх папером, щоб не побилися. І покладіть чверть фунта кофе в зернах. Вистачить, Ернсте?

— Я думаю, як усе це донести!

Біндінг просіяв:

— Альфонс не скнара, правда ж? Особливо у свій день народження! Тим паче для давнього шкільного товариша!

Він стояв перед Гребером. Його очі блищали, а розчервоніле обличчя пашіло. Біндінг скидався на хлопчака, що знайшов пташине гніздо. Гребер був зворушений його щирістю, але потім згадав, що Альфонс з таким самим виразом на обличчі вислуховував різні розповіді Гайні.

Біндінг підморгнув Греберу.

— Кофе на завтра на ранок. Я ж сподіваюся, що неділю ти проведеш по-справжньому, а не валятимешся в казармі! А тепер ходімо! Я хочу тебе нашвидку познайомити з моїми друзями. З Шмідтом і Гофманом з гестапо. Таке знайомство ніколи не завадить. Це лише кілька хвилин. Випий чарку за моє здоров’я! Щоб завжди все було так, як оце сьогодні! Цей дім і все, що належить! — Біндінгові очі зволожились. — Ми, німці, все-таки безнадійні романтики.

— Ми не можемо лишити все це на кухні,— промовила ошелешена Елізабет. — Треба десь сховати. Якщо фрау Лізер побачить, вона зразу ж донесе, що я спекулянтка.

— Прокляття! Я про це й не подумав! А підкупити її не можна? Віддамо їй частину продуктів, які нам не потрібні.

— А хіба є такі?

Гребер засміявся.

— Хіба що твій штучний мед. Або маргарин. Але через кілька днів і вони можуть тобі знадобитись.

— Вона непідкупна, — зауважила Елізабет. — Пишається, що живе лише на свої талони.

Гребер задумався.

— Частину продуктів ми з’їмо до завтрашнього вечора, — мовив він нарешті.— Але все не впораємо. Що ж робити з рештою?

— Сховаємо в моїй кімнаті. Під сукнями і книжками.

— А коли вона почне нишпорити?

— Перед тим, як іти, я щоранку замикаю свою кімнату.

— А якщо в неї є свій ключ?

Елізабет звела на нього очі.

— Таке мені й на думку не спадало. Це може бути.

Гребер відкоркував пляшку.

— Ми це обміркуємо завтра. Спершу наїмося, скільки душі забажається. Давай усе розпакуємо. Заставимо весь стіл, як на день народження. Все зразу!

— І консерви?

— І консерви. Замість прикрас! Ми їх поки що не відкриватимемо. Спершу їстимемо те, що швидко псується! Пляшки теж повиставляємо. Все наше багатство, чесно, роздобуте через корупцію і злодійство.

— І ті, що з «Германії», теж?

— І ті теж. Ми чесно заплатили за них смертельним страхом.

Вони поставили стіл посеред кімнати. Потім розгорнули пакунки, відкоркували сливовицю, коньяк і тминну. Шампанське залишили. Його треба відразу ж випити, а міцні напої можна знову заткнути.

— Знаменито! — вигукнула Елізабет. — Що ж ми святкуємо?

Гребер подав їй чарку.

— Ми святкуємо все зразу. У нас просто немає часу святкувати кожне свято окремо. А також розрізняти їх. Відсвяткуємо все зразу, однаково що. Найголовніше те, що ми тут і цілих два дні належатимуть нам.

Гребер обійшов навколо столу і обняв Елізабет. Він відчував її, відчував, як самого себе, своє друге «я», що в ньому розкрилося, — тепліше, багатше, розмаїтіше і легше, ніж його власне, без меж і без минулого, справжнє й живе, без тіні провини. Вона пригорнулася до нього. Перед ними сяяв святково накритий стіл.

— А чи не забагато сказано для одного тосту? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Я лише занадто велемовно його виголосив. Але він, по суті, полягає в одному: радіти від того, що ми ще живемо.

Елізабет випила свою чарку.

— Інколи мені здається, що ми зуміли б прожити життя по-справжньому, якби нас лише ніхто не чіпав.

— Сьогодні ми саме це й робимо, — відказав Гребер.

Вікна були розчинені. Напередодні ввечері в будинок, що стояв навпроти, влучила бомба, і шибки в кімнаті Елізабет повилітали від вибухової хвилі. Вона заклеїла рами чорним папером, який використовували для світломаскування і почепила легенькі світлі завіски, що відхилялися від протягу. Тепер кімната не так скидалася на склеп.

Світло в кімнаті вони не вмикали, і вікна можна було лишити розчиненими. Час від часу з вулиці долинали кроки перехожих. Десь, грало радіо. В будинку стукали двері. Хтось кашляв. Зачинялися віконниці.

— Місто лягає спати, — мовила Елізабет. — А я, здається, зовсім п’яна.

Вони лежали поруч у ліжку. На столі стояли рештки вечері й пляшки — крім горілки, коньяку та шампанського. Вони нічого не прибирали; вони чекали, доки знову проголодаються. Горілку випили. Коньяк стояв на підлозі коло ліжка, а за ліжком в умивальнику хлюпала вода. Там охолоджувалося шампанське.

Гребер поставив свою чарку на тумбочку біля ліжка. Він лежав у темряві, і йому здавалося, ніби все це діється у невеличкому містечку перед війною. Дзюркотить водограй, серед липового цвіту гудуть бджоли, зачиняються вікна, і хтось грає перед сном на скрипці.

— Скоро зійде місяць, — проказала Елізабет.

«Скоро зійде місяць», — подумки повторив він. Місяць, ніжність і звичайне людське щастя. Все це є. Воно — в сонному пульсуванні його крові, безтурботному плині думок, у спокійному подиху, що проходить крізь нього, мов стомлений вітер. Пригадалася розмова з Польманом. Це було неймовірно давно. «Дивно, — міркував він, — що за цілковитою безнадією в людині можуть жити такі сильні почуття. Але, можливо, в цьому немає нічого дивного; можливо, інакше просто не може бути. Поки тебе тривожать безліч запитань, ти на багато чого не здатний. Коли ж уже нічого не чекаєш, твоя душа відкривається для всього, і ти нічого не боїшся».