Марабу повернувсь.
— Як ви дивитеся сьогодні на пляшку «Йоганнісбергер Каленберг?»— спитав він. — У нас ще трохи залишилось. Після нього шампанське здається просто зельтерською водою. Чи, може…
— «Каленберг», — відповів Гребер.
— Чудово, пане. Ви справжній знавець. Це вино йде до шніцеля, як ніяке інше. Я подам до нього ще свіжий зелений салат. Він підкреслює букет. Це вино — наче прозоре джерело.
«Обід приреченого на смерть, — промайнуло в Гребера. — Ще два тижні таких обідів!» Він подумав про це без жалю. Досі він не замислювався над тим, що чекає на нього після відпустки. Відпустка здавалася безкінечною; надто багато сталося і ще багато чого могло статися. Тепер, прочитавши повідомлення верховного командування й відвідавши Польмана, Гребер раптом збагнув, яка коротка його відпустка.
Елізабет подивилася вслід марабу.
— Спасибі твоєму товаришеві Ройтеру, — мовила вона. — Він зробив нас знавцями!
— Ми не знавці, Елізабет. Ми більше ніж знавці. Ми шукачі. Шукачі миру. Війна перевернула все догори дном. Те, що раніше було символом забезпеченості й усталеної добропорядності, сьогодні стало великою авантюрою.
Елізабет розсміялася.
— Ми самі беремо в ній участь.
— Такий час. Тільки на одне ми, безперечно, не можемо поскаржитись — на нудоту й одноманітність.
Гребер подивився дівчині в очі. Вона сиділа перед ним на канапі, одягнена в сукню, яка щільно облягала фігуру. Її волосся було зібране під невеличким капелюшком; вона скидалася на хлопчика.
— Одноманітність, — повторила Елізабет. — Ти ж нібито збирався прийти сьогодні в цивільному?
— Не зміг. Не було де переодягнутись.
Гребер хотів був зробити це в Альфонса, але після розмови з Польманом він туди більше не пішов.
— Ти б міг переодягнутися в мене, — сказала Елізабет.
— У тебе? А фрау Лізер?
— К бісу ту фрау Лізер. Я про це подумала.
— К бісу можна послати багато кого, — мовив Гребер. — Я теж про це думав.
Кельнер приніс вино й відкупорив пляшку, але наливати не став. Повернувши голову, він прислухався.
— Знов починається! — промовив він. — На превеликий жаль, пане.
Йому не довелося пояснювати, що він мав на увазі. Завивання сирен за мить заглушило всі розмови навколо.
Чарка Елізабет задзвеніла.
— Де тут бомбосховище? — спитав Гребер у марабу.
— В нашому будинку.
— Воно не лише для гостей, що живуть у готелі?
— Ви також гість, пане. Бомбосховище чудове. Краще, ніж на фронті. У нас живуть високі чини.
— Гаразд. А як же з шніцелями по-віденському?
— Їх ще не поставили на вогонь. Зараз я скасую замовлення. В бомбосховище я їх не зможу подати. Ви ж самі розумієте.
— Звичайно. — Гребер узяв з рук марабу пляшку і наповнив дві чарки. Одну подав Елізабет.
— Випий. Випий до дна.
Вона похитала головою:
— Хіба нам не пора йти?
— У нас іще чимало часу. Це лише попередження. А може, нічого й не буде, як минулого разу. Випий всю чарку, Елізабет. Буде не так страшно.
— Я гадаю, пан має рацію, — підтакнув марабу. — Просто шкода пити таке вино поспіхом, але це особливий випадок.
Він був блідий І ледве усміхався.
— Пане, — звернувся він до Гребера. — Раніше ми зверталися до неба з молитвою. Тепер звертаємося з прокляттям. Ось до чого ми дожили.
Гребер кинув погляд на Елізабет.
— Пий. У нас ще багато часу. Можна ще спорожнити цілу пляшку.
Вона взяла чарку і неквапно вихилила до дна. В цьому її жесті відчувалася рішучість і заразом якесь відчайдушне марнотратство. Потім Елізабет поставила чарку на стіл і розсміялася.
— Паніку теж к бісу! — сказала вона. — Від неї пора відвикати. Бачиш, я аж тремчу.
— Ти не тремтиш, То в тобі тремтить життя. Це не має нічого спільного з хоробрістю. Хоробрий той, хто може себе захистити. Все інше — хвалькуватість. Наше життя розважливіше, ніж ми, Елізабет.
— Гаразд. Налий іще.
— Моя дружина… — мовив марабу. — У нас хворий хлопчик. Туберкульоз. Йому одинадцять. Сховище у нас нікудишнє. Їй важко носити його туди. Вона дуже тендітна; п’ятдесят три кілограми… Зюдштрасе, двадцять дев’ять. Я не можу їй нічим допомогти. Я мушу лишатися тут.
Гребер узяв із сусіднього столика чарку, наповнив її і простягнув кельнерові.
— Беріть! Випийте й ви! Є давнє солдатське правило: якщо нема ніякого виходу, треба спробувати хоча б не хвилюватись. Це вам допоможе?
— Казати легко…
— Правильно. Ми теж не бездушні статуї. Пийте до дна.
— Мені не можна — служба…
— Це особливий випадок. Ви самі так щойно сказали.
— Добре. — Кельнер озирнувся і взяв чарку. — Тоді дозвольте випити за ваше підвищення в чині!
— За що?
— За ваше підвищення в унтер-офіцери.
— Дякую. У вас гостре око.
Кельнер поставив чарку.
— Я не можу пити одним духом, пане. Та ще й таке вишукане вино. Навіть у цьому особливому випадку.
— Це робить вам честь. Візьміть чарку з собою.
— Дякую, пане.
Гребер знов налив Елізабет і собі.
— Я роблю це не для того, щоб показати, які ми хоробрі,— заявив він, — а тому, що під час повітряних нальотів краще допити все, що маєш. Хтозна, чи вино вціліє.
Елізабет подивилася на його мундир.
— А тебе не викриють, коли в бомбосховищі буде повно офіцерів?
— Ні, Елізабет.
— Чому ні?
— Тому, що мені все одно.
— Хіба коли людині все одно, то її не викриють?
— Так надійніше. Страх минає. А тепер ходімо — ми подолали переляк.
Частину винного погреба було забетоновано, стелю підперто сталевими балками, і приміщення обладнано для бомбосховища. Кругом стояли стільці, крісла, столи й канапи, на підлозі лежало кілька старих килимів, стіни були ретельно побілені. Грало радіо, на буфеті стояли пляшки й чарки. Бомбосховище було справді чудове.
Гребер з Елізабет знайшли місце під стіною біля дощаних дверей, що відділяли бомбосховище від винного погреба. За ними потяглася вервечка інших відвідувачів. Серед них була дуже гарна жінка у білій вечірній сукні, її плечі були оголені, а на лівій руці виблискували браслети. За нею йшла галаслива блондинка з риб’ячим обличчям, потім гурт чоловіків, кілька літніх дам і група офіцерів. З’явився кельнер з помічником. Вони відкорковували пляшки.
— Ми могли б забрати сюди своє вино, — сказав Гребер.
Елізабет похитала головою.
— А втім, твоя правда. Навіщо ця комедія з героїзмом.
— Цього ніколи не слід робити, — сказала вона. — Це може накликати біду.
«Вона має рацію, — подумав Гребер і роздратовано зиркнув на кельнера, що ходив з підносом між людьми. — Це не хоробрість, а легковажність. Небезпека — надто серйозна річ. Наскільки вона серйозна, можна збагнути лише тоді, коли багато разів побачиш смерть».
— Друге попередження, — промовив хтось поруч. — Летять!
Гребер підсунув свого стільця до Елізабет.
— Мені страшно, — сказала вона. — Незважаючи на добре вино й мою рішучість.
— Мені також.
Вій обняв її за плечі й відчув, яка вона напружена. Несподівано його заполонила хвиля ніжності. Дівчина вся наструнчилась, немов тварина, що відчуває небезпеку. То було не позування, та вона й не прагнула цього. Мужність була її опорою, саме життя напружилося в ній при завиванні сирен, яке тепер стало іншим і провіщало смерть. Елізабет не намагалася нічого приховати.
Він помітив, що супутник блондинки дивиться на нього. Це був худющий старший лейтенант, який майже не мав підборіддя. Блондинка реготала, інші весело споглядали її.
Легкий поштовх хитнув бомбосховище. Потім почувся, глухий звук вибуху. Розмова урвалася, але за мить почалася знову, голосніша і жвавіша. Три наступні вибухи пролунали один за одним і вже ближче.
Гребер міцно тримав Елізабет. Блондинка перестала сміятися. Зненацька важкий удар струсонув підвал. Помічник кельнера покинув піднос і вчепився руками в точені дерев’яні опори буфету.
— Без паніки! — гукнув різкий, владний голос. — Це далеко звідси.
