Шеф замовк і знову втупився у дисплей. Лавр відрахував до десяти і промовив з винятково делікатною інтонацією:

– Дозволите запитати?

– Що?

– Чому раптом я, Іване Ваграновичу? У нас по таких об'єктах є спеціаліст – Дашковський.

– Він відмовився. Категорично. Каже, що сильно віруючий і до тих бузувірів не поїде ні за які гроші. – Шеф випнув нижню губу, ніби хотів дотягнутися нею до кінчика носа. Було помітно, що релігійна відмазка Дашковського йому не сподобалась. – Ти ж у нас несильно віруючий, чи як?

– Я, Іване Ваграновичу, до всіх без винятку релігійних об'єднань ставлюся з повагою.

– От і добре, що з повагою, – погодився шеф. – Там іще одне. Хтось на той їхній храм уночі напав, треба буде із цим теж розібратись.

– Розберемось, Іване Ваграновичу. А напад був збройний?

– Так. Зараз я тебе познайомлю з представником клієнта, – директор десь під столом натиснув невидиму кнопку виклику. – Він тобі про все детально розповість і відвезе тебе на об'єкт.

– Я би на своему…

– Сьогодні вони тебе відвезуть… Запрошуй! – це вже адресувалося секретарці.

Двері відчинились і пропустили до кабінету людину, зовнішність якої була майже повною протилежністю шефовій. На вигляд сорокарічний, невисокого зросту, худий, верткий, з гачкуватим носом і блискучими очима, представник клієнта справляв враження бадьорого півника, якому до голови припасували великі вуха. На ньому був світлий плащ, що підкреслював траурну чорноту костюма і краватки. Сорочка «півника» сяяла сніжною білизною і мала на комірці два темні ґудзики. Загальну картину доповнювали тупоносі черевики на товстій підошві і блискуча лисина, оточена залишками світлого м'якого волосся.

Дивлячись на представника клієнта, Лавр відчув легке розчарування. До образу адепта таємного ордену, за спиною якого стояли закулісні володарі світу, «півник» не дотягував за багатьма параметрами. Але найбільше розчарування викликали оті його черевики. Навіть у кращі свої часи вони не могли коштувати більше двохсот гривень. Окрім того, треноване око Лавра помітило вузлики на шнурівці лівого і латку на правому. Як і більшість у касті елітних охоронців, Лавр Грінченко вважав черевики принциповою позицією в переліку чоловічих аксесуарів. Сам він носив Stephane Kelian і збирав у шухляді робочого столу колекцію щіточок, полірувальних вельветок та дзеркальних кремів.

– Ось даю вам нашого працівника Лавра Станіславовича, – сказав шеф, звертаючись до «півника». – Він у нас досвідчений спеціаліст, грамотний, перевірений. Він поїде з вами на об'єкт, все там подивиться і складе звіт. А там уже разом сядемо і подумаємо, як нам далі вести співпрацю.

«Півник» розвернувся в бік Лавра і блискавичним рухом витягнув візитку.

– Дуже приємно, – сказав він. – Мене називають Романом.

Голос у нього був хриплуватий, але не бридкий. Лавра дещо насторожило оте «мене називають». Він згадав, що в такій манері любить рекомендувати себе глядачам один з популярних телеведучих. А їх Лавр вважав підозрілими фраєрами. Він скосив оком на візитку. Там було намальовано чорнильницю з гусячим пером і написано КОРЕЦЬКИЙ РОМАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ.

«Якщо на візитці чорнильниця, то він або журналіст, або ж письменник», – вирішив Лавр. Тепер непорядок із взуттям знайшов певне виправдання. За уявленнями Лавра, творчі люди не належали до чоловіків із чітко окресленим статевим статусом. Отже, перше враження про Романа Корецького як про «півника у гавнодавах» поки що підтверджувалось. «Ось тобі і масони!» – подумки посміхнувся Лавр.

Він потиснув Корецькому руку, назвав своє прізвище і скромно додав: «Консультант з питань безпеки». Потім вони зійшли на перший поверх, де у чергового Лавр зафіксував відрядження. Представник клієнта тим часом роздивлявся навколо і навіть спробував вивчити стенд, на якому висіли ксерокопії ліцензії і дозволів.

– У нас усе в законі, – зауважив Лавр, розписуючись у реєстраційній книзі.

– Я бачу, я бачу, – Корецький відповів швидкою і нещирою посмішкою. Тобто відповів посмішкою, яка чомусь здалася Лавру нещирою.

Коли вони сіли в Peugeot, запарковане перед будівлею агентства, представник клієнта запитав:

– А Іван Вагранович казав вам, Лавре Станіславовичу, хто саме вас наймає?

– Так, я в курсі, – відповів Лавр, а сам подумав, що авто «півника» повністю гармонує з його черевиками. Прикріплений до вентиляційної решітки ароматизатор не міг перебити бридкого запаху риби. Лавр уявив, що сидить на висохлій плямі, залишеній яким-небудь пакетом з копченими сомиками, і його пересмикнуло.

– Ваш директор справляє фундаментальне враження, – визначив представник клієнта.

«Ще б пак!» – подумки погодився Лавр, але промовчав. Обговорювати шефа зі сторонніми він вважав моветоном. Peugeot тим часом зрушив з місця.

– Поки ми доїдемо, Лавре Станіславовичу, вже буде вечір. Напевне, вам буде краще в нас заночувати.

– Заночувати? – перепитав Лавр. На такий розвиток подій він не розраховував. – Іван Вагранович казав, що ви мене завезете додому.

– Авжеж. Завтра.

– Тоді я краще візьму свою «прімерку»[2] і поїду за вами.

– Нащо?

– Повернуся вночі на своїй, не буду вас напрягати.

– Лавре Станіславовичу, якщо вам треба щось лишити або узяти вдома, ми можемо тепер до вас заїхати. Так само, якщо вам треба побачити когось із рідних, сказати їм, що не будете ночувати…

– Чому ви не хочете, щоб я взяв свою машину?

– Ми поки що воліємо зберегти розташування Храму в таємниці. За кілометрів двадцять-тридцять від нього я попрошу вас зав'язати очі і витягнути батарейку із сотового.

– Що?

– Не ображайтесь, Лавре Станіславовичу, – на обличчі Корецького знову з'явилася та посмішка, яку Лавр класифікував як нещиру. – Ми ж іще не почали тісно співпрацювати з вашим агентством. А якщо все буде добре, ці перестороги вже завтра стануть зайвими.

«Ну й пасажир! – всередині у Лавра все кипіло і булькало. – Хоче мені очі в'язати, як шмарі на ментовському суботнику».

Уголос він спитав:

– Ви жартуєте?

– Ні, не жартую. Ми так домовилися з Іваном Ваграновичем. Я сподіваюсь, при вас немає ніяких «жучків»?

– Ви думаєте, що ми не зможемо в разі потреби знайти отой ваш Храм? Серйозно так думаєте?

– У мене є інструкція мого керівництва, Лавре Станіславовичу. Ще раз вибачте.

– Зав'язувати очі… – Лавр помотав головою. – Дев'ятнадцяте століття!

– На жаль, у деяких аспектах ситуація за останні двісті років мало змінилася.

– А в деяких інших аспектах, – Лавр зробив наголос на слові «інших», – ситуація дуже помінялась. Кардинально.

– Можливо. Якщо хочете знати, особисто я був проти таких пересторог. Я інформований щодо можливостей сучасної техніки. Але, повірте мені, Лавре Станіславовичу, в деяких старомодних підходах є певна рація. Ми називаємо це «покрити Храм ззовні». Така у нас традиція безпеки. Традиція дуже давня і шанована.

– Гаразд, – махнув рукою Лавр. – Покривайте собі, якщо ви вже все узгодили з шефом. Мені, я вам скажу, до клієнтських приколів не звикати. Ваші гроші – ваші правила.

– От і добре, – підвів риску Корецький, повертаючи кермо. Peugeot виїхало на трасу і рушило, набираючи швидкість, на захід.

Мармура ще вчилась у школі, коли татова помилка загасила сонце на чиновницькому небосхилі їхньої родини. Тоді тато мав казати доповідь на високій нараді, у присутності Президента і міністрів. У тій доповіді був один підступний абзац. Себто не просто абзац, а повний абзац. Ось такий:

«Ресурсною специфікою ґрунтового покриву району є те, що тут зустрічаються три типи ґрунтів: опідзолені чорноземи, сірі опідзолені ґрунти та глибокі малогумусні чорноземи».

Словесну «міну» із двома «опідзоленими» тато зауважив і тренувався вимовляти ту «міну» правильно. Він спочатку облизував зуби, ніби задаючи язику гімнастичну вправу, випинав ретельно поголене підборіддя, а потім впевнено і дзвінко промовляв: «Недоопідзолені, опідзолені і переопідзолені ґрунти!» Це виглядало переконливо, тому і Мармура і мама нічого поганого не передчували. Але все вийшло на гірше і на тій високій нараді замість літнього бджолиного «дз» тато вимовив природніші звуки. Президент насупився і похитав вухами-варениками, а міністр щось записав до блокнота із золотим відрізом. Напевне, щось несхвальне, тому що за кілька днів тата зняли з посади. Зазнавши карьерного краху, він уперше прийшов з роботи без краватки. Не виймаючи руки з кишень, тато плечем штовхнув двері, зайшов до туалету і довго звідти не виходив. А коли вийшов до вітальні, то побачив, що перелякана Мармура сидить на дивані, підібравши під себе довгі загорілі ноги.