– Мутний він.

– Це лише твоє суб'єктивне враження, Лавре Станіславовичу. І нічого, окрім враження. Якщо він тобі не заважатиме, можеш його просто ігнорувати. Не заморочуйся на їхніх темах. Веди свою лінію. Зараз ти напишеш їм рекомендації по охоронному обладнанню, а я спробую зв'язатися з ментами, які там на землі працюють. Раптом вони просікли щось підозріле. Може, з агентури їм щось крякнули… Кажеш, їх двоє було?

– У будівлі двоє. Чоловік і жінка. Стріляла жінка.

– Жінка-стрілець – це вже щось. Це, скажімо так, не дуже типово для блатних. Більш подібне до найманців, терористів. Треба подивитися за прецедентами і у нас, і у сусідів. А завтра матимемо експертизу по кулях. Іди працюй.

Лавр підвівся з крісла. Він уже відчиняв двері, коли знову зазвучав голос шефа:

– Більше нічого не хочеш мені сказати?

– Тільки суб'єктивні враження, Іване Ваграновичу.

– Ну?

– Мені здається, що напад був якийсь несправжній… Що це була імітація.

– Аргументи?

– Безглуздо все виглядає. Проникнення до будівлі занадто погано організоване, не врахована сигналізація. Один із нападників був повністю пасивним, не мав чітко поставленого завдання. Дивні нападники.

– Зрозуміло, – кивнув директор. – А мене, скажу тобі чесно, дивує синхроніка цього нападу. Зауважив по синхроніці, ні? Дивись: от, скажімо, сигналізація спрацювала, коли вони відчинили двері. Припустімо, мисливці почули сигнал, відразу озброїлись і прибігли до сходів. Скільки треба йти від гостьових кімнат до тих сходів?

– Хвилину… Ну, якщо швидко, то секунд із сорок.

– Це якби вони точно знали, що проникнення відбулося з боку технічного входу. Але вони знати про це не могли, бо щиток сигналізації, як ти зазначив у звіті, там встановлено на першому поверсі. Треба було спочатку добігти туди і подивитися. Зорієнтуватись їм було треба. Значить, разом на все – хвилини три. Ну, нехай не три, а дві або дві з половиною, якщо рушниці були біля них, а не у сейфі. А нападники що робили всі ці дві з половиною хвилини? Для професіоналів – море часу. А вони, так виходить, увесь цей час стояли біля дверей, у коридорі. Або вони клоуни, або… – директор різко відкинув важке тіло на бильце крісла; воно жалібно скрипнуло, немов нявкнуло придушене кошеня. – Ти не питав того графа, чи як його там, скільки часу минуло від тривоги до перестрілки?

– Ні.

– А шкода. Варто було б спитати.

– Я ж кажу, Іване Ваграновичу, імітація.

– Не виключено, – погодився шеф. – Тоді можна припустити, що комусь було потрібно, щоби тим Храмом зацікавились.

– Або ж для виправдання приїзду туди Костиганова.

– Й дався тобі той Костиганов, – зітхнув шеф. – Гаразд, будемо відпрацьовувати і таку версію. Усі версії будемо відпрацьовувати.

– А це хіба можна продати? – спитала Беконті, із сумнівом розглядаючи пергаментне кільце.

– Якщо навколо цієї штуки такий кіпіш, значить, вона чогось варта, – висловила логічне припущення Мармура. Вона досмажила заправлену овочами яєчню і тепер шукала підставку під сковорідку, щоби виставити свій шедевр на обідній стіл.

Корецький саме вийшов із ванни. Під теплими водяними струменями він обміркував, що робитиме із цвинтарною знахідкою. Серед братів було кілька знавців Кабали, але найвизначнішим з них вважався одесит Барський. Його очікували у Храмі через дві доби, коли брати планували розпочати приготування до Святоіванівської роботи.[8]

«Запрошу Барського на вечерю до хати, накрию старому «поляну», – вирішив Роман Олександрович, принюхуючись до апетитних ароматів, що линули з кухні. – Нехай він подивиться на цю хреновину. А Грінченку треба розповісти про записку. Навіть якщо погрози – як поки що виглядає – і не пов'язані із Храмом, нехай агентство розбереться ще й з тими розкопувачами могил. Два в одному – дешево і сердито!»

– Що у нас так смачно пахне? – Корецький зайшов до кухні. Кожен його рух супроводжувався вітровим шелестінням атласного халату. – О, яка розкішна яєчня! До такої фундаментальної яєчні не завадило б трошки вина. Наша гостя вживає вино?

– Краще пива, – відповіла Мармура, але, побачивши, що подруга робить страшні очі, виправилась: – Якщо червоного, то можна.

– Тільки червоного! Найчервонішого! Але ти мене не видавай, – посміхнувся Мармурі журналіст. – Не хочу постраждати за споювання молодих дівчат.

– Я не шестьора.

– Вона – «тру», – підтвердила Беконті.

– Ну, якщо наша гостя справжня «тру», то ми відкоркуємо на її честь пляшку справжнього аквітанського мерло. – Корецький витягнув із бару оплетений бутиль з червоним сургучовим «капелюшком».

За годину вино розігріло компанію і розвіяло добру половину з тих страхів, що літали квартирою після приходу господаря. Беконті під столом терла своєю ногою ногу Мармури, Корецький намагався намацати мелодію, перебираючи струни старенької гітари.

– А правда, що у вас крута волина? – запитала його Мармура, відбиваючи під столом чергові притискання Беконті.

– Пістолет? – перепитав Роман Олександрович. – Ну не дуже крутий, але є.

– Покажіть.

– Припини, – звела брови Беконті.

– Чого «припини»? Я хочу подивитись.

– Це зброя.

– Будеш мені пояснювати? Я втикаю, Бекі, не турбуйся.

– Дівчата, не сваріться, – Корецький відклав гітару. – Якщо наша чарівна гостя хоче подивитися на волину, ми покажемо їй волину. Hoy проблем.

– Шо, поняла, – Мармура показала Беконті язика.

Роман Олександрович приніс жовту кобуру з «Макаровим», витягнув пістолет, вийняв обойму, перевірив патронник і дав зброю Мармурі. Та зважила пістолет у руці, погладила чорний метал люфи:

– Поважаю.

– Тягне до зброї? – поцікавився Корецький.

– Ага.

– Мрієш бути кілершою?

– Ні, то для тупих.

– А ким?

– Не знаю, – дівчина обережно, немов живу істоту, поклала пістолет на стіл. – Я ще не вирішила. Я зараз ніде не вчусь. Думаю. А чому ви спитали про кілершу?

– Колись читав статистику, що в дев'яностих роках кожен шостий школяр у Києві мріяв здобути професію кілера.

– Так то було в дев'яностих, – Мармура презирливо вигнула губи. – Тоді бандитів поважали. Тоді одні лише бандити мали бабло і круті тачки. Але нафіг воно здалось, оте бабло, якщо тебе завтра десь на стрілці тупо завалять. Краще рішати питання і бути на фінансових потоках.

– Овва! – похитав головою Корецький. – Так ти у нас, виходить, грамотна дівчина.

– Та ні, я тіпа овца, – пирхнула Мармура. – Кіна надивилась і в кілерші зібралась. Щас.

– Вона за крутого заміж вийде, – вставила свої п'ять копійок Беконті.

– Я сама крутою буду, – сказала Мармура. – І, до речі, з отої шмати я хочу п'ятдесят відсотків.

– Її ще продати треба, – зауважив Корецький.

– Ну, ви ж дядька серйозний, маєте серед бізнюків різних наворочених корєфанів.

– Бізнюкі такими речами не цікавляться.

– Не цікавляться? Так це ж антикваріат. В антикваріат усі вкладають.

– Це дуже специфічний антикваріат.

– А так щоби я зрозуміла, сказати можете? – Очі Мармури, немов два буравчики, впилися в обличчя журналіста.

– Спробую. Розумієш, такими речами переважно цікавляться містики, маги. Це кабалістична таблиця. Річ, що належить до давнього секретного єврейського вчення.

– То які проблеми? Треба, значить, шукати єврейських бізнюків. Он у нас на районі Родерман торговий центр і два кабаки тримає.

– Родерман… – Корецький засміявся. – Я сумніваюсь, що Родерман за цю таблицю дасть більше двадцяти баксів.

– Треба йому показати, а там вже подивимось.

– Я планую показати її одному одеситу. Він людина знаюча.

– Коли?

– Післязавтра.

– Тоді я у вас тут поживу до післязавтра, харе?

– А батьки?

– Я мамі подзвоню. Бекі їй скаже, що ми по відику серіал дивимось. Сорок вісім серій.

– Боїшся тих розкопувачів?