«А мені пофіг, – подумала Мармура. – Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка».

– Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? – Лавр підморгнув дівчині. – На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні?

– Та ні, який ви там Бетмен… – Мармура шкодно шморгнула носом. – Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує.

– Ну, ваащє! – ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. – Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають!

– Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? – спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок.

– Родичка, – буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. – Далека.

Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився:

– Всі йдемо на кухню. Треба порадитись.

– Без мене! – крикнула з кімнати Беконті.

Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною.

– І де ж воно, таке місце? – запитав журналіст.

– У вашому Храмі.

– У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! – твердо виголосив Корецький. – Це місце закрите для сторонніх.

– Що за Храм? – у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті.

– Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, – пригальмував доньку Роман Олександрович.

– Ага, у татка страшні тайни, – погодилась та. – Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків.

– Краще б ти менше бачила, а більше вчилась.

– Я що, погано вчусь?

– Не заважай дорослим.

– А я, значить, малолетка. З горшка злізла, не?

– Не за-ва-жай, – у голосі Корецького з'явилася педагогічна твердість.

– Ну й фіг з вами, – на цей раз Беконті нікуди не пішла, а залишилася стояти у дверях і свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця!» – означав цей погляд, але Мармура відводила очі, і вся вкладена в нього нищівна енергія випаровувалася до вирію.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.