Він майже хвилину мутно дивився на доньку, а потім сказав:

– Ти теж станеш курвою, як і твоя мама. У вас у всіх між ногами фізика, а не релігієзнавство.

З того часу в родині Мармури почали економити і боротись з мурахами, які у дощові дні атакували кухню і ванну кімнату. Крилаті мурахи літали кухнею, а мама ганяла за ними, пшикала на комах «рейдом» і наспівувала з «Фабрики»: «Исполняет все желанья, вот такая золотая». Іноді і Мармура долучалась до полювання. Вона чавила мурах миючою губкою. їй здавалося, що коли мураху чавити м'якою зволоженою губкою, то мурасі не так боляче. Боротьба з мурахами під «Фабрику» тривала три літа, а на четверте у Мармури з'явилася подруга, яка називала себе Беконті, хоча насправді її звали Інною. Беконті охоче піддавалась черговій молодіжній моді, тому ходила в чорному і вважала себе неформалкою. Вони з Мармурою могли годинами з'ясовувати, хто саме з їхніх знайомих і напівзнайомих нефорів «тру», а хто «не тру». У Мармуриній бібліотеці з'явилися томики Блаватської і «Некрономікон». Як і Мармура, Беконті жила в нетрях промислового району, але якось так склалося, що вона тусовала у старшій компанії, де дівчата не повинні були відмовляти хлопцям. Мармура не поспішала переходити до старших; жодний із тамтешніх хлопців їй не подобався. А ставати технічно дорослою просто так вона вважала нижче своєї тру-гідності.

У Мармуриній тусівці пиво теж споживали, але не захоплювалися. Зате там цінували кольорові солодкуваті напої з хімічним присмаком. Нащадок буржуйського роду Едік приносив їх у спеціальній жовтій торбинці, поділеній на чотири відсіки. В кожний входила одна пляшечка. Компанія збиралася в цегляному лабіринті заводського довгобуду. За традицією, кожний приносив щось їстівне, вкрадене з домашнього холодильника. Віка завжди приносила шматки сирної запіканки, акуратно загорнені в червоні столові серветки, Памперс – майонезні салати у півлітрових слоїках, Марта – що трапиться, а Мармура постачала до тусні переважно м'ясні вироби, коронним із яких уся компанія вважала домашню шинку. Все це апетитно споживалося на свіжому повітрі, під заспокійливе тріскотіння вогнища, на якому можна було б насмажити шашликів і шпікачок, але всім було впадлу займатись такою фігнею.

Того липневого вечора жовта торба спорожніла якось занадто швидко. Едік з Вікою скинулися і послали Памперса ще за двома пляшками. Проводжаючи його поглядом, Марта раптом спитала в Мармури:

– Ти все ще трешся із тою Беконті?

– Ну? – здивувалась Мармура.

«Яке твоє псяче діло, цикотухо дурна, з ким там я труся?» – подумала вона і ніби вперше помітила, що в Марти дуже виразні, та ще й підкреслені яскравою помадою губи. Ця виразність чомусь напрягла Мармуру.

– А то правду кажуть, що вона сатаністка? – Марта кинула до вогнища одну із червоних Вікиних серветок. Жирна пляма від сирної запіканки спалахнула швидше за папір.

– Ти припухла? Яка вона тобі сатаністка?

– Та кажуть.

– Хто каже?

– Пацани.

– Які ще пацани?

– Мальовані, – м'язи на голих руках Марти напружились. Вона знала, що від Мармури недовго й по морді дістати і, про всяк випадок, мобілізувалась.

– Ні, девушка, ти кажи, бо щас будеш сама за базар атвєчать.

– Шо ти до неї догреблася? – Едік спробував вписатися за Марту на приколі. Дівчина йому подобалась. Він уже двічі пропонував Марті пекнутися не за так, але та поки що мкнулась.

– Едя, не втикайся, – відрізала його Мармура. – Ця вафльорка токо шо мою кращу подругу сатаністкою обізвала. Я таке не попускаю.

– Вона не вафльорка, – спохмурнів Едік.

– Во-во, базар за базар! – перейшла у контрнаступ Марта і негайно дістала по носі. За півгодини, коли Памперс притарабанив додаткову заправку, старе добре туснюче місце нагадувало той погромлений вагончик з фільму «Вбити Вілла», у якому Чорна Мамба мочила іншу зміюку. Добре ім'я неформалки Інни-Беконті було захищене найрадикальнішим способом: Марта поперемінно прикладала вологу серветку до розбитого носа й до фінгала під лівим оком.

Мармурі теж дісталося від Едіка з Вікою. Обізвавши всіх останніми словами, вона з непримиренним понтом залишила цегляний лабіринт. Мармура вирішила, що тепер вже стопудово кине цих дурних малолеток і пристане до тусні Беконті. Якщо там обов'язково треба з кимось трахатись, то й фіг з ним, вирішила вона. Краще вже косити під бригадну шмару, аніж терпіти бєзпрєдєл від бакланів.

Вона прямувала в бік старого цвинтаря, де знаючі люди колись показали їй могилу вампіра. Там опівночі можна було загадати бажання, котре мало точно здійснитися. Одного разу Мармура вже зверталася до вампіра по допомогу. Вона просила покарати ушльопану сусідку, яка назвала її тупою збоченкою. Вовкулак не підвів, і сусідка зламала ногу, послизнувшись на смішній березневій кризі.

«І вам таке буде!» – примовляла Мармура, чухаючи синець під футболкою. Вампірську допомогу вона вважала безвідмовною шнягою, тому прямувала до цвинтаря широкими і рішучими кроками. Наближався вечір, і на небі визоріло. То було небо помсти, і зірки на ньому були зірками помсти. І так вона мала статися – страшна помста Мармури, кращої подруги неформалки Беконті.

Навіть у сутінках старий цвинтар не виглядав зловісним. Здалеку його можна було сплутати із занедбаним і засміченим парком. Між зовнішніми секторами кладовища і двором будівельного коледжу не було навіть огорожі. Від неї залишились обкладені цеглою стовпи і половина трубчатої брами, з ребер якої звисали залишки металевої сітки. Відразу за стовпами починалися шеренги надгробків.

Мармура не стала обходити щільно заставлений пам'ятниками перший сектор. Вона знала таємну стежку, яка починалась від помпезної гробниці якогось довоєнного архітектора. Стежка проходила крізь високий живопліт, зміїлась по ділянці з фамільними склепами професорів медицинської академії і впиралась у найдавніші захоронения четвертого сектора. Там, під старою липою, причаїлась могила вовкулака.

Дівчину відділяло від проклятої могили якихось п'ятнадцять кроків, коли вона насторожено притишила ходу. Під старою липою відбувалось щось незвичайне. Мармура сховалася за великою гранітною стелою, на якій було написано:

Надійно захищена стелою від ворожих очей, дівчина використала для спостереження зроблений у ній отвір. Він виглядав як прорізана наскрізь у гранітній плиті шестикутна зірка, і, якби хтось посвячений зауважив у ньому сіро-блакитне око Мармури, він міг би згадати про стародавній гностичний символізм. Але такого посвяченого у той вечір на старому цвинтарі не трапилось.

Крізь зірку Давида дівчина побачила, що надмогильна плита вампірського захоронения відсунута, а над самою могилою нахилилася чиясь темна постать. Поряд з нею стояла висока брюнетка у плямистому комбінезоні «мілітарі» і шнурованих чоботах. Брюнетка тримала ліхтар і підсвічувала ним могильну яму.

«Що за день такий кончений? – подумала Мармура. – Спочатку дістала по морді, а тепер і до вампіра не можна підступитись… І що вони там шукають, ті уроди? Могильні рейдери, мля…»

Тим часом невідомі вийняли з могили якийсь предмет розміром як балончик з лаком для волосся. Брюнетка поставила предмет на сусідній надгробок за кілька метрів від Мармуриної схованки.

Темний «рейдер» щось сказав брюнетці. Та загасила ліхтар і взялася за край надмогильної плити. Темний підважив її протилежний край. У цей момент щось ніби штовхнуло Мармуру: «Тепер або ніколи!»

Вона вислизнула з-за стели, схопила предмет і побігла таємною стежкою. Вже добігаючи до живоплоту, вона почула: «Туди! Хапай!» і нирнула у зарості. Кілька стрибків – і Мармура вибігла у двір будівельного коледжу. їй здалося, що вона радикально відірвалася від переслідувачів, але, глянувши через плече, побачила, що мілітаризована дівка біжить за нею.

Мармура вважала себе непоганою бігункою. У спортивних змаганнях вона завжди була в першій трійці і дещо розумілася на перегонах. Тому Мармурі не треба було довго розмірковувати, аби второпати: перемогти за швидкістю їй не вдасться. Вона лише мить бачила переслідувачку, але цього вистачило, щоби оцінити її можливості. Брюнетка скорочувала відстань, упевнено перестрибуючи через парканчики і рівчаки, які Мармура мусила оминати.