– Не боюся, – озвалась я, недбало граючись посохом. – Я нічого не боюся – так і знай!

– Тоді полетіли, – він перекинув ноги через підвіконня, звісив їх із вікна. – Тримайся за мною, зараз темно, ніхто нас не помітить…

І зісковзнув з підвіконня.

У мене занило в животі. Я згадала, як востаннє ми літали з Обероном; я трималася за його руку: спершу висіла, як мішок, а далі налаштувалася…

Коли зважуєшся на щось, якоїсь миті слід переставати думати. Прийняв рішення – вперед! Я видерлася на підвіконня. На мені, як і раніше, були кросівки, джинси, сорочка з короткими рукавами. Вночі у небі я змерзну…

На обрії збиралися низькі хмари. З них наполовину виглянув місяць – величезний, мов купол храму-музею. У його світлі кружляв чорний птах – широко розпластаний у повітрі, він чекав на мене.

Я глянула вниз…

От дідько! Скільки злітаю – стільки й боюся. Душа в п’яти провалюється…

– Обероне, – прошепотіла я, дивлячись на місяць. Зібрала в кулак усю свою волю й ледь піднялася над підвіконням – сантиметрів на два. Відчула себе легкою, мов кулька; курний протяг видував мене назовні, назустріч місяцеві, наче я була струмочком диму…

І я полетіла.

Напевно, збоку це мало не надто вишуканий вигляд – я летіла з розчепіреними руками й ногами, начебто хапаючись за повітря. У правій руці стискала посох, і його навершям пробігали іскри – червоні й зелені. У небі виявилося не так холодно, як я очікувала, але все одно шкіра моя вкрилася сиротами, а зуби зацокотіли.

Птах летів попереду, вказуючи шлях. Летів уперед – і повертався, кружляв очікуючи. Я додавала й додавала швидкості, й незабаром вітер засвистів у вухах, а поли сорочки заляпали, як вітрила; я трохи заспокоїлась і наважилася глянути вниз.

Піді мною пропливали скелі. Я бачила їх нічним зором – сірі й брунатні хребти, порослі лісом, обплетені струмками, як людська рука – синіми венами. Ми летіли геть від моря й від міста. Повітря дедалі холоднішало.

Я побачила велике озеро. Чорний птах описав над ним коло й почав знижуватись. І на березі цього озера, у неприступній місцині замаячів недоладний, настовбурчений гострими кутами чорний замок зі шпичаком на даху.

– Це вхід.

Замок обступав мур із височенних скель.

Дві з них, вищі за решту, п’ялися верхівками в небо, між ними темнів прохід, такий приблизно завширшки, як в’їзд у гараж. Дорогу перепиняло залізне пруття з загостреними шпичаками, що стирчали, мов ліс, у багато рядів.

– Ну от, увійди без дозволу. Спробуй.

Я перевела подих – після польоту щоки пашіли й тремтіли руки.

– Нічого не пробуватиму! Нам дорога кожна секунда, відчиняй!

Він клацнув пальцями. Залізний «ліс» втягся в землю – був, і не стало.

– Ти мене притяг розважати, чи говоритимемо про справу? – процідила я крізь зуби.

– Ти мій перший гість, – сказав він трішки ображено. – От як матимеш власний замок – теж, мабуть, захочеш похизуватися.

І він рушив вузьким проходом, уздовж якого горіли смолоскипи на чорних стовпах. Це вражало, але було трохи моторошно; я йшла за ним, здивована. «От як матимеш власний замок…» Але ж непогана думка! Я не відмовилася б від замку, тільки зводила б його не серед гір, а на березі моря, щоб були піщані пляжі й…

Максиміліан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч і ліворуч темніли ніші, вирубані в камені. Я розгледіла залізні кільця, вмуровані в стіну, та уривки ланцюгів.

– Це навіщо?

– Тут у мене будуть кістяки, – сказав Максиміліан, трохи знітившись. – Два такі великі, праворуч і ліворуч, аби відчиняли-зачиняли двері, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай.

– Справді? – я прокашлялась. – А чому… чому їх зараз нема?

– Не встиг. Не все відразу, зрозуміла?… Ну, ласкаво просимо.

Двері зарипіли. Я стримала посмішку: змалку Максиміліан боявся всіляких там мерців просто панічно. Виявляється, із віком його страх не минув. (Добре, що я знаю його таємницю.)

Тим часом двері відчинилися, відкриваючи напівкруглий отвір, і ми ввійшли.

Максиміліан позував, кажучи: «маленький замок». Зсередини він здавався куди більшим, ніж іззовні. І вигляд мав досить лиховісний – особливо якщо дивитися нічним зором.

Попід високим чорним склепінням бігали іскринки. Повітря було напрочуд свіжим, як після грози. Слідом за некромантом я зійшла гвинтовими сходами, проминула якийсь коридор і знову опинилася під відкритим небом – у внутрішньому дворику з чорною альтанкою, схожою на розчепіреного павука. Тут-таки було розбито клумбу з міцними незнайомими рослинами – бліді квіти подекуди зацвітали, подекуди осипалися, а плоди, що дозрівали натомість, нагадували волохаті кулаки.

Максиміліан ворухнув пальцями. Я замружилася: над альтанкою спалахнула вогненна куля завбільшки із футбольний м’яч. Навколо посвітлішало.

– Що ти їстимеш? – Максиміліан кивнув мені на крісло з високою спинкою.

Я сіла. (Їсти хотілося жахливо!)

– Я не їм жаб, летючих мишей, хробаків та іншої гидоти…

Максиміліан лагідно посміхнувся:

– А як щодо млинчиків із варенням?

– Млинчики я їм, – повідомила я поблажливо.

Максиміліан свиснув. Згори – мені здалося, з неба – спустився на павутинні великий волохатий павук. Зважаючи на те, як повільно він розгойдувався, важив, бідолаха, кілограмів із п’ять.

– Накрити на стіл, – наказав йому Максиміліан. – Млинчики, варення, фрукти, чай.

На ходу згортаючи павутину, той нечутно ковзнув у відчинені двері. Я провела його поглядом. Максиміліан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я зачула голоси гір навколо. Десь – дуже далеко – зривався зі скелі водоспад. Шумів ліс на неприступному схилі. Нічний птах співав тонким і чистим голосом – схожим на перегук дзвіночків.

– А сюди ж Сарана не дістанеться… – сказала я з якогось дива.

– Можливо.

– Тоді навіщо? Навіщо набиватися Гарольдові в союзники? Навіщо пертися до іншого світу й витягати мене? Ти ж і так пересидиш тут, за кам’яною стіною, жуючи млинчики!

– Шукаєш, у чому мій зиск?

Я глибоко зітхнула. Повітря тут було, як молочний коктейль.

– Максиміліане… де Оберон і що з ним трапилося?

Вогненна куля повільно оберталася в повітрі. Її поверхнею перебігали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максиміліан примружено дивився на вогонь.

– Його забули, Ліно…

– Де він?!

– Я не знаю. Може, сам пішов. Може, його витиснули з цього світу… як вода витісняє надувний м’ячик. Але вже цілком зрозуміло, що Королівство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, – Максиміліан кивнув, начебто сам із собою погоджуючись.

Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не згасала. Тіні від альтанки, від крісел, від квітів тремтіли та стрибали.

– Розпадається тонкий світ, – провадив некромант. – Руйнується чарівна оболонка звичних речей. Звичайний, буденний світ іще не встиг закостеніти, він хилитається, втрачає стійкість. А коли світ втрачає стійкість – завжди приходить Сарана…

При світлі вогненної кулі його бліде обличчя здавалося жовтим; переді мною сидів похмурий, дорослий, повнолітній некромант.

– Сарана… я погано розумію, що це таке. Одне знаю точно: вона змете тут усе! Зрівняє з землею будівлі разом із мешканцями. Всі землі, до яких встигло дотягтися Королівство, – острови з колишніми людожерами, далекі береги, угіддя цих кумедних тварин – бебриків… Усе спустошиться, і простір почне стискатись, як міхур, із якого потроху виходить повітря. І зіллється в точку, – Максиміліан стис великий і вказівний пальці, начебто давлячи між ними комара.

Я застигла, він же глянув на мене – й раптом засміявся.

– Авжеж, так буде… І бідолашному некромантові залишиться тільки втікати назад за Відьмину Печатку. А там погано, Лінко, ти знаєш. Там тепер царює принц-чума.

Із темного отвору дверей вибіг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були, як надто туго натягнуті струни іграшкової балалайки.