– Ваша високосте, – я вклонилася.

– Хто це з тобою? Некромант?!

Максиміліан криво посміхнувся:

– Доброго ранку, принце.

Я квапливо стала між ними. (Бракувало ще тут з’ясування стосунків…)

– Ваша високосте, – я дивилася принцові у вічі, – принцеса Ельвіра поїхала?

Принц глянув мені за спину. Я озирнулася. Біля Максиміліана стояла принцеса – в яскраво-лазуровій, мереживній, зухвало святковій сукні.

– Доброго дня, магу дороги. Ми бачили тебе вчора, але ти не підійшла привітатися.

– Пробачте, – сказала я. – Річ у тім…

Ельвіра не змінилася. Як і раніше, молода, як і раніше, осяйна, зі знайомим поблажливим, ледь не презирливим поглядом. Лазурове дуже пасувало до її блакитних очей; у мене промайнула божевільна думка: уже ж оця ніколи, за жодних умов, не могла забути Оберона! Вона його колись зрадила, а він пробачив. Таке не забувається…

На ходу намагаючись приборкати надію, я простягла принцесі книгу:

– Ви не знаєте, що це? З нею має бути щось пов’язане… Щось дуже важливе…

– Ви, Ліно, вибрали дивний час, щоб удосконалювати знання, – принцеса взяла книгу з поблажливою бридливістю. – Це старезна книга-перевертень, вона вміла перетворюватися на чотири… навіть, здається, на п’ять різних томів. Найчастіше вона перетворювалася на «Горище Світу» – дитячий підручник, за яким і мене колись учили. Де ви взяли цю ветхість?

– У кабінеті Оберона… – вирвалося в мене.

Некромант звів очі до неба. Я не відриваючись дивилася на Ельвіру. Вона трохи насупилася (на коротку мить мені здалося, що вона от-от пригадає…).

Ельвіра вдала, що не дочула. Зате принц вирішив продемонструвати освіченість:

– Оберон – це щось із історії?

Я мало не заплакала.

Людожери стали табором осторонь замку, в порту. Я відчула острах, коли побачила їх так зблизька – й у такій неймовірній кількості! Якоїсь миті ледь не повернула назад: можливо, Максиміліан і мав рацію. (Він же не терпів Уйму і, як на мене, дотепер його боявся…)

Диміли багаття, складені з порубаних парканів. Із щілин бруківки стирчали увіткнуті в землю криві клинки, списи, вила. Намети з різнобарвних шкур стояли у дворах, людожери обживалися в покинутих будинках. Вони безсоромно приміряли забутий одяг: хто пов’язував голову жіночою шовковою сорочкою, хто нацупив на могутні плечі полотняний каптан з відірваними для зручності рукавами, хто походжав у гарних шкіряних чоботях із залізними підковами. Портові вулички, площа перед головним причалом набули незнайомого й дикого вигляду; я йшла і відчувала на собі прискіпливі, ніби оцінюючі погляди.

На багаттях смажилося м’ясо. Від запаху мене почало нудити. Оберталися списи-рожна, шкварчала підсмажена шкірка, жир капав у вогонь, і краплі його димілися на льоту. На мене мружилися очиці, що втопали в патлах, – багато очей, голодних, знуджених за людським м’ясцем…

Я вище підняла посох. По навершю пробігла зеленаво-червона блискавка. Людожери, що стояли ближче, повідверталися – щоб відразу, за моєю спиною, збуджено проковтнути слину.

Оберон навчав їх, що їсти людей – недобре. Але Оберона тепер забуто – хто чи що втримає цих величезних, волохатих, хижих острів’ян від звичного заняття?

Намет Уйми стояв перед головним причалом. При вході нудьгував, бавлячись кістяною рогаткою, стражник із бородиськом аж до пупа. (З бороди й шкіряних штанів складалося все його вбрання.)

– Король у себе? – запитала я, стискаючи посох. – Уйма Перший Вегетаріанець?

– Ти хлопець чи дівка? – бородатий почухався.

– А тобі що до того? – наїжачилась я.

У широкій посмішці борода його розгорнулася, ніби віяло:

– Знати потрібно. От. Завжди треба знати.

– Уймо! – погукала я, підвищуючи голос.

Із намету ніхто не вийшов. Бородатий сховав рогатку за пояс і пішов на мене, ворушачи волохатими пальцями:

– Знати, ага. От. Завжди треба.

Я скерувала посох йому в надійно вкриті бородою груди і шугонула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задиміло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом – і раптом простяг лапу, наміряючись відняти посох:

– Ану давай сюди!

Я вдарила його сильніше, він відлетів, відкинутий поштовхом, і завив, але не жалібно, а люто. Відразу площа навколо намету виявилася заповненою: людожери стояли пліч-о-пліч, їхні голі плечі лисніли, а жили звивалися, мов змії, на грубих руках.

– М’ясо! – ревів бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. – М’ясо!

Юрба відповіла йому завиванням із десятків горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть… Але тут запинало намету відкинулося, й нарешті з’явився Уйма. Таким розлюченим я його ніколи не бачила.

– Жритраву! – від звуку його голосу людожери аж присіли. – Кровососи, порву, принишкніть усі!

Він ревів і гуркотів, та водночас у його голосі чулося зміїне шипіння (Уйма звик розмовляти і видихаючи, й вдихаючи).

– Дівка… – почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревів зовсім уже нелюдським голосом. Бородатий відступив і пригнувся, втягнув голову в плечі. Юрба швидко порідшала – на тих, що забарились, Уйма репетував і блискав очима, тож серед цієї юрби людожерів він здавався, звичайно, найстрашнішим, найлютішим і найнебезпечнішим людожером.

Юрба розсоталася. Бородатий відступив подалі, п’ятірнею розчісуючи рештки бороди, мимохідь нарікаючи на долю. Уйма мені кивнув і відслонив запинало намету.

Усередині смерділо підгорілим салом. У темряві серед білого дня горіла лампа. Біля неї за грубим верстатом сиділа принцеса Філумена – та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумілою і пихатою. Тепер вона в шкіряних штанях і хутряному верху постукувала каменем по залізному стрижню – карбувала щось на мідній пластині.

– Привіт, Філумено, – сказала я.

Вона схилила голову:

– Мій володар дозволить мені говорити?

– Говори, – дозволив Уйма. Він ще й досі здавався розлюченим.

– Здрастуй, Ліно, – мовила Філумена, не підіймаючи очей. – У тебе чудовий вигляд.

Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’їли? (Хіба що принцеса, яка стала дружиною Уйми, навчилася дивитись на світ із людожерської точки зору.)

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.