Він подався на місцевий цвинтар (а цвинтар, хоч як це сумно, ріс разом із містом) і там пізньої ночі вирішив попрактикуватися в некромантії. У розповіді Максиміліана все це мало досить лиховісний вигляд: він огледівся, прилаштувався, вирішив, хто з небіжчиків може бути найкориснішим, та й узявся до своєї темної практики (якої, утім, так і не довів до кінця, бо з’явився Оберон).

У цьому місці своєї розповіді Максиміліан зробив паузу (неначе щоб сьорбнути компоту). Але ж я бачила, як у нього тремтіли пальці. Він, звичайно, не розповів усього, але, знаючи Максиміліана, я приблизно уявляла, що там сталося.

Максиміліан страшенно боявся мерців. І соромився цього страху. У п’ятнадцять він напився до нестями (у його розповіді згадувалася таверна, куди некромант зазирнув перед дійством на цвинтарі). І так, п’яний як чіп, заявився чаклувати на могилу. Вже й не знаю, чи вийшло в нього що та чи могло вийти взагалі, але Оберон нагодився, як завжди, вчасно.

– Ми загалом гарно побалакали… – Максиміліан поставив на стіл кухоль з-під узвару. – Він мене… переконав, що в цьому Королівстві – він головний… Я й раніше це знав, – некромант пригнічено посміхнувся. – Він узагалі такий… Твоя правда – він великий король…

Ми замовкли. Сидячи в замку, збудованому драконом, над рештками вечері, приготованої павуками, ми обоє згадували Оберона. Про те, як багато він для нас значить (для нас обох, виявляється). І про те, що його більше нема…

– І що було далі? – запитала я нетерпляче.

– Далі… багато всього трапилося. Я ж бо після зустрічі з Обероном сидів у себе в замку… відпочивав, – Максиміліан зітхнув. – Налагодив собі вивідницьку мережу… з кажанів здебільшого (вони, щоправда, безмозкі, але деякі новини до мене доходили). Оберон поїхав у гості до принца-саламандри та його родини. А начальник варти проґавив принца-деспота, і той утік із в’язниці. Кинулися ловити, шукати. Гарольд навіть мене до відповіді потяг. Я йому пояснив, що я тут – ні до чого. Дай Гарольдові волю – він би причепився, як реп’ях (дуже, бач, йому не до вподоби, що я некромант). Але, схоже, Оберон йому звелів не чіпати мене… А потім…

Максиміліан щільніше сплів руки на грудях. Насупився. Вогненні кулі відбивалися в його чорних очах.

– Я сам до кінця не зрозумів, як воно все вийшло. Я ж сидів у замку, вирощував насіннячко правди, практикувався в магії… потроху. А потім прилітаю до міста й бачу – все змінилося. Геть-чисто! Ходять чутки про Сарану, яка плюндрує далекі землі, але начебто щораз ближче до нас. І ніхто – ніхто! – не пам’ятає Оберона – ніби його й не існувало!

– А ти…

– Я спочатку вирішив почекати. Мало там що могло бути. А якщо Оберон сам усе це й улаштував?

– Дуже мудро… – в голосі моєму вчувалася жовч.

– А ти вважаєш, я мусів ходити, як міський божевільний, вулицями та волати на все горло: «Згадайте Оберона! Згадайте вашого короля!»?

– Ну, далі…

– Що ближче підступала Сарана, то страшнішими робилися чутки. Гарольд посилав розвідників – ті не поверталися. Гарольд згадав нарешті, що він маг, сам подався на розвідку, а коли повернувся, закликав на захист міста всіх здатних тримати зброю… Але різні люди, яким вдалося побачити військо Сарани хоча б здаля, сходяться на одному: здолати його неможливо.

– Гарольд теж так думав, – сказала я обережно. – Але людожери Уйми… Поповнення, котре принц-деспот привів… Ополченці…

– …по-твоєму, щось змінять?

– Не знаю, – зізналась я. – Замок все-таки укріплений… Нехай у чистому полі Сарану ніхто не здолав – стін на її шляху поки що не зустрічалося?

– Ти все доїла? – діловито запитав Максиміліан.

– Так, – я подивилася на порожню тарілку, забруднену варенням. – А що?

– Ти маєш побачити цю Сарану. Вони йдуть ночами, а вдень відпочивають… Зараз вони знялися з місця. Перший перехід із тих трьох, які їм лишилися до міста.

Я повернула свій посох навершям на захід.

Звідтіля сунула, мов гарячий вітер, навіть не небезпека – смерть…

Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, – і з пір’я в нього зіскакували синяві іскри.

Я навчилася не відставати. Вітер бив у обличчя, дер як наждаком, сльозилися очі. Я летіла, витягнувшись у струну, притискаючи посох до грудей, відчуваючи, як блискавично змінюються шари теплого й холодного повітря. Ми пролетіли над широкою лукою, над смужкою степу, де біліло каміння та кінські черепи. Далі почалися піски. Я дивилася нічним зором, і добре, що місяць втонув у хмарах. У цілковитій темряві мені відкривалися застиглі гребені піщаних пагорбів – сірі, брунатні, як на виразній старовинній фотографії.

– Ще далеко?

Я могла б і не запитувати. Вітер свистів у вухах, несучи назад мої слова та сльози, що зірвалися з вій. А Максиміліан у подобі чорного птаха не вмів розмовляти. Треба й мені навчитися обертатись на щось летюче… Скажімо, на дракона… Або хоч на сокола…

У свист вітру вплівся тепер інший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти, що воно таке. Збавила швидкість, дозволяючи Максиміліанові вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небі.

Звук… ніби глухе рокотання. Я з розгону приземлилася на дюну – з вигляду наче м’яка, вона виявилася твердішою за дерево. І дуже холодною.

І вона тремтіла.

Уся земля здригалася. Гребені дюн повільно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтіла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м…

Я злетіла знову, струшуючи піщинки. Мій посох неначе вріс у долоню. Попереду, на обрії, струменіло повітря. Я глянула звичайним зором: це була заграва!

Повернувся Максиміліан, заходився кружляти наді мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летіла вперед. Якби сама була – напевно, повернулася б. (Але виявитися боягузкою в очах Максиміліана – не погоджуся ніколи в житті!)

Ми знову полетіли. Знову засвистів вітер. Моє обличчя аж пашіло, я відчувала, як скочуються по спині краплі і сорочка прилипає до тіла. (Ну, магу дороги, тримайся! І не в таких ще бували бувальцях…)

Однак – ні. В таких – не бували…

Заграва дедалі яскравішала. Невдовзі я вже розрізняла окремі вогні… вони насувались. Це були смолоскипи, світильники, кожен – завбільшки із величезне багаття.

Земля тремтіла, цей гуркіт поглинав тепер усі звуки. Можна було говорити, кричати – внизу все одно не почули б. Вогні тяглися навсібіч – праворуч, ліворуч, уперед – скільки сягало око. Вся пустеля світилася, рокотіла й посувалася – повільно, крок за кроком, скоряючись неквапному ритмові, неухильно, нестримно.

Я відчула, що зараз упаду. Вогні були вже просто піді мною; мене начебто тягли за ноги донизу, силкуючись зірвати з висоти. Раптово запаморочилася голова, вогні сунули назустріч. Я вчепилась у посох, силою волі сповільнила падіння, – балансуючи, наче на дроті, неначе знову розучилась літати.

Я зависла на висоті десь, напевно, п’ятого поверху. Піді мною йшли, гуркочучи панцирами, якісь тварюки, схожі одночасно й на биків, і на величезну гусінь. Згори я не бачила, скільки ніг вони мають; спини їхні, високі кістяні гребені, погойдувались, у сідлах сиділи вершники (однакові, немовби їх розмножили на ксероксі). У них не було ший: круглі, ледь сплюснуті голови виростали просто з широких плечей, і за спиною в кожного була зброя. Їхні смолоскипи нагадували рухливе багаття. У світлі полум’я блищали зазубрені леза, вістря, списи, хвилясті клинки, тригранні шпичаки. Ой, лишенько! Я вже падала згори прямісінько на голову якому-небудь варварові!

І тої миті мене помітили.

Ритм походу не збився ні на секунду. Замість голів я побачила закинуті до неба пласкі обличчя. У гуркіт кроків уплівся радісний крик, зірвалися з пліч арбалети, у мене прицілилися одночасно десятки стріл… Я ще не встигла й отямитись, але рвонула вгору – свічкою.

Вони встигли вистрілити – у ту цятку, де я висіла мить тому. Я рвалася, мов корок із пляшки, вгору, вгору, і море вогнів піді мною дедалі тьмяніло. Багаття смолоскипів перетворилося на вогники, далі – на іскорки. Пустеля піді мною світилася від краю до краю – тільки на сході, куди рухалася Сарана, було ще темно…