Я захекалася й опинилась у липкому тумані. Виявилося, що це хмара; втікаючи від стріл, я забралася надто високо. Вуха мої відразу ж перетворилися на крижинки, в голові зашуміло – забракло повітря. Не вистачало тільки знепритомніти і накрити кількох варварів своїм невдатним тілом, звалившись із неба!..

Мене пік сором. Його змінила лють і врешті-решт перемогла страх. Я перекинулась у повітрі, почала знижуватися. Ага, ви хотіли війни? Ви її зараз отримаєте!

Знову наростав рокіт. Іскорки ставали вогнями, вогні росли й росли, полум’я смолоскипів рвалося в небо. Важко ступали стоноги, погойдувалися в сідлах вершники. Мені назустріч повернулися сотні пласких облич – вони чекали на мене!

Клубок вогню зародився в моєму животі, піднявся до грудей, побіг по лівій руці, ніби по каналу, перелився в посох. Назустріч здійнялася сотня стріл; я вдарила у відповідь потоком тріскучого, злого полум’я. Криків не почула, все поглинало рокотіння, але там, унизу, зчинилося сум’яття – кілька вершників вивалилися із сідел. Я вдарила ще раз, метнулася вбік, ухиляючись від стріл, і знову вдарила. Якийсь стоніг став дибки (виявився заввишки як триповерховий будинок), я побачила, як місять повітря його важкі ноги з круглими копитами…

Але Сарана посувалася невпинно, не збиваючись із ритму. Над тими, що впали, зімкнулися голови, плечі, броньовані панцири. Стоноги йшли пліч-о-пліч, один за одним, нікого не хвилювала доля збитих і поранених – їх підім’яли, розтоптали й пішли далі. Сарана ступала по тілах своїх же, не відчуваючи ні страху, ні жалю, текла, як броньована череда, як військо роботів. Я відчула себе комахою, що б’ється в лобове скло автомобіля…

Втікаючи від стріл, піднялася вище, розвернулась і полетіла на схід.

Я довго летіла над темними пісками, поки не стихло рокотіння від кроків Сарани: ум-м-м… грум-м-м… Одяг мій змок чи то від поту, чи від роси, пальці заніміли. Від втоми я не могла більше триматися в повітрі, земля почала притягувати мене, опиратися польотові. Я спускалася дедалі нижче, поки не зачерпнула кросівками пісок і не гепнулася на верхівку дюни.

Пустеля мовчала. Далеко на заході тривав хід Сарани. Я тепер чудово розуміла Гарольда: він готується стати на шляху цього байдужого, безжального потоку. Гарольд напевно знав, що не втримає замку й міста, що неодмінно загине, – і все-таки йшов і вів людей за собою.

Повернутися б зараз у місто, увійти в замок… Узяти маленького Еліна (недарма Гарольд на мою честь назвав сина). Вивести його до нашого світу – подалі від Сарани…

Не тільки в Гарольда є діти. Я уявила, як повертаюся додому, обвішана дітлахами… А потім вони виростуть, і я пояснюватиму їм: я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батьків напередодні останньої битви, бо вони все одно були приречені, й байдуже, боролась я поряд із ними чи ні.

А може, й Гарольд нехай іде? Тоді час у Королівстві спиниться, й Сарана ніколи не знищить замку, збудованого Обероном…

Але де він зараз – Оберон?

Над головою каркнув птах. За мить на пісок поруч звалився Максиміліан – його сорочка вибилася з чорних вельветових штанів. По приземленні він ретельно заправив її як слід.

– Розвідник із тебе… химерний, Ліно. Ти їх навмисно дражнила, чи що?

– Вибач, – пробурмотіла я знічено, – я думала…

– Ти думала: разів зо два торохнеш блискавкою із посоха – й вони розбіжаться?

– Вони перші напали…

– Іноді мені здається, що ти думаєш не головою, а навершям посоха… – Максиміліан глузливо посміхнувся. – Ну чого ти? Годі, я пожартував…

Я відвернулася. Він мав рацію; у пустелі панувала тиша, наче в склепі, й тільки земля ледь здригалася. Чи мені здавалось?

– Максиміліане, а що як зупинити час у Королівстві?

– Назавжди? – він міркував дуже швидко. – І комусь із магів перейти до вас?

– Ну… тобі ж однаково, де жити!

Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. (Краще б він знайшов собі якесь інше місце…)

– Мені, припустімо, не однаково… Ну, гаразд: скажімо, я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…

– Це краще, ніж неминуча загибель, – сказала я не дуже впевнено.

– Не вийде, Ліно.

– Чому?

– А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?

– Вона перестала бути частиною Королівства…

– От і думай.

Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха: авжеж, маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі – час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста…

– Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, – язик у роті здавався чужим і шорстким, як наждак. – Схоже, немає іншої ради… Я стану з усіма на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.

– Ідіотка… – сказав він здивовано.

– Що?

– Нічого, це я так, – він посміхнувся. – Це тебе не стосується.

– Не стосується?!

Він примирливо підняв руку:

– Вибач. Коли бачу щиросердого дурня – забуваю про гарні манери, це правда.

Я націлилася посохом некромантові в груди.

– Тихо, тихо, я ж вибачився! – він знову посміхався, дуже задоволений. (Було б чим тішитися…)

Пісок хрустів на зубах. Здіймався слабкий вітер, дюнами повзли звиваючись змійки летючих піщинок. Схоже, наближався світанок; я тільки тепер відчула, що смертельно стомлена… Не те що злетіти – на ноги звестися не змогла б…

– Ти хочеш героїчно загинути – чи всіх порятувати? – діловито поцікавився Максиміліан.

– Певна річ, загинути… – я відвернулася.

Максиміліан зачерпнув жменю піску. Підняв руку – пісок посипався з кулака тоненьким струмочком.

– Ми з тобою з’ясували, що Оберон став жертвою лихого, по-справжньому підлого чаклунства. Його всі забули…

Я не втрималася:

– Він привів нас сюди! Він збудував місто й замок! Як вони могли?!

Максиміліан знову зачерпнув жменю піску:

– Якщо вони винні – відплата не за горами.

Я мимоволі озирнулася. Глянула на захід, звідки неухильно насувалося військо Сарани.

– Мене інше цікавить, – провадив Максиміліан. – Чому ми з тобою його не забули?

Я підвела голову:

– Що?

– Коли я просувався між світами, – роздумливо промовив Максиміліан, – мене цікавило одне: чи пам’ятаєш ти Оберона?

– Я його не забуду ніколи.

Ми довго мовчали. Максиміліан схрестив ноги, пісок випливав із його кулака й знову ставав частиною дюни. Нарешті розійшлися хмари, показуючи клаптик місяця.

– Слухай-но, Максе. Ти ж не для годиться привів мене сюди. У тебе є план чи що? Ти знаєш, як повернути Оберона? І не можеш впоратися без мене?

Він глянув скоса:

– Ти вишивати вмієш?

– Що?!

– Вишивати. Хрестиком. Або гладдю.

Колись давно, в третьому класі, я справді трохи вишивала. Мама купувала мені клаптики тканини з уже нанесеним малюнком – слід було тільки понаставляти хрестиків кольоровими нитками «муліне»…

– До чого тут вишивання?

– До того, що у світу, як і в рукоділля, є «лице» і є зворотний бік – виворіт. Усі це відчувають, але дехто знає. І вже зовсім одинаки можуть туди пробратися.

– На виворіт світу?!

Я уявила своє дитяче вишивання зі звислими нитками, з неохайними вузликами, з петлями. Невже на «вивороті світу» те саме неподобство?

– Оберон тобі нічого не розповідав про виворіт? – запитав Максиміліан, спостерігаючи за моїм обличчям.

«Оберон мені багато чого не розповідав», – подумала я сумно.

Вітер посилювався. Я могла вже не дивитися нічним зором: попереду над пісками здіймалася заграва, зірки згасали. Ледве чутно здригалася земля – грум-м, грум-м.

– Наскільки мені відомо – ти не з боязких, – сказав Максиміліан замислено.

Я стисла посох:

– Ну?

– Ходімо, – він підвівся. – Треба дістатися до замку раніше, ніж почнеться спека.