– Тому будь-що-будь слід викручуватися, – бадьоро завершив Максиміліан. – Перш ніж ми сядемо за стіл, я тобі хочу показати дещо.

Він підійшов до клумб. Тверді стебла завмерли, мов неживі. Максиміліан узяв дозрілий плід, схожий на волохатий кулак, і той охоче відділився від куща.

– Що це таке, по-твоєму?

Я знизала плечима. Максиміліан струснув плід – почувся глухуватий стукіт насінинок.

– Це насінинки правди, – сказав Максиміліан із торжеством. – Я знайшов у себе одне й виростив, зібрав урожай, знову посадив… Ти пам’ятаєш, як вони діють?

Я розламала суху оболонку плоду й побачила десяток круглячків, схожих на горошинки, – жовтих, зелених і сірих.

Трапеза чекала на нас у великій чорній залі. Вогненні кулі висіли в повітрі, начебто величезні ялинкові іграшки, й полум’я перетікало в них, як вода – тільки не згори вниз, а навпаки. Пелюстки вогню зривалися й мчали вгору з димом – під стелю, прикрашену тонким різьбленням.

Перш ніж сісти, я ніби ненароком провела посохом. Небезпеки не було.

– Боїшся, що отрую?

Від цього Максиміліана нічого не сховаєш…

– Звичка, – відповіла я коротко.

Йому не було сенсу труїти мене. Але ж некроманти полюбляють чинити капості без будь-якої вигоди для себе – просто так…

Млинчики мали чудовий вигляд – тонкі, мов мереживо, маслянисто-ніжні, вони категорично не в’язалися з похмурою обстановкою замку. Максиміліан відразу кинувся до їжі – з таким завзяттям, начебто не було ніякої Сарани, а Оберон, як і раніше, ніби нічого й не сталось, правив у своєму замку.

Нам ніхто не прислуговував – ми самі накладали з великої тарілки млинці, а з вазочок – варення, і це було чудово: по-перше, я взагалі не люблю, коли мені хтось подає. По-друге, здоровенний павук, який снував при столі, як обслуга, здатен зіпсувати будь-який апетит – навіть отакий вовчий, що розгорівся цієї хвилини. А млинчики танули на язиці, їхній смак тішив і ніс, і гортань, і навіть, здається, вуха. Варення було ледь кислувате (я такого зроду не їла).

– Дякую, – сказала я, переводячи подих.

– На здоров’я, – Максиміліан іще жував, підборіддя в нього замастилося маслом і варенням.

Я подумала: як дивно, я ж оце щойно довідалася про такі страшні речі. Просто неможливі – я їх і збагнути до кінця не можу. А от сиджу, наминаю собі млинчики і намагаюся вгадати (наче це таке важливе): варення порічкове чи все-таки кизилове?

– Годі об’їдатися, – сказала я похмуро, – розповідай, що знаєш.

І він розповів.

Коли Макс проник до Королівства крізь Відьмину Печатку, то забрався в гори й сидів тихо, як миша. Оберон, зрозуміло, знав, що в околицях міста шастає некромант, але, оскільки Максиміліан не пхався на люди, Оберон не квапився його відловлювати.

Максиміліан потроху посміливішав і взявся, за його висловом, хазяйнувати. Певна річ, він не збирався одразу будувати для себе замок – це йому було не під силу. Тепла домівка замість вогкої печери – ось що він хотів (але й будинок не можна було звести без зосереджених магічних зусиль).

Максиміліан «узявся за діло» й по тривалому вправлянні вже здобув владу над комахами. У горах, особливо влітку, повнісінько метеликів, бджіл, жуків, мурах, – і всі вони (по завершенні свого короткого життя) потрапляли під оруду некроманта. Щоправда, довго слугувати йому вони не могли, та й користі від них було не надто багато.

Некромант (Максові тоді виповнилося чотирнадцять) жив у печері біля підніжжя гір. Якось, гуляючи берегом озера, він надибав… дракона. Раніше некромант нічого подібного не бачив і перелякався не на жарт. Але дракон був молодий, нерозважливий і (як потім зрозумів Максиміліан) безнадійно тупоголовий.

Він довго забивав хлопчиськові голову всілякими дурними загадками, ребусами та іншими каверзними запитаннями, але Максиміліан (так принаймні він мені розповідав) був кмітливим і відповідав правильно. Тоді дракон розохотився й запропонував якусь цікавішу гру. Максиміліан погодився й виграв у дракона здійснення «бажання».

Отоді він і побажав… справжній замок. Дракон довго обурювався, кип’ятив воду в озері та плювався окропом, але не мав куди подітися. Максиміліан накреслив план (як умів, похапцем) із безліччю ніш, таємних підземних хідників і закапелків для нежиті, яку збирався згодом там поселити. Дракон побудував усе дуже приблизно, пояснюючи це тим, що проект Максиміліана не узгоджується з фізичними законами.

– Він ще мені буде патякати про закони фізики! – обурювався Максиміліан, копилячи губи й одразу перетворюючись на білявого хлопчиська, яким був колись. – Ось ти, приміром, умієш поглядом камені перевертати?

– Поки що ні. Потім навчуся.

– А він перевертав так, що пилюка стовпом стояла! Мої немічні здохлі комахи розліталися навсібіч… А потім він виплавив ключа і вручив мені. Щоправда, забув охолодити… – Максиміліан потер долоні. – Ондечки він, цей ключ, на стіні висить.

Я повернула голову. Ключ був завбільшки, як ракетка для бадмінтону, на вигляд – важкенький…

– Розповідай далі, – зажадала я.

І він продовжив.

Коли Максиміліан став господарем замку, то ще дужче осмілів. Дракон його не турбував – уся драконова родина, що жила в скелях, кудись перебралася (некромант не знав, куди). Максиміліан відчув себе господарем цих земель загалом. Одного чудового дня він обернувся чорним птахом і полетів у місто – розвідати, як справи.

На той час минуло вже майже три роки після нашого тріумфального повернення з-за Відьминої Печатки й чотирьох весіль, справлених одночасно. Принцеси вийшли заміж: Розіна – за принца-деспота, Ортензія – за принца-бранця, Алісія за принца-саламандру, а Філумена – за Уйму, колишнього людожера. Ортензія з чоловіком виїхали майже відразу: тривале ув’язнення в замку принца-деспота підірвало здоров’я бранця. Вони оселилися в якомусь віддаленому селі й там, «на лоні природи», були цілком щасливі.

Алісія народила двійню, і дітки вдалися в батька – принца-саламандру. Подивитись, як вони бавляться серед розжареного каміння, збігалося ледь не все Королівство. Вразливі дами мліли. А діти, на жаль, часто застуджувалися, сам принц-саламандра мерз і чхав. Зрештою ця родина теж виїхала – на далекі острови, у такі теплі краї, де опівдні на розігрітому камінні можна смажити яєчню.

Уйма чудово налагодив стосунки зі злющою стервозною Філуменою. Вона у нього ходила в дикунському вбранні, співала людожерських пісень, стрибала довкола багаття й корилася не просто слову людожера, а навіть кожному порухові його брови. (Дивно, але й ці жили в любові та злагоді.)

І оскільки Уйма із Філуменою оселилися у себе на островах, у місті залишилися тільки принц-деспот зі своєю дружиною Розіною. Принц-деспот жив у зручній, гарно вмебльованій в’язниці, й Оберон звелів начальникові варти не спускати з нього очей. (Я добре розуміла міркування короля: принц-деспот мене ледь не вбив. Не кажучи вже про те, скільки років він мордував у темниці рідного брата!)

Про все це Максиміліан довідався, вештаючись містом, надовго «зависаючи» на базарі, гуляючи в порту. Місто в ті дні вирувало: великі кораблі приходили і відходили щодня, чимчикували дорогами обози й каравани, з навколишніх сіл хмарою сунув люд, і щомісяця виникав новий міський квартал.

І ще: в ті дні король видав указ про перетворення колишнього Храму Обіцянки на Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Раніше величезна будівля стояла порожня – тільки час від часу там влаштовували свята для городян. А тепер Максиміліан став свідком того, як із палацу переносили гобелени, як теслі й склярі майстрували вітрини й полиці, а скульптори – модель королівського замку. Кожен мешканець міста міг принести в музей «важливу річ» – зрозуміло, слід було довести, що вона справді важлива…

Максиміліана вабило бурхливе життя Королівства. Йому було замало кружляння над містом у пташиній подобі, бракувало присутності за столиком у таверні. Хоч він і дізнався вже все про це місто – йому хотілося, щоб місто дізналося про нього. Дізналось – і здригнулося.