– Ліно, ти хочеш сказати щось? – уривчасто запитав Гарольд. У нього з’явилася нова манера – він говорив дуже різко й сухо.

Я почала, намагаючись триматися якомога спокійніше. Щоправда, довго просторікувати не довелося.

– Наші люди не боротимуться поруч із некромантом, – обірвав мене Гарольд. – Говорити про це не треба. Далі…

– Стривай, – я міцніше стисла посох, – чому говорити про це не треба? Якщо наше становище таке сутужне – чому не прийняти допомогу від…

Уйма скосив на мене жовте око. Гарольд дуже повільно повернув голову. Обпік мене поглядом, ніби окропом.

– Молодший магу дороги! – промовив, наголошуючи на слові «молодший». – Зараз нема часу, щоб пояснювати тобі загальновідомі речі. Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш, іди та розпитай у нього… Поки ми вирішимо дуже важливі питання: з боєприпасами, з водою і з тим, хто буде займатися пораненими на полі бою!

«Якщо в цьому місті залишився хтось, кому ти довіряєш». Мене різонули, мов бритвою, ці його слова: «загальновідомі речі»… Я міцніше стисла свій посох, підвелася і відійшла. Нехай радяться.

Величезна зала пливла в мене перед очима. Я помітила Ельвіру, принцесу: вона дуже змінилася за ті кілька років, що я її не бачила. Поруч із нею стояв принц Олександр – тільки я у всьому Королівстві знала, що він знайда, підмінений у колисці, а справжній син Оберона – той самий Сашко, що закінчив третій курс і одружився зі Стеллою… Ці двоє теж забули короля?

Я вийшла із зали й зупинилася на сходах. Власне, ось і все. Прохання Максиміліана (чи то було доручення?) я не виконала. Військо Сарани стоїть за три дні просування до міста. Оберона немає. Таке враження, що ніхто не чув його імені.

Я знову присіла була на сходинку, але цієї миті перед замком гримнули сурми – не хрипко, як при появі Уйми, а повнозвучно й дуже грізно. Я підскочила; звук змінився рівномірним тупотінням людей, котрі злагоджено крокували. Збігаючи донизу сходами, я підняла посох; здавалося, що небезпека скрізь.

Знизу назустріч мені бігцем підіймався хлопчик років шести в оксамитовому костюмчику, високих чоботях і з маленьким мечем при боці. Пробіг повз мене, потім озирнувся й глянув уважніше. Він був викапаний маленький Гарольд…

– Що там? – запитала я.

Він насупився, начебто вирішуючи, чи гідна я довіри.

– Я Ліна Лапіна, – сказала я.

Він посміхнувся – широко й недовірливо.

– Що там? Хто сурмив?

– Це принц-деспот, – сказав хлопчик, не перестаючи посміхатися. – Він привів велике військо!

Військова нарада продовжилася по нетривалій паузі – в новому складі. Принц-деспот щиро зрадів, коли побачив мене. Це був високий, ставний чорнявий чоловік; коли я побачила, що він на волі й, більше того, привів Гарольдові підкріплення, мене ледь правець не вхопив…

Ось він – мій давній ворог… Під час минулої нашої зустрічі перемога дісталася мені (щиро кажучи, мені надзвичайно поталанило). Я знала, що він не пропустить нагоди відплатити, хоч би й сто років довелося вичікувати. Оберон чудово розумів це й тому не збирався його випускати зі зручної, гарно вмебльованої в’язниці. А тепер Оберона нема, й принц-деспот на волі.

– Кого я бачу! Маг дороги, Ліна Лапіна власною персоною! Ви чудово збереглися, панно, і, схоже, не підросли ні на вершок…

– У нашому світі час іде повільніше, – зронила я крізь зуби. Принц-деспот дивився на мене чіпким поглядом… Цей погляд змушував ціпеніти… Я силкувалася не повернутись до нього спиною.

Гарольд зробив огляд військ. Вони вишикувалися перед замком – три тисячі солдатів, усі в залізних обладунках, зі списами напереваги, і на кожному списі – опертя. (Це щоб зупиняти вершників на стоногах, пояснив принц-деспот.) За його командою перша шеренга наїжачилася списами, затим вперла їх у землю.

– Гарно, – мовив Гарольд, і ніздрі його розширилися. – Сарана вдавиться нашим Королівством, тут вони зустрінуть відсіч, якої не бачили ніде й ніколи! Зупинимо їх!

– Зупинимо! – заревли війська. Гарольд задер підборіддя й закричав, підносячи руку до неба. Він горлав, що Сарана захлинеться, що її буде відкинуто, розчавлено, – й очі в нього були такі самі, як тої миті, коли він просив мене вивести з Королівства його сина…

Він не вірить у перемогу, зрозуміла я. Всі ці війська, можливо, дадуть змогу протриматися кілька днів… Але у Сарани – незчисленні полчища.

Ховаючись за спинами плечистих озброєних чоловіків, я непомітно повернулася в замок. (Принаймні хотілося вірити, що мене не помітили.) Верхні поверхи ще зберігали хоча б зовнішній порядок – не громадились як попало меблі, не літали підхоплені протягом папери, не валялися по кутках купки обгризених курячих кісток. Я шукала кабінет Оберона, і я його знайшла – хоча він мав зовсім не той вигляд, як запам’ятався мені.

Важка штора прикривала книжкову шафу. У кутку стояла тринога з чорною дошкою, схожою на шкільну. На дерев’яному ослоні лежала картата шкіра (я згадала, Оберон називав її шкірою бебрика). На ній добре було грати в шахи…

У стіні темніла напівкругла нора. Видно було, що й там ніхто не жив – отвір затягло павутинням. (Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з підв’язаним до спини хвостом?…)

Про що я думаю? Де зараз сам Оберон? Що ж тут трапилося – хто мені відповість на це запитання?!

Я опустилася на коліна, доторкнулася щокою до шкіри й погладила її тремтячою рукою. Дуже хотілося виплакатись, сльози повзли вже до самого носа; я на превелику силу опанувала себе.

Швидко смеркло. З вікна місто було як на долоні. Темне місто, тільки десь палала пожежа. Останні відблиски заходу відбивалися на куполі храму-музею. Я з натугою відчинила раму, розчахнула вікно.

Майже відразу, не чекаючи запрошення, на підвіконня опустився чорний птах. Скосив на мене око-намистинку, оглянув порожню кімнату, зіслизнув з підвіконня всередину й обернувся Максиміліаном.

– Він не хоче тебе в союзники, – сказала я без вступу. – Або ти мені тут, зараз, поясниш, що трапилося, або…

Він і оком не змигнув.

– Бачила, хто прийшов?

– Так…

– Тепер-то Гарольд мене точно не прийме… У нього є інший, гарний і приємний союзник – принц-деспот. – Максиміліан недбало почесав носа.

– Він збожеволів… – пробурмотіла я. – Гарольд схибнувся…

– Ліно, зізнайся: Гарольд ніколи не був надто розумним.

– Зате він завжди був шляхетним… – я хотіла додати: «на відміну від тебе», але стрималася. Впіймала себе на тім, що розмовляю з некромантом як із другом, адже він єдиний з усіх пам’ятав Оберона! І він не укладав, подібно до Гарольда, союзу з принцом-деспотом, який багато разів намагався мене вбити й ще спробує. Він начебто став якийсь… людяніший.

– Хто випустив принца-деспота з в’язниці? – запитала я рвучко.

– Ніхто. Він утік. Треба сказати, принцеса Розіна вмить розірвала їхній шлюб і втекла з якимось піратом.

– Як Оберон допустив, щоб принц-деспот… – я захлинулася. – Слухай-но, я не можу більше чекати! Якщо ти знаєш, що з ним трапилося, – говори!

Він охоче кивнув:

– Я тебе на те й покликав… Давай подамося до мене в замок.

– У тебе є замок?!

– Ну… маленький. Це недалеко, тільки туди треба летіти.

Я підстрибнула. Зависла над підлогою, повільно опустилася. Від думки про те, що доведеться лізти у вікно й злітати (вперше після тривалої перерви) просто над прірвою, над ровом із забитими кілками, робилося дуже незатишно.

– Що я забула у твоєму замку? Хіба ми тут не можемо поговорити?

– У моєму замку, по-перше, спокійно, й ніхто не завадить. По-друге, там повно смачної їжі та питва. По-третє… Я ж бо чудово пам’ятаю, як до тебе ставиться принц-деспот. Ти не боїшся ночувати з ним під одним дахом?

Він сидів у отворі вікна, влаштувавшись так зручно, що від погляду на нього теж хотілося сісти, розвернутися, розслабитися. Унизу, в темряві ночі, яка підкрадалася все ближче, горіли багаття, тупотіли чоботи, хтось командував, хтось лаявся.