Я подумала: ось я і в Королівстві… Король – мій друг і скривдити не дасть. От хіба справді слід звикнути називати його «ваша величність». А то дружба дружбою, а шанобливість не завадить…

Цікаво, а де принц? Адже він теж десь тут, а я його ще жодного разу не бачила. А наречені принца? Оберон казав, що, здається, аж шість. Нащо так багато? Треба буде розпитати.

І я, мабуть, задрімала. Бо вночі дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрімала, і сниться мені, що лечу я без крил все вище й вище в цьому синьому небі, а ластівки навколо водять хороводи…

– Ну, розляглася! А вчитися хто буде?

З переляку я так і сіла. Гарольд стояв поряд – рішучий і похмурий.

– Це ти мене вчитимеш?

– Ні, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього півгодини.

Робити нічого – довелося встати із свіженької травички та йти за ним. Він привів мене на узлісся, кивнув на порослу травою купину й дав у руки посох із потовщенням на кінці.

– Це посох. Урок перший: маг дороги повинен відчувати небезпеку.

– Ти ж минулого разу казав, що урок перший…

– Минулий раз – не рахується! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен відчувати небезпеку. Під однією з цих купин у норі – отруйна змія. Вгадай, під якою.

– Змія?

– Так! І годі перепитувати!

– А як визначити? Потицяти посохом?

Гарольд, наче непритомний, закотив очі під лоба. Мені навіть лячно стало.

– Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюєш, як!

– Отак, – він щосили стримувався. – Береш посох у праву руку. Пеленгуєш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе відчуття в долоні. Ну, ніби ти посохом сприймаєш небезпеку.

– А як я можу посохом відчувати.

– Можеш, якщо ти насправді маг! Дій!

Я слухняно взяла посох у руки. Поводила туди-сюди… Нічогісінько. Гарольд стояв над душею, пропікав мене очима і всім своїм виглядом виказував: добре, аби тебе змія живцем проковтнула, нездаро…

– Я щось роблю неправильно?

– Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкі сигнали, розумієш?

– Як антеною?

– Як посохом! Давай іще раз.

Я знову поводила посохом. Придивилася до купин – у двох із них темніли круглі дірки. Нори? А в третій начебто нічого не було.

– Ось тут змія, – я навмання ткнула пальцем в одну з дір.

– Ні. Змія не там. І ти нічого не відчула. Ти навіть не намагалася.

– Я намагалася…

– Тоді шукай змію!

Мій посох рухався туди-сюди, як «двірник» на склі машини.

– Змія там, – я показала на іншу купину.

– Ні!

– Можливо, тут узагалі немає змій?

– Є! Тут зовсім поряд сидить дуже отруйна й страшна змія. Її укус вбиває за кілька хвилин… у страшних муках. Вона прокушує наскрізь чоботи. І навіть кольчугу. Це страшно й небезпечно, розумієш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кілька секунд!

Він переборщив.

Він хотів, щоб я посохом знайшла «тонкий» сигнал небезпеки, натомість я перелякалася так, що мало не намочила нові штани. Я відскочила, ушкварила посохом по високій траві.

Це дійсно була дуже страшна змія. Набагато більша за гадюку – чорна, із зеленими розводами. Дивно, як детально я встигла її роздивитися. Змія, розлючена моїм ударом, стрибнула (так-так, стрибнула!) по посоху вгору й стиснула щелепи на моєму зап’ясті.

Боляче не було. Я струсонула рукою – змія впала і поповзла в траву. Миттєво.

На руці залишилися дві червоні цятки. І вони швидко перетворилися на дві сині…

– Ой! – скрикнула я.

Тут мене ухопили за комір і поволокли. Я, звичайно, спіткнулася й упала. Тоді мене підхопили на руки, закинули через плече (це дуже незручно – висіти вниз головою) й потягли кудись зі страшенною швидкістю – тільки трава зашелестіла. Упала з голови чорна зі сріблом хустка. Замиготіли чоботи Гарольда – раз-два-три…

У мене на якусь мить затьмарилося в очах, а коли чорнота розтанула, я побачила перед собою величезне шовкове шатро – біле, із зеленими узорами. Біля входу до шатра стояв стражник.

– Пропусти! – здавлено просичав Гарольд.

Стражник відсунувся, і Гарольд вніс мене в шатро на руках.

– …Перехід межі. Якби це було взимку – я перший сказав би, що не варто й намагатися. Але зараз весна і досить суха.

Люди сиділи на складаних стільцях, вивчали карту, розстелену на підлозі, й говорили, судячи з їхніх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, зсунув мене просто на карту перед Обероном, який сидів тут же й уважно слухав співрозмовників.

– Це в долинах весна суха, – сказав король, ні на мить не перериваючи розмови. – А за горами, між іншим, ллє, і я не впевнений, що крижана купіль за цих умов – найліпше місце для переходу.

Він узяв мою руку в свою, підсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, і тільки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до укусу смарагдово-рубінове навершя.

– …Давайте не будемо ухвалювати поспішних рішень. У нас щонайменше – ще тиждень спокійної дороги. А вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповісти про всі переваги вашої пропозиції і недоліки, якщо ви їх бачите.

Моя долоня із синьої й грубезної зменшувалась на очах до нормальних розмірів і білішала. Як і раніше, болю я не відчувала.

– Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвідниками – мене турбує недостовірність нових відомостей…

Він випустив мою руку.

– Гарольде, я тобою незадоволений.

Бідний Гарольд! Мені його стало навіть жаль.

Він виходив із шатра, ледве тягнучи ноги. Щоб підбадьорити хлопця, я наздогнала його й жваво сказала:

– А я не злякалася…

Він глянув на мене, і я аж відсахнулася. Непотрібне йому моє підбадьорення! А от коли б я провалилася крізь землю… І чим швидше, тим краще…

– Гарольде! – від одного з господарських возів його гукала мати. – Що трапилося?

– Нічого, ма. Усе гаразд.

У голосі його бринів такий сум, що мати занепокоїлася всерйоз:

– Ти був у короля?

– Мені ніколи, ма!

І, щоб показати матері, що він дійсно не має жодної хвилини, Гарольд ухопив мене за комір і потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, наші коні.

Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свій.

Він випустив мій комір. Я ледве не впала.

Відійшов убік і сів до мене спиною на повалене дерево.

– Навіщо ти била посохом по траві? – запитав він безбарвним голосом.

– Бо злякалася. Ти мене налякав.

– Я її налякав… – повторив він з гіркою іронією.

– Послухай, Гарольде. Тобто скажіть, майстре… А Оберон… тобто його величність, він може будь-які рани отак, навіть не дивлячись, зцілювати?

Він так довго мовчав, що я вже вирішила – не відповість.

– Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними… тваринами. Ну і людьми з «грубого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти справді така тупа?

– Від тупака чую! – відрізала я.

І ми посварилися на віки вічні.

Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець, і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню – бувало, що стражник підсідав до кухарів, а єгер – до музикантів. Хтось співав – і дуже гарно, аж за душу брало. Подекуди сміялися – мандрівники ще не потомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією простували у майбутнє…

Мені не хотілося сидіти поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води – ні, купатися зарано, ще холодна.

Хоча хтось купався.

Хлюпався, пірнав аж насередині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він роздягся, а я ніби тут підглядаю. І щоб не опинитися в діткливій ситуації, я швидко пішла вгору, до табору.