Дядько функціонував чудово. Не було випадку, щоб він виявив непослух. Вийшовши зі своїх плутаних ускладнень, у яких раніше стільки разів губився і блукав, він урешті знайшов чистоту одностайної та прямолінійної засади, якій від цього моменту повинен був незмінно підлягати. Ціною своєї насилу керованої різноплановості він отримав тепер просте і непроблемне безсмертя. Чи був він щасливий? Про це запитувати даремно. Це запитання має сенс, якщо йдеться про сутності, в яких міститься багатство альтернатив, завдяки чому актуальна дійсність може протиставитися напівреальним можливостям і в них віддзеркалитися. Проте дядько Едвард альтернатив не мав, і протиставлення щасливий — нещасливий для нього не існувало, позаяк він аж до останніх меж був тотожний собі самому. Дивлячись на його пунктуальне, настільки точне функціонування, неможливо було втриматися від певного визнання. Навіть його дружина, тітка Тереза, прибувши через якийсь час услід за чоловіком, не могла втриматися від того, аби щохвилини не натискати на кнопку — лишень би почути той лункий верескливий голос, у якому вона розпізнавала тембр голосу давнього, коли він кричав чимось роздратований. Стосовно ж Едзі, донечки, можна було сказати, що батькова кар’єра захопила її. Щоправда, згодом вона заповзялася на мене зі своєрідною відплатою, намагаючися мстити за вчинок мого батька, але це вже частина іншої історії.

Минали дні, пополудні ставали довшими. З ними не було що робити. Надмір іще сирого, пустого й незастосованого часу видовжував вечори порожніми присмерками. Зарано вимивши посуд і поприбиравши на кухні, Аделя безвільно стояла на ґанку, тупо дивлячись кудись у блідо-червону вечорову даль. Її гарні очі, такі виразні в інші хвилини, тепер наче оскліли в бездумному спогляданні — випуклі, великі та блискучі. Її шкіра, наприкінці зими змутніла і сіра від кухонних випарів, тепер омолоджувалася під впливом весняної ґравітації місяця, що добирав собі чверть за чвертю, набувала молочних рефлексів, опалевих відтінків, емалевих полисків. Аделя тепер тріумфувала над продавцями, які губилися під її темними поглядами, випадали з ролі пересичених завсідників кнайп і борделів і, вражені її новою вродою, шукали іншої платформи зближення, готові йти на поступки заради нового укладу стосунків і визнання позитивних фактів.

Батькові експерименти всупереч усім очікуванням не призвели до перевороту в повсякденному житті. Прищеплення месмеризму на тілі сучасної фізики плідним не виявилося. Не тому, що у батькових відкриттях не було раціонального зерна. Однак істина не визначає успішність ідеї. Наш метафізичний голод обмежений і швидко піддається насиченню. Батько саме стояв на порозі нових приголомшливих відкриттів, коли в нас усіх, у лави його прихильників та адептів, почали закрадатися нехіть і розхолодження. Дедалі частішали ознаки настогидлості, що у своїх проявах доходили до відвертих протестів. Наша природа бунтувала проти послаблення фундаментальних законів, ми мали вже досить чудес і прагнули повернутися до старої, такої знайомої та солідної прози віковічних порядків. І батько це зрозумів. Він зрозумів, що зайшов задалеко, і пригальмував порив своїх ідей. Товариство елегантних адепток та адептів із підкрученими вусами тануло з дня на день. Прагнучи вийти із ситуації з честю, батько саме вирішив виголосити останню й заключну доповідь, як раптом нова подія скерувала увагу всіх у зовсім неочікуваному напрямку.

Певного дня мій брат, прийшовши зі школи, оголосив неймовірну, а проте правдиву новину про близький кінець світу. Ми навіть схотіли, щоб він повторив, бо думали, ніби зле розчули. Але ні. Саме так і звучала та неймовірна і в усіх відношеннях незбагненна новина. Як був і як стояв — неготовий і недороблений, у випадковому пункті перетину часу та простору, без закриття рахунків, не добігши до жодного фінішу, немов посередині речення, без крапки, без знаку оклику, без Божого суду і гніву, наче в найкращому варіанті стосунків, лояльно, за взаємною згодою та взаємно визнаними засадами — світ мусив дістати по голові, просто і неминуче. Ні, то не був есхатологічний[256], здавна проголошений у пророцтвах трагічний фінал як останній акт божественної комедії. Ні, то був радше цирково-біцикловий, гопля-ілюзіоністський, чудесно фокус-покусний і повчально-експериментальний кінець світу — під оплески всіх духів поступу. Не було майже нікого, кого б він собою не переконав. Уражених і збунтованих відразу ж загулюкали. Бо ж як вони не розуміли того, що це був просто-таки нечуваний шанс, найпрогресивніший кінець світу — вільнодумний, поставлений на висоту часу й не тільки сам по собі почесний, а й такий, що обдаровує почестями Найвищої Мудрості? Тож усі із завзяттям погоджувалися, креслили adoculos[257] на вирваних із блокнота аркушах, упевнено демонстрували їх одне одному, розбивши на голову опонентів і скептиків. У кольорових часописах з’явилися величезні, на всю сторінку зображення очікуваних картин катастрофи в ефектних ракурсах. Там були багатолюдні міста, охоплені нічною панікою під небом, наповненим світляними сигналами й феноменами. Усі вже відчували дивовижну дію далекого боліда, що його параболічна верхівка, незмінно націлена на Земну кулю, продовжувала нерухомо летіти небом, наближаючись до нас із швидкістю стільки-то миль на секунду. Немов у цирковому фарсі, злітали догори капелюхи та котелки, волосся ставало дибки, парасолі відкривалися самі по собі, а з-під відлетілих перук оголювалися лисини — під чорним і велетенським небом, що миготіло одночасним тривожним сигналом усіх зірок.

У наше життя ввійшло щось урочисте, якісь ентузіазм і відданість, якась поважність і ретельність пробилася в наші рухи, розширила наші груди космічним зітханням. Земна куля ходила ходором від урочистого нічного волання, від солідарного екстазу тисяч. Настали чорні велетенські ночі. Зоряні туманності згущувалися навколо Землі незліченними роями. У чорних міжпланетних просторах ті рої нависали звідусіль, осипаючись метеоритним пилом від прірви до прірви. Загублені в безмежних світах, ми майже втратили під ногами твердь Земної кулі — дезорієнтовані, збившися з напрямків, ми, мов антиподи[258], висіли головами донизу над перевернутим зенітом або блукали зоряними ройовищами, наслиненим пальцем проводячи уздовж цілих світляних років від зірки до зірки. Так ми мандрували по небу розтягнутою безладною лавою, розбігшись в усіх напрямках нескінченними щаблями ночі — еміґранти покинутої кулі, що плюндрували незміримий зоряний мурашник. Відкрились останні бар’єри — і біциклісти в’їхали в чорний зоряний простір, постававши дибки на своїх велосипедах, а відтак завмерли в нерухомому польоті міжпланетною пусткою, що засвічувалась усе новими сузір’ями. Пролітаючи отак насліпо, вони прокладали шляхи й дороги безсонної космографії, перебуваючи насправді в космічній летаргії — чорні, мов сажа, такі, наче позапихали голови в отвір димаря, остаточний пункт призначення всіх отих сліпих польотів.

По закінченні короткого й безладного, наполовину проспаного дня ніч відкривалася, наче велетенська роїста вітчизна. На вулиці висипалися натовпи, перетікали на площі, суцільні голови — ніби повибивано чопи з бочок із кав’яром, і він розтікся струмками лискучого шроту, розплився річками по ночі, чорній, наче смола, і галасливій від зірок. Сходи тріщали під вагою тисяч, в усіх вікнах з’являлися розпачливі фігурки, люди-сірники на рухомих дерев’яних ніжках переступали підвіконня у лунатичному трансі, шикувалися, мов мурашки, в живі ланцюги, рухомі юрми й колони — один на плечах у іншого, — що спливали з вікон на платформи площ, освітлені палахкотінням смоляних бочок.

Я прошу вибачення, якщо, описуючи ці сповнені величезного скупчення і рейваху сцени, впадаю в перебільшення, мимоволі беручи за зразок деякі старі гравюри із великої книги падінь і катастроф людського роду. Адже всі вони сходяться до єдиного праобразу, і це мегаломанське перебільшення, височезний пафос цих сцен вказують на те, що тут ми вибили дно споконвічної бочки спогадів, якоїсь прабочки міфу — й увірвалися до передлюдської ночі, наповненої булькітливою стихією, киплячим анамнезом, уже не в змозі стримати набухлого паводка. Ох, ці рибні і роїсті ночі, зарибнені зірками, лискучі від луски, ох, ці табуни ротиків, що невтомно, дрібними ковтками, зголодніло ковтають кожну цівочку тих чорних і проливних ночей! До яких фатальних ятерів, до яких печальних неводів тяглися ці темні, тисячі разів розмножені покоління?