Лише на межі з лопухами я спинився, не зважуючись поринути в цю глуху западину.

Тоді я раптом побачив його.

По пахви в лопушинні, він сидів навпочіпки.

Я дивився на його кремезні плечі у брудній сорочці та обвисле лахміття сурдута. Причаївшись ніби перед вистрибом, він так і сидів — його згорблені плечі було наче придавлено якимось тягарем. Його тіло тяжко надималося з натуги, а з мідного, лискучого від сонця обличчя стікав піт. Застиглий, він, могло здатися, тяжко над чимось працював, непорушно борюкаючись із якимось величезним баластом.

Я стояв, нашпилений на його погляд, яким він узяв мене, мов у кліщі.

Це було лице волоцюги чи п’яниці. Жмут немитих пасем звихрювався над високим і випуклим чолом, що нагадувало обточений річкою камінь. А проте воно було пооране глибокими борознами. Невідомо, чи то біль, а чи палючий сонячний жар, чи, може, нелюдська напруга угвинтилася в це обличчя і напнула всі його риси так, що вони готові були тріснути. Чорні очі впилися в мене з усією силою межового розпачу і болю. Вони дивилися на мене й не дивилися, бачили мене й зовсім не бачили. Це були готові луснути кругляки, напружені болем найвищої стадії чи, може, дикою втіхою натхнення.

І раптом з отих натягнутих до тріскання рис вилонилась якась жахна, спотворена стражданнями гримаса, й вона росла, вбирала в себе той шал, те натхнення, набрякала ним, вилонювалася все більше, аж поки не прорвалася харкітливо-ревким кашлем сміху.

Цілком приголомшений, я побачив, як він, загуготівши сміхом із широких грудей, став поволі підводитись і, згорблений, мов горила, притримуючи руками лахміття штанів, що злітали з нього, почвалав навтьоки через розхвильовану бляху лопушні, довгими стрибками — Пан без флейти[49], що сполохано зникає у своїх рідних хащах.

Суботніми пополуднями мій дядько Кароль, солом’яний вдівець, вирушав у бік літньої хати, розташованої за годину пішої ходи від міста, до дружини й дітей, які перебували там на відпочинку.

З моменту, коли дружина виїздила, помешкання стояло неприбраним, а ліжко жодного разу не застеленим. Пан Кароль повертався додому пізно вночі, виснажений і спустошений нічними гульками, крізь які його волокло тими спекотними і порожніми днями. Зім’ята, зимна, дико покуйовджена постіль бувала для нього в такі хвилини блаженною пристанню, рятівним островом, до якого він припадав рештками сил, ніби вижилий у кораблетрощі після багатьох днів і ночей борсання посеред збуреного моря.

Навпомацки в темряві він добирався до білястих гір і провалювався поміж хребтів та западин холодного пір’я, засинаючи в невідомому напрямку, часто навспак, часто з головою, звішеною донизу, впиваючись тім’ям у пуховий м’якуш постелі так, ніби прагнув уві сні просвердлити, наскрізь пронизати масиви тих перин, що їх наростила ніч. Не прокидаючись, він борюкався з постіллю, ніби плавець із водою, м’яв і місив її всім тілом, ніби велетенську діжу з тістом, що в неї западав; прокидався ж у світанковій сірості, тяжко дихаючи й обливаючись потом, викинутий на берег постільного звалища, яке так і не зміг побороти в запеклому нічному двобої. Так, напіввитурений з безодні сну, він на якийсь час непритомно повисав на краєчку ночі, грудьми хапаючи повітря, а постіль усе росла над ним, сходила, накисала — і знов обростала його масивом важкого білуватого тіста.

Так він засинав до пізнього передполудня, подушки ж тим часом укладалися великою білою пласкою рівниною, що нею й мандрував його заспокоєний сон. Цими білими гостинцями він поволі вертався до себе, до дня, до яви — аж урешті розплющував очі, мов закунялий пасажир від зупинки потяга.

У кімнаті панував застійний півморок з осадом незліченних днів самоти і тиші. Лиш вікно кипіло ранковим роїнням мух, і штори палахкотіли жаром. Пан Кароль визівав зі свого тіла, з його найглибших ям, рештки вчорашнього дня. Це позіхання ловило його, мов конвульсії, ніби хотіло всього вивернути. Так він вичавлював із себе той пісок, той баласт — неперетравлені залишки вчора.

Попустивши собі в такий спосіб і трохи звільнившися, він вносив до записника видатки, підраховував, перелічував і мріяв. Потім довго лежав нерухомий, зі скляними очима водянистого кольору, вологими й випуклими. У млявому півмороці кімнати, підсвітленому відблисками спекотного дня за шторою, ті очі, мов маленькі люстерка, відбивали все, що блищить: білі сонячні плями у віконних шпарах, золотий прямокутник штор; у них, мов у краплі води, повторювалася ціла кімната з тишею килимів та порожніх крісел.

Тим часом день за шторами все вогнистіше бринів дзижчанням ошалілих від сонця мух. Вікно не могло вмістити в собі тієї білої пожежі, і штори аж умлівали від сліпучого брижу.

Тоді він вибирався з постелі і протягом певного часу сидів на ліжку, постогнуючи. Його тридцятикількарічне тіло вже починало гладшати. У цьому організмі, ледь набряклому жиром, вимученому тілесними зловживаннями, але все ще сповненому буйних соків, уже, здавалося, тихо визрівала його майбутня доля.

Коли він сидів отак у несвідомому вегетативному безрусі, перетворившися весь у дихання, циркулювання, у глибоке пульсування соків, з надр його спітнілого, в різних місцях зарослого волоссям тіла починало пробиватись якесь незнане, невисловлене майбутнє, ніби потворний наріст, що чудернацько збільшується до небачених параметрів. Він, утім, не дивувався, позаяк передчував тотожність із тим невідомим та велетенським, що мало ще настати, і ріс разом із ним, не чинячи спротиву, в дивній згоді, в заціпенінні сумирного жаху, розпізнаючи себе прийдешнього в отих колосальних патологіях і фантастичних наростах, що визрівали перед його внутрішнім зором. У такі хвилини одне його око дивилося ледь зизувато, ніби прозирало в інший вимір.

Потім із того бездумного очамріння, з далеких засвітів він повертався до себе й поточного часу, починав знову бачити свої ступні на килимі, повні та жіночні, й поволі витягав золоті запинки з манжетів сорочки. Відтак ішов на кухню, знаходив там у затемненому кутку відерце з водою, кружало тихого чутливого дзеркала, що чекало на нього як єдина жива й обізнана істота в цьому порожньому житлі. Наливав до тазу води і шкірою куштував її млявий та застояний, солодкаво-мокрий дотик.

Довго і старанно справляв туалетні потреби, не поспішаючи і роблячи паузи між окремими підходами.

А помешкання, порожнє й запущене, не любило його, тож меблі і стіни стежили за ним з мовчазним осудом.

Заходячи в їхню тишу, він почувався чужинцем у цьому затопленому підводному королівстві, в якому тягнувся інший, окремий, час.

Відкриваючи власні шухляди, він почувався злодієм і мимоволі ходив навшпиньки, намагаючись не розбудити понад усяку міру голосного відлуння, котре тільки вичікувало найменшого приводу, щоб вибухнути.

А коли врешті, тихо пересуваючись від шафи до шафи, він одне по одному знаходив усе необхідне і завершував умивання, зусібіч оточений меблями, що мовчки терпіли його коло себе з відсутніми мінами, коли врешті був готовий, то вже на виході, з капелюхом у руці, починав соромитися того, що навіть і в останню хвилину не зміг відшукати слова, яке перервало б цю ворожу мовчанку, й відходив до дверей збентежено, повільно, з похиленою головою — в той самий час, як у протилежний бік (углиб дзеркала) неспішно віддалявся хтось, назавжди повернутий спиною — крізь порожню анфіладу кімнат, яких не було.

У найкоротші й вічно заспані дні зими, що з обидвох боків, ранкового та вечірнього, були пообгортувані хутряними оторочками присмерку, коли місто дедалі глибше розгалужувалось у лабіринтах ночей, насилу вертаючи до тями протягом коротких світанків, батько був уже занапащений, запроданий, заприсяглий сферам іншого.

Його обличчя й голова в такий час буйно і дико заростали сивиною, що стирчала хаотичними віхтями, щетиною, довгими пучками, що вистрілювали з бородавок, носових дірок і брів — усе це надавало його фізії подобизни старого нашорошеного лиса.