Але коли останні спізнілі блощиці пробігли і зникли — ще одна величезна, а потім остання, то запала цілковита тиша, в якій кімнати поступово наповнюються сіризною світанку, а порожніми коридорами і помешканнями плине глибокий сон.

У всіх ліжках лежать люди з підтягнутими колінами, з обличчями, різко відкинутими вбік — дуже зосередженими, зануреними в сон і безмежно йому відданими.

Кожен, хто дорвався до сну, судомно тримає його з жагучим і безтямним обличчям, у той час як дихання, далеко його випереджуючи, самостійно блукає незнаними шляхами.

І це, власне кажучи, єдина велика історія, розбита на партії, на розділи та рапсоди[225], порозкидувані між усіма поснулими. Коли один закінчує і змовкає, другий підхоплює його сюжет, і так уся оповідь іде в той бік і в інший широким епічним зиґзаґом, у той час як усі лежать у кімнатах цього будинку — безвладні, мов мак у перегородках великої глухої маківки, і своїм диханням ростуть у світанок.

Я пенсіонер у дослівному й цілковитому значенні цього слова, я дуже далеко зайшов у цій належності, серйозно в ній просунувся, я пенсіонер високої проби.

Можливо, що в цьому сенсі я навіть переступив деякі остаточні й допустимі межі. Я не хочу цього приховувати, бо що в цьому надзвичайного? Навіщо робити відразу ж великі очі й поглядати з тією облудною пошаною, тією врочистою поважністю, в якій стільки потаємної зловтіхи над ближнім? Як мало в людях загалом найелементарнішого такту! Такі речі слід приймати зі звичайнісіньким виразом обличчя, з деякою розсіяністю та невіддільною від таких моментів поблажливістю. Слід легко переходити над цим до порядку денного, щось наче мугикаючи під носом — як це роблю я, легко і безтурботно. Мабуть, тому я трохи непевний у ногах, а ступні я мушу ставити обережно й повільно, одну перед другою, ще й пильно стежити за напрямком. Так легко збочити за подібного стану речей. Ти, читачу, зрозумієш — я не можу бути надто виразним. Моя форма існування значною мірою покладена на здогадливість, під цим оглядом вона вимагає багато доброї волі. Я неодноразово звертатимусь до неї, до її найтонших відтінків, нагадувати про які можна лише з певним делікатним підморгуванням, особливо ускладненим для мене через непорушність маски, відвиклої від будь-яких мімічних рухів. Зрештою, я нікому не нав’язуюсь і далекий від того, щоб танути із вдячності за підтримку, ласкаво мені вділену кимось здогадливим. Я реагую на такого штибу концесію без жодного зворушення, зимно і цілком байдуже. Мені не подобається, коли хтось разом із добродійністю розуміння виставляє мені рахунок вдячності. Найкраще, коли до мене ставляться з деякою легкістю, з певною здоровою безоглядністю, жартівливо і по-товариському. З цієї точки зору мої поштиві, прості духом колеги з канцелярії, мої молодші колеги з управи влучили у відповідний тон.

Іноді я за звичкою ходжу туди, близько першого числа кожного місяця, й тихенько стаю собі коло балюстради в очікуванні, що мене зауважать. Тоді розігрується ось яка сцена. Котроїсь хвилини начальник управи, пан Кавалкевич, відкладає перо, очима подає знак підлеглим і каже зненацька, дивлячись повз мене в повітряну порожнечу, приклавши руку до вуха: «Якщо я добре почув, то ви, пане раднику, десь тут серед нас у кімнаті! — Його очі, високо наді мною втуплені в пустку, дивляться, поки він це говорить, ледь зизувато, обличчя грайливо усміхнене. — Тут був мені голос, то я відразу й подумав, що то, напевно, наш коханий пан радник! — Він кричить голосно, з натугою — наче до когось дуже далекого. — Зробіть же якийсь такий знак, пане, сколихніть же бодай повітря в тому місці, де ви ширяєте!». — «Гарно жартуєте, пане Кавалкевич, — тихо відповідаю просто йому в лице, — я прийшов по свою пенсію». — «Пенсію?! — кричить пан Кавалкевич, зизувато дивлячись у повітря, — ви сказали «пенсію»? Ви жартуєте, дорогий пане раднику. Вас уже давно викреслено з пенсійного списку. Як довго ще ви хотіли б отримувати пенсію, ласкавий пане?».

Ось таким чином вони собі з мене жартують — людяно, бадьоро і тепло. Це шорсткувате панібратство, безцеремонне хапання за плече викликають в мені дивну полегкість. Я виходжу від них пожвавлений і цілеспрямований. Я поспішаю додому, щоб занести до помешкання рештки того приємного внутрішнього тепла, яке от-от розвіється.

Натомість інші люди… Настирливе, ніколи не вимовлене запитання, що його я завжди читаю в їхніх очах. Ніяк від нього не відкараскатися. Припустімо, що все так, як є, — навіщо відразу ж ці витягнуті гримаси, споважнілі обличчя, ця нібито шаноблива мовчанка, ці перелякані озирання? Щоб лише жодним словечком не схитнути, увічливо замовчати мій стан… Як виразно я читаю цю гру! З боку людей це ніщо інше, як форма сибаритського смакування себе самих, насолода своєю щасливою інакшістю, лицемірно масковане різке відмежування від мого стану. Вони перекидаються промовистими поглядами, мовчать і тим самим дозволяють замовчаній проблемі розростатися. Мій стан! Можливо, він і справді не цілком справний. Можливо, є в ньому деяка незначна вада засадничого штибу! Але Боже! Що з того? Це ж іще не привід для такої швидкої та розгубленої поступливості. Я нерідко не можу втриматися від сміху, щойно побачу це раптово споважніле розуміння, квапливе визнання, з яким нібито звільняють місце моєму стану. Наче це заздалегідь невідпорний, остаточний і безапеляційний аргумент. Чому вони так сильно це педалюють, чому воно для них важливіше за все інше і чому підтвердження цього приносить їм аж таке глибоке задоволення, ледве приховуване за маскою сполоханого святенництва?

Припустімо, що я, так би мовити, пасажир легкої ваги, як на те пішло — занадто легкої ваги. Припустімо, що мене обтяжують деякі запитання — наприклад, щодо мого віку, коли в мене іменини тощо, — чи це достатня причина, щоб ненастанно кружляти навколо цих запитань, немовби в них полягає суть? Ні, не скажу, що я соромлюся свого стану. Принаймні не це. Але я не можу стерпіти того перебільшення, з яким виокремлюється значення певного факту, певної відмінності — по суті, тонюсінької, ніби волосина. Мене смішить уся ця фальшива театральність, увесь урочистий пафос, який нагромаджено над цією справою, все це загортання моменту в трагічну, сповнену похмурої помпезності одіж. А що ж у дійсності? Нічого менш патетичного, нічого природнішого й нічого банальнішого на світі. Легкість, незалежність, безвідповідальність… І музикальність, надзвичайна музикальність членів тіла, так би мовити. Не пройдеш попри жодну катеринку, не станцювавши. Не від веселощів, а тому, що нам однаково, а мелодія диктує свою волю, свій упертий ритм. Тож поступаєшся. «Маргарито, мій коханий скарбе…». Ти просто занадто легкий, надто нездатний до опору, щоб його чинити. А втім, заради чого чинити його такій незобов’язливо-заохочувальній, такій нехитрій пропозиції? Тож я танцюю, а радше дрібочу в такт мелодії дрібним пенсіонерським тупцюванням, час від часу ще й підстрибуючи. Мало хто може це побачити, всі перейняті самими собою в біганині будня. Я лиш хотів би попередити: читачу, не створюй собі заздалегідь уявлень щодо мого стану. Я однозначно застерігаю щодо його хибного оцінювання — рівною мірою зі знаком плюс, як і мінус. От тільки жодної романтики. Цей стан такий же, як і будь-який інший, він так само несе в собі знамення найприроднішої зрозумілості та звичайності. Будь-яка парадоксальність не діє, щойно ти один раз опинишся по цей бік ситуації. Велике протверезіння — так я міг би назвати свій стан, звільнення від усіх тягарів, танцювальна легкість, пустка, безвідповідальність, стирання різниць, попускання всіх прив’язок, розмивання кордонів. Ніщо не тримає мене, ніщо не в’яже, ніщо мені не впирається — безмежна свобода. Дивне збайдужіння, з яким я легко долаю наскрізь усі виміри буття, — власне кажучи, це мало би приносити задоволення, проте хіба я знаю? Ця бездонність, ця всюдисутність, нібито безтурботна, байдужа і легка — гріх нарікати. Є такий вислів: ніде не нагріти місця. Це саме воно: я вже давно перестав гріти хоч якесь місце під собою.