Але й Ти в цьому винна, Поро. Я скажу Тобі, в чому полягала Твоя вина. Ти, Поро, не хотіла спинятися на кордонах дійсності. Жодна дійсність не задовільняла Тебе. Ти виходила поза межі будь-якого реалізму. Не знаходячи втамування в дійсності, Ти творила надбудови з метафор і поетичних фігур. Ти рухалася в асоціаціях між предметами, в алюзіях, у непояснимому. Кожна річ відсилала до іншої речі, а та покликалася на дальшу — й так без кінця. Твій запал урешті набрид. Було вже досить отого буяння на хвилях безконечної фразеології. Саме так, фразеології — вибач за це слово. Це стало ясно, щойно тут і там, у багатьох душах почала пробуджуватися туга за сутнісним. Від цього моменту Тебе було переможено. Проявилися межі Твоєї універсальності, Твій великий стиль; Твоє прегарне бароко, яке за Твоїх найкращих часів було адекватне дійсності, тепер виявилося маніруванням. Твої принади й задуми мали на собі печать юнацької екзальтації. Твої ночі були велетенські й нескінченні, як мегаломанські натхнення закоханих, або ставали ройовищами видінь, як маячіння тих, хто галюцинує. Твої пахощі були надмірні й не містилися в жоден людський захват. Від магії Твого доторку кожна річ дематеріалізувалась і виростала до дальших, дедалі вищих форм. Хто їв Твої яблука — марив про плоди райських краєвидів, а хто Твої персики — думав про плоди з ефіру, такі, що даються спожити самим лише внюхуванням. На своїй палітрі Ти мала лише найвищі реєстри барв, не визнаючи насиченості і ядерності темних, землистих і грубих відтінків бронзи. Осінь — це туга людської душі за матеріальним, за сутнісним, за межами. Коли з недосліджених причин метафори, проекти та людські мрії починають прагнути реалізації, надходить час осені. Ті примари, які до цього часу, розпорошені в найдальших сферах людського космосу, забарвлювали його високі склепіння своїми видіннями, тепер сходять до людини, шукають тепла її дихання, тісного й затишного прихистку її житла, ніші, в якій стоїть її ліжко. Житло людини стає, ніби вифлеємська стаєнька, ядром, навколо якого простір загущують усі демони, всі духи вищих і нижніх сфер. Час красивих класичних жестів, латинської фразеології, полудневих театральних заокруглень минув. Осінь шукає собі тужавості, простацької сили Дюрерів та Бройґелів[237]. Ця форма ледь не лусне від надміру матерії, тверднучи вузлами й сучками, вона хапає матерію своїми щелепами і клешнями, тисне на неї, ґвалтує, згинає й випускає зі своїх рук зі слідами тієї боротьби, як напівоброблені колоди з печаттю несамовитих кривлянь, що їх вона повідтискала на дерев’яних обличчях».

Ці та інші речі я вимовляв у бік порожнього паркового півкола, яке немов відступало переді мною. Я виштовхував із себе тільки деякі слова цього монологу — чи тому, що не міг знайти відповідних слів, чи тому, що я насправді лиш означував ту промову, заміняючи жестами слова, яких мені бракло. Я показував горіхи, класичні плоди осені, споріднені з кімнатними меблями, поживні, смачні і тривкі. Я згадував і каштани, ці моделі плодів у твердих палітурках, різновид дитячої гри в більбоке[238], а також осінні яблука, що червоніють на підвіконнях доброю, домашньою, прозаїчною червінню.

Присмерк почав було вже закаджувати повітря, коли я повернувся до пансіонату. У подвір’ї вже стояли два великі екіпажі, приготовлені до нашого виїзду. Розпряжені коні пирскали зануреними в мішки з пашею головами. Усі двері були повідчинювані навстіж, полум’я свічок, поставлених на столі нашої кімнати, колихалося на протязі. Це стрімке западання мороку, ці люди, що втрачали у присмерку свої обличчя, квапливо виносячи валізи, гармидер у відчиненій, зґвалтованій кімнаті — усе створювало враження якоїсь прискореної, сумної й запізнілої паніки, якоїсь трагічної та сполоханої катастрофи. Нарешті ми повсідалися до глибоких екіпажів і рушили. На нас війнуло темним, глибоким і тужавим польовим повітрям. Візники довгими батогами виловлювали в тому п’янкому повітрі соковиті виляски і старанно вирівнювали ритм коней. Їхні потужні, трохи віддалені від нас клуби вихитувалися в темряві під пухнастими ударами хвостів. Так вони мчали самотнім нічним краєвидом без зірок і світил, один за одним — два конґломерати з коней, рипливих коробів і засапаних шкіряних міхів. Часом вони немов розвалювалися, розліталися подібно до крабів, що під час бігу діляться на частини. Тоді візники сильніше хапалися за віжки і, зібравши докупи розслаблене тупотіння, зводили його у правильні й дисципліновані кадри. Довгі тіні падали у глибини ночі від запалених ліхтарень, видовжувалися, відривалися і великими стрибками неслися в дикі пустища. Перехильцем вислизнувши на своїх довгих ногах, вони десь далеко, на краєчку лісу, починали насміхатися з візників образливими жестами. Візники ж лише широко хляскали батогами в їхній бік і не давали вивести себе з рівноваги. Місто вже спало, коли ми заїхали поміж будинки. Тут і там на безлюдних вулицях горіли ліхтарі, створені немовби з єдиною метою — освітити якийсь будинок з низькою надбудовою, якийсь балкон або вживити у пам’ять якийсь номер над зачиненою брамою. Заскочені зненацька о такій пізній годині, наглухо закриті крамнички, брами з вичовганими порогами, пошарпувані вітром ночі вивіски вказували на безнадійну покинутість, глибоке сирітство речей, полишених напризволяще і забутих людьми. Сестрин екіпаж повернув у бічну вулицю, ми ж поїхали до Ринку. Коні змінили ритм свого бігу, щойно ми в’їхали у глибоку тінь площі. Босий пекар на порозі відкритих сіней прошив нас темнооким поглядом, аптечне вікно, все ще на варті, винесло і втягнуло назад малиновий бальзам у великому слоїку. Бруківка згущувалася під кінськими ногами, з перемішаного тупоту виокремився подвійний видзвін підків, дедалі рідший та виразніший — і наш будинок з обдертим фасадом повільно насунув із темряви, зупинившись перед екіпажем. Служниця відкрила нам браму, в руці вона тримала гасову лампу з абажуром. На сходах виростали наші велетенські тіні, заламуючись аж на склепіннях сходової клітки. Тепер помешкання освітлювалося тільки однією свічкою, вогник якої хитався від повіву з вікна. Темні шпалери заростали пліснявою гризот і гіркоти багатьох хворих поколінь. Старі меблі, пробуджені зі сну, видобуті з довгої самотності, здавалося, з гірким знанням та терплячою мудрістю дивилися на нас, які повернулися. Вони немовби казали: «Ви не втечете від нас, ви завжди мусите повертатися в коло нашої магії, бо ми заздалегідь розподілили між собою всі ваші рухи і жести, ваші вставання й сідання, як і всі ваші майбутні ночі та дні. Ми чекаємо, ми знаємо…». Величезні глибокі ліжка чекали наших тіл, повнячися збитою прохолодною постіллю. Шлюзи ночі вже скрипіли під натиском темних масивів сну, густої лави, що закипала перед тим, як уламатися, политися крізь усі загати, двері, зі старих шаф, і з грубок, у яких тихцем зітхав вітер.

Тут, на варшавській бруківці, в оці галасливі, полум’яні та приголомшливі дні, я переношуся думкою до далекого міста моїх мрій, злітаю зором понад цю низовину, простору і складчасту, ніби плащ Бога, скинутий кольоровою плахтою коло порогів неба. Бо ця низовина, ця країна вся підлягає небові, тримає на собі його кольорове склепіння, безліч разів повторене, оточене галерейками, верандами, розетками[239] та вікнами у вічність. Ця країна рік за роком вростає в небо, розчиняється в зорі, переходить у янголиність, уся пронизана відблисками великої атмосфери.

Там, де мапа країни стає дуже вже південною, вигорілою на сонці, потемнілою та спаленою літніми погодами, наче стигла грушка, там і лежить вона, ніби кіт у сонячному кружку, — ота вибрана земля, та особлива провінція, те єдине на світі місто. Дарма говорити про це профанам! Дарма пояснювати, що цим довгим і хвилястим язиком землі, яким країна дихає в літню спеку, цим канікулярним виступом на Південь, цією самотньо всунутою поміж смагляві угорські виноградники відногою наш особливий терен відокремлюється від ансамблю країни і йде самопас, без нікого, ще не випробуваним шляхом, власноруч силкуючись бути цілим світом. Ці місто й околиця зімкнулись у самодостатній мікрокосмос, на власний ризик повиснувши на самісінькому краю вічності.