«Шльомо!» — покликав я з вікна нижнього поверху.

Шльома побачив мене, мило всміхнувся і привітався помахом руки.

«Ми з тобою самі на цілий Ринок — я і ти», — мовив я тихо, позаяк роздута баня неба дудніла, мов бочка.

«Я і ти, — повторив він, сумно всміхаючись. — Який порожній нині світ!».

Ми могли би поділити його й назвати по-новому — такий він був нічий, беззахисний і відкритий. У такі дні Месія[109] підходить аж до країв горизонту і дивиться звідти на землю. І коли бачить отак її білою, тихою, в усій її блакиті та задумі, може статися, що в очах йому зникне межа, синюваті пасма хмарин ляжуть під ноги доріжкою, й сам не відаючи, що чинить, він зійде на землю. І земля у своїй задумі навіть не запримітить того, хто зійшов на її шляхи, а люди попрокидаються від пообідньої дрімоти й нічого не пам’ятатимуть. Уся історія буде немов затерта, і буде все, як за правіків, перш ніж вона почалася.

«Аделя вдома?» — запитав Шльома з усмішкою.

«Нікого нема, зайди на хвильку, я покажу тобі свої малюнки».

«Якщо нікого нема, то не відмовлю собі в задоволенні. Відчиняй».

І по-злодійському роззираючись у брамі на обидва боки, Шльома увійшов досередини.

«Капітальні малюнки», — казав Шльома, віддаляючи їх від себе з виглядом поціновувача.

Його обличчя ясніло відблисками кольорів і світла. Час від часу він скручував долоню навколо ока й дивився крізь той імпровізований окуляр, змінюючи риси сповненою серйозності та знання справи гримасою.

«Можна сказати, — говорив Шльома, — що світ пройшов через твої руки, щоб оновитися, злущитися і змінити шкіру, мов якась дивна ящірка. Невже ти думаєш, ніби я крав би і вчиняв тисячі своїх неподобств, якби світ аж настільки не занепав і зносився, якби речі в ньому не втратили своєї позолоти — далекого відблиску Божих рук? Що робити з таким світом? Як не засумніватися, не впасти духом, коли все в ньому наглухо закрите, замуроване понад своїм сенсом — тож усюди лише стукаєш по цеглинах, мов у стінах в’язниць? Ти мав би народитися раніше, Юзефе».

Ми стояли в тій напівтемній глибокій кімнаті, що в перспективі видовжувалася до відчиненого в бік Ринку вікна. Звідти до нас долинали хвилі повітря в ніжній пульсації, що розпросторювалися тишею. Кожний приплив надносив новий її заряд, насичений кольорами далини так, ніби попередній було вже зужито і вичерпано. Ця темна кімната жила тільки відблисками далеких будинків за вікном, відбивала у своїй глибині їхні барви, наче cameraobscura[110]. Крізь вікно, ніби у фокусі бінокля, видно було голубів на поліційній вартівні — надуті, вони походжали краєм аттики[111]. Час від часу всі вони зривалися й описували над Ринком одне-два півкола. Тоді кімната на мить світлішала від їхніх оперень, ширшала відблисками їхнього далекого тріпотіння, а потім знову гасла, коли, сідаючи, вони складали крила.

«Тобі, Шльомо, — сказав я, — можу розкрити таємницю цих малюнків. Уже від самого початку мене мучили сумніви, чи справді я їхній автор. Інколи вони здаються мені мимовільним плагіатом, чимось таким, що було мені підказане і підсунуте… Ніби щось чуже скористалося моїм натхненням для якихось мені не знаних цілей. Бо мушу сказати правду, — я стишив голос, дивлячись йому в очі. — Я знайшов Автентик».

«Автентик»? — запитав Шльома, просвітлений раптовим осяянням.

«Саме так. Зрештою, дивися», — сказав я, нагинаючись над шухлядою комоду.

Спершу я витягнув єдвабну сукню Аделі, коробку зі стрічками, її ж нові пантофлики на високих підборах. Повітрям розійшовся запах пудри й парфумів. Я дістав ще кілька книжок. На дні справді лежав давно не бачений дорогий зшиток — і світився.

«Шльомо, — сказав я зворушено, — глянь, оце лежить…».

Але він занурився в медитацію з Аделиним пантофликом у руці, з усією поважністю роздивляючись його.

«Бог цього не повідав, — говорив Шльома, — але все ж, як глибоко мене це переконує, припирає до стінки, відбирає останній аргумент. Ці лінії невідпорні, вони вражають своєю влучністю, остаточністю і, наче блискавка, вдаряють у саму суть. Чим заслонитися, що їм протиставити, якщо сам ти вже перекуплений, викреслений і зраджений найвірнішими спільниками? Шість днів творіння було Божих і світлих. Але на сьомий день Він відчув під руками чужий згусток і, вражений, відсмикнув руки від світу — хоч його творчий запал був розрахований ще на багато днів і ночей. О, Юзефе, стережися сьомого дня…».

І з жахом піднімаючи вузький Аделин пантофлик, продовжив так, ніби лискуча й іронічна виразність цієї пустої лакованої шкаралущі врекла його: «Чи розумієш ти весь потворний цинізм цього символу на жіночій нозі, всю провокацію розпусної ходи на цих вигадливих підборах? Та як би я смів залишатися під владою цього символу! Боже збав мене від такого вчинку…».

Так говорячи, він зграбними рухами запихав Аделині пантофлики, сукню й коралі собі за пазуху.

«Шльомо, що ти робиш?» — запитав я ошелешено.

Але він уже швидко прямував до дверей, ледь накульгуючи у своїх підкорочених картатих штанах. У дверях він ще раз обернув до мене своє сіре, геть невиразне обличчя і заспокійливо поклав палець на вуста. Відтак зник за дверима.

Це історія однієї весни — тієї, що була справжніша, осяйніша і яскравіша за інші весни, тієї, що просто і всерйоз узяла свій дослівний текст, отой натхненний маніфест, писаний найяснішою, святковою червінню, червінню поштових лаків та календарів, червінню кольорового олівця й ентузіазму, амарантом[112] щасливих телеграм звідтіля…

Кожна весна починається так само — з отих велетенських і приголомшливих, неспівмірних з однією лише порою року гороскопів, у кожній — скажімо тут про це раз і назавше — все це є: безконечні походи й маніфестації, революції й барикади; через кожну певної миті проноситься той гарячий вихор самозречення, те безмежжя смутку і захвату, що намарне шукає собі відповідника в дійсності.

Але потім усі надмірності й кульмінації, всі нагромадження й екстази починають квітнути, входять як є в буяння холодного листя, у збуджені ніччю весняні сади — і їх поглинає шум. Так весни зраджують себе — одна по одній, занурені в уривчастий шелест заквітлих парків, в їхні самонаповнення і припливи — забувають про свої клятви, гублять листок за листком зі свого заповіту.

І тільки та єдина весна мала мужність перетривати, лишитися вірною, дотримати всього. По стількох невдалих спробах, злетах, інкантатах[113] вона врешті схотіла справді взаконитися, вибухнути на цілий світ весною генеральною й остаточною.

Той вихор подій, той ураган випадків: успішний державний переворот, патетичні дні, високі і тріумфальні! Мені хотілось би, щоб хода цієї історії ввійшла з ними в єдиний, поривний і натхненний такт, щоб вона перейняла героїчну тональність їхньої епопеї, зрівнялась у марші з ритмом тієї весняної марсельєзи!

Який неосяжний гороскоп весни! Хто дорікнув би їй, що вона вчиться його читати відразу стома способами, комбінуючи наосліп, розбиваючи на склади в усіх напрямках, ощасливлена, коли вдається дешифрувати бодай що-небудь серед помилкових пташиних розгадок. Вона читає цей текст уперед і назад, гублячи сенс і знову його віднаходячи, в усіх версіях, у тисячних альтернативах, трелях і щебетаннях. Бо текст весни увесь означений з допомогою здогадів, недомовок, еліптичних пропусків, крапок замість літер у порожній блакиті, а у вільні прогалини між складами птахи довільно вставляють свої домисли й висновки. Тому й ця історія, на зразок весняного тексту, потягнеться багатьма розгалуженими коліями і всю її пронизуватимуть весняні тире, зітхання і трикрапки.