Занурені в розчин кислоти електроди, солоні і вкриті патиною від своєї болісної купелі, починали в темряві проводити струм. Пробудившись із застиглого омертвіння, вони монотонно гули й металічно наспівували, світячи зсередини атомів у ненастанному присмерку тих сумних і пізніх днів. Невидимі заряди набрякали на полюсах і зривалися з них, розлітаючись у звихрену темряву. Ледь відчутний свербіж оббігав сліпою мурашвою струму простір, споляризований у концентричні лінії сил, у круги та спіралі магнітного поля. Тут і там зі сну сигналізували апарати, запізнено і невчасно відповідаючи один одному безнадійними односкладами: крапка, тире — у перервах серед глухої летаргії. Батько стояв поміж усіма пронизливими струмами з болісною усмішкою, приголомшений їхнім затинанням, їхньою недоброю, раз і назавжди замкнутою та безвихідною долею, що монотонно, півскладами-каліками сигналізує про себе з глибин ув’язнення.
Унаслідок тих досліджень батько досяг дивовижних результатів. Наприклад, він довів, що електричний дзвінок, який діє на засаді так званого молотка Неефа[254], звичайнісінька містифікація. Не людина вдиралася тут у лабораторію природи, а навпаки — природа втягувала людину у свої махінації, через людські експерименти доходячи своїх власних цілей, спрямованих не знати на що. Під час обіду батько прикладав кінчик зануреної в суп ложки до нігтя свого великого пальця — й тут-таки в лампі починало деренчати дзвінком Неефа. Вся апаратура була зайвим приводом, загалом недоречним, а дзвінок Неефа був місцем збігу певних імпульсів субстанції, що шукали свої шляхи через людську кмітливість. Природа хотіла і діяла, людина ж була осцилювальною стрілкою, човником ткацького верстату, що ходить то в один бік, то в інший згідно з її волею. Людина як така була тільки складником, частиною Неефового молотка.
Хтось кинув слово «месмеризм»[255], і батько відразу ж підхопив його. Коло його теорії зімкнулося, знайшло свою останню ланку. Згідно з тією теорією, людина була всього лише перехідним станом, тимчасовим вузлом месмеричних струмів, які там і сям плутаються в лоні вічної матерії. Всі винаходи, з нагоди яких людина так тріумфувала, були пастками, що ними її заваблювала природа, механічними пастками невідомого. Батькові експерименти набирали дедалі більше магічно-факірських ознак і присмаку пародійного жонглерства. Я не говоритиму тут про всілякі його експерименти з голубами, яких він, маніпулюючи паличкою, розманіпульовував на два, на три, на десять, щоб згодом, поступово й насилу, вманіпулювати назад у паличку. Далі він піднімав капелюха, й вони по черзі вилітали, тріпочучи, верталися повним складом до реальності, вкриваючи стіл схвильованою, рухливою та туркітливою зграйкою. Часом батько переривав експеримент у несподіваному місці, нерішуче спинявся із заплющеними очима й за мить підтюпцем біг у сіни, де запихав голову в отвір димаря. Там було темно, глухо від сажі і блаженно, ніби в серці ніщоти, теплі струми циркулювали вгору і вниз. Батько заплющував очі й деякий час отак стояв у тому теплому чорному ніщо. Ми всі відчували, що той інцидент був недоречний і начебто виходив поза лаштунки справи, тож ми внутрішньо закривали очі на сам його не влізлий у жодні береги факт, що належав до цілком іншого порядку речей.
Батько мав у своєму репертуарі суттєво депресивні штучки, які пронизували справжньою меланхолією. Стільці в нашій їдальні були з високими майстерно різьбленими спинками. Там були цілі гірлянди листків і квітів у реалістичному стилі, але варто було батькові їх торкнутись, як різьблення раптово набирало напрочуд смішного вигляду, незбагненного сенсу, починало миготіти і по-змовницькому підморгувати; все це було якось невимовно, до нестерпності сороміцько — поки підморгування не починало набирати цілком окресленого напряму, нестримної невідпорності, й тут деякі з присутніх починали вигукувати: «Тітка Вандзя, як викапана, тітка Вандзя!» — дами заходилися писком, бо то була тітка Вандзя як жива, ні, вона сама вже зайшла у гості, сама сиділа і провадила свою нескінченну балачку, не даючи нікому і слово вставити. Батькові дива самі собою знецінювалися, бо це не був ніякий привид, а справжня тітка Вандзя в усій своїй натуральній простоті, що не припускала й думки про якесь диво.
Перш ніж ми перейдемо до дальших випадків тієї пам’ятної зими, годилося б іще коротенько згадати певний інцидент, який у нашій родинній хроніці завжди якось сором’язливо замовчується. Що трапилося з дядьком Едвардом? Того разу він заїхав до нас у гості, нічого не передчуваючи, весь розпашілий здоров’ям та заповзятливістю, лишивши на селі дружину з донечкою тужливо дочікуватися свого повернення. Отже, він приїхав у найкращому настрої, щоб трохи забавитися й розважитися здаля від сім’ї. І що трапилося? Батькові експерименти справили на нього приголомшливе враження. Відразу ж після перших батькових штучок він підвівся, зняв пальто і цілком віддався в розпорядження батька. Беззастережно! Це слово він вимовив із невідпорним поглядом і міцним потиском руки. Батько зрозумів. Він упевнився, чи дядько не має традиційних упереджень щодо «principium individuationis». Виявилося, що ні, жодних, абсолютно жодних. Дядько був ліберальний і без передсудів. Єдиною його пристрастю було служіння науці.
Попервах батько ще залишав йому трохи свободи. Він здійснював приготування до засадничого експерименту. Дядько Едвард користався своєю свободою, гуляючи й роздивляючись містом. Він купив собі велосипед помітної величини й на його величезному колесі об’їздив площу Ринок, з висоти свого сідла зазираючи у вікна другого поверху. Проїжджаючи коло нашого будинку, він елегантно піднімав капелюха перед дамами, що виднілись у вікні. Його вуса були закручені спіраллю, невеличка борідка мала шпилясту форму. Проте невдовзі він переконався в тому, що велосипед неспроможний запровадити його у глибші таємниці механіки, що цей геніальний апарат не здатний тривалий час забезпечувати його метафізичним трепетом. Тоді й розпочались експерименти, при яких відсутність у дядька упереджень щодо «principium individuationis» виявилася настільки необхідною. Дядько Едвард не мав жодних застережень щодо того, аби для блага науки дозволити себе фізично зредукувати до голої засади Неефового молотка. Він без жалю погодився на поступове скорочення всіх своїх властивостей з метою оголення своєї найглибшої сутності, тотожної (як він уже чув протягом деякого часу) згаданій засаді.
Зачинившись у своєму кабінеті, батько розпочав поступовий демонтаж заплутаної сутності дядька Едварда, болісний психоаналіз, розкладений на шерегу днів і ночей. Стіл кабінету почав заповнюватися розкладеними комплексами дядькової істоти. Попервах дядько ще брав участь у наших застіллях, сильно скорочений, він ще намагався брати участь і в наших розмовах, одного разу він ще проїхався велосипедом. Потім він махнув на все це рукою, відчуваючи себе дедалі розібранішим. У нього з’явився певний різновид сорому, характерний для стадії, в якій він перебував. Він уникав людей. У той же час батько дедалі відчутніше наближався до мети своїх процедур. Він уже скоротив дядька до необхідного мінімуму й усунув із нього все несуттєве. Помістивши його високо у стінну нішу на сходовій клітці, він організував його складники на засаді елемента Лекланше. У тому місці стіна була вкрита пліснявою, грибок розповсюдив там своє білясте плетиво. Батько безцеремонно користувався всім капіталом дядькового ентузіазму, розтягуючи його сюжет уздовж цілих сіней та лівого крила будинку. Пересуваючись на драбині уздовж стіни темного коридору, батько вбивав малі цвяшки у стіну вздовж усієї колії його теперішнього життя. Ті задимлені жовтуваті пополудні були майже зовсім темні. Батько послуговувався запаленою свічкою, що нею зблизька, п’ядь за п’яддю освітлював прогнилу стіну. Нині існує версія, що в останню мить дядько Едвард, досі героїчно стриманий, виявив однак деяке роздратування. Кажуть навіть, що справа дійшла до раптового, хоч і запізнілого вибуху, який ледь не знищив майже завершений твір. Але інсталяція вже була готова — й дядько Едвард, який усе своє життя був зразковим чоловіком, батьком та підприємцем, і в останній своїй ролі врешті змирився з найвищою необхідністю.
