Зайво розводитись про те, як мене потрясло це відкриття. Віддалені лінії зближаються і поєднуються, несподівано збиваються докупи рапорти[146] і паралелі. Сильно збуджений, я поділився моїм відкриттям із Рудольфом. Його це не зачепило. Він навіть виказав невдоволення, докоряючи мені перебільшенням і вигадництвом. Усе частіше він закидає мені дурню та навмисні містифікації. Якщо й був у мене до нього як до власника альбому певний сентимент, то його заздрісні, сповнені непогамованою люттю вибухи дедалі більше відштовхують мене від нього. Проте я не показую своїх образ, адже, на жаль, залежу від нього. Що я робитиму без альбому? Він про це знає й користується своєю перевагою.

У цій весні забагато всього відбувається. Забагато рішучих намірів, безмежних претензій, набряклих і неосяжних амбіцій розпирає ці темні глибини. Її експансія не знає меж. Адміністрування настільки велетенської, розгалуженої та розрослої забави не на мої сили. Прагнучи перекинути частину тягаря на Рудольфа, я номінував його у співреґенти. Ясна річ, анонімно. Вкупі з його альбомом ми утрьох являємо собою неофіційний тріумвірат, на який покладено всю відповідальність за цю незбагненну і неосяжну аферу.

Я не мав сміливості обійти віллу і дістатися на інший бік. Мене б обов’язково зауважили. Чому ж я все-таки маю відчуття, ніби я вже був там колись дуже давно? Чи ми часом не знаємо наперед усіх краєвидів, які зустрінемо у своєму житті? Чи може взагалі з’явитися ще щось нове, що його ми не передчували б віддавна у своїх найглибших резервах? Я знаю, що колись, якоїсь пізньої години, стоятиму отам, на порозі садів, рука в руку з Б’янкою. Ми увійдемо в ті забуті закапелки, де поміж старих мурів замкнуто отруйні парки, штучні раї Едґара Аллана По[147], порослі цикутою, маком та опіумними[148] в’юнками, що палахкотять під бурим небом старезних фресок. Ми розбудимо білий мармур статуї, що спить із порожніми очима в цьому позамежному світі за рубежем зів’ялого пополудня. Ми наполохаємо єдиного її коханця — червоного вампіра, приспаного на її лоні зі складеними крилами. Він безгучно полетить геть — м’який і плинний, здригаючись усім своїм безсилим, безтілесним, яскраво-червоним тельбухом без кісток і субстанції, а відтак закрутиться, залопоче і розпадеться безслідно у змертвілому повітрі. Через маленьку хвіртку ми вийдемо на порожню галявину. Рослинність на ній буде випалена, як тютюн, як прерія пізнього індіанського літа. Це буде, напевно, у штаті Нью-Орлеан або Луїзіана[149] — проте назви країн є лише приводами. Ми присядемо на кам’яному цямринні квадратного ставка. Б’янка занурить білі пальці в теплу воду з жовтими листками і не підніме очей. Навпроти сидітиме чорна струнка постать, загорнута у вуалі. Я пошепки спитаю про неї, а Б’янка хитне головою і тихо скаже: «Не бійся, вона не чує, це моя померла мати, вона тут живе». А потім ще скаже мені найсолодші, найтихіші і найпечальніші речі. Не буде жодної втіхи. Западе присмерк…

Події набрали шаленого темпу. Приїхав Б’янчин батько. Сьогодні я стояв на розі вулиць Фонтанної та Скарабея, коли це над’їхала лискуча відкрита карета з широким і мілким, ніби мушля, коробом. У тій біло-єдвабній мушлі я побачив Б’янку — вона напівлежала в тюлевій сукенці. Її ніжний профіль був затінений крисами капелюшка; опущені долу, вони тримались на стрічці, підв’язаній до підборіддя. Ледь не вся вона тонула в оперенні білих мережив, сидячи поруч із добродієм у чорному сурдуті та білій бавовняній камізельці, на якій виблискував тяжкий ланцюжок із безліччю брелків. Під чорним, глибоко насунутим котелком сіріло замкнуте понуре обличчя з бакенбардами. Я глибоко здригнувся, побачивши це. Не могло бути сумніву. Це був пан де В…

Коли вишуканий екіпаж порівнявся зі мною, ледь чутно порипуючи розтяжним коробом, Б’янка щось мовила батькові, який повернув голову і спрямував на мене погляд своїх великих чорних окулярів. Він мав обличчя сірого лева без гриви.

Схвильований і майже непритомний від найсуперечливіших почуттів, я закричав: «Розраховуй на мене!» і «До останньої краплі крові!», а відтак пальнув у повітря з видобутого з-за пазухи пістолета.

Багато моментів свідчить про те, що Франц Йосиф І насправді був потужним і сумним деміургом. Його вузькі й тупі, мов ґудзички, очі, посаджені у трикутні дельти зморщок, не були очима людини. Його лице, обросле молочно-білими й зачесаними назад, ніби в японських демонів, бакенбардами, було лицем старого осовілого лиса. Здалека, з висоти тераси в Шенбрунні[150], це обличчя завдяки певному укладові зморщок здавалось усміхненим. Зблизька ж ця усмішка виявлялася гримасою гіркоти і приземленої діловитості, не засвіченої проблиском жодної ідеї. У мить, коли він з’явився на світовій сцені в генеральському зеленому плюмажі й туркусовому[151] плащі до п’ят, трохи згорблено салютуючи, світ саме дійшов був у своєму розвитку певної щасливої межі. Усі форми, вичерпавши свій зміст у нескінченних метаморфозах, уже вільно висіли на предметах, напівоблуплені, готові до скидання. Світ рішуче переповивався, пролущувався в молодих, щебетливих і нечуваних барвах, весело відв’язувався від усіх вузлів і прив’язок. Мапа світу, ця латана різнокольорова плахта, ледь не злітала в повітря, схвильована і натхненна. Франц Йосиф І відчув це як особисту небезпеку. Його стихією був світ, замкнутий у нормативи прози, у прагматику нудьги. Дух канцелярій та циркулів[152] був його духом. І дивна справа. Цей усохлий отупілий стариґань, що не мав у собі жодної притягальності, зміг перетягнути на свій бік значну частину Творіння. Усі лояльні та передбачливі батьки родин відчули себе в небезпеці разом із ним і зітхнули з полегкістю, коли цей могутній демон усією своєю вагою наліг на предмети і затримав злет світу. Франц Йосиф І розграфив світ на таблички, врегулював його рух за допомогою патентів, поставив його на процедурні рейки і застрахував від усілякого збочення в непередбачуване, авантюристичне й цілком необраховуване.

Франц Йосиф І не був ворогом поштивої та богобоязкої радості. Це він у своєрідній передбачливій благодійності вигадав ц.-к. лотерею для населення, єгипетські сонники, ілюстровані календарі, а також ц.-к. табак-трафіки[153]. Він же уніфікував небесну службу, зодягнув її в символічні небесно-блакитні уніформи і випустив у світ, поділений на дикастерії та ступені, персонал ангельських заступників у вигляді поштарів, кондукторів і митників[154]. І наймізерніший з отих блакитних служак мав на обличчі запозичений від Творця відблиск предвічної мудрості і божисту усмішку ласки, обрамлену бакенбардами, — навіть якщо його ступні внаслідок великих земних пересувань відгонили потом.

Але чи хто-небудь чув про знешкоджену змову біля самого підніжжя трону, про велику палацову революцію, придушену в зародку на самому початку славетного правління Всемогутнього? Трони в’януть, якщо їх не підпоювати кров’ю, їхня життєва сила множиться тією масою кривди, запереченого життя, того вічно іншого, що було ними витіснене і викреслене. Тут ми привідкриваємо речі таємні й заборонені, торкаємося таємниць державної ваги, на тисячу замків закритих і запечатаних на тисячу печатей мовчання. Деміург мав молодшого брата — цілком іншого за духом та з іншою ідеєю. Хто ж його не має в тій чи іншій формі, кого він не супроводжує тінню як антитеза, як партнер у вічному діалозі? Згідно з певною версією, то був лише кузен, згідно з іншою — він узагалі навіть і не народжувався. Його виснували із самих тільки страхів та маячні Деміурга, підслуханої, коли він спав. Можливо, що він абияк і склепав його, підставив замість кого-небудь, щоб тільки розіграти символічно ту драму, церемонійно і ритуально повторити ще, невідомо вкотре, той позазаконний і фатальний акт, що його він не міг вичерпати й тисячоразовими повтореннями. Той умовно народжений, дещо скривджений професійно, в силу своєї ролі нещасний антагоніст носив ім’я ерц-герцога Максиміліана[155]. Саме вже це ім’я, вимовлене пошепки, оновлює кров у наших жилах, робить її світлішою та червонішою, змушує пульсувати її тим яскравим кольором ентузіазму, поштового лаку і червоного олівця, яким позначені щасливі телеграми звідтіля. Він мав рожеві щоки і променисті лазурові очі, всі серця тягнулися до нього, ластівки, стрекочучи з радості, перетинали йому шляхи, знов і знову обрамляючи його трепетними лапками, наче якусь щасливу, написану святковим курсивом і пташиним щебетом цитату. Сам Деміург потайки любив його, хоч і подумував про його знищення. Спочатку він призначив його командором левантської ескадри — з надією, що той, шукаючи пригод у південних морях, безславно затоне. Однак невдовзі по тому він уклав таємну угоду з Наполеоном III, який підступно затягнув того в мексиканську авантюру. Все було підлаштовано. Переповнений фантазіями і злетами молодик, зваблений надією збудувати новий щасливий світ над Тихим океаном, відмовився від усіх прав монаршого родича по чоловічій лінії щодо корони і спадку Габсбурґів. На французькому лінійному кораблі «Ле Сід» він вирушив просто у розставлену на нього пастку. Документи, що свідчили би про згадану таємну змову, ніколи не було оприлюднено[156].