Проте хоч і зламана формою, вона вийшла з-під неї переможно. Але якою жертвою вона окупила цей тріумф!

Коли вона йде, струнка і ставна, то невідомо, чию гордість вона виколисує простим ритмом своєї ходи — чи впокорену власну, а чи гордість засад, яким підкорилася.

Зате лиш тільки вона гляне, сумно і просто звівши очі, — раптово знає все. Молодість не вберегла її від розгадки найтаємніших речей. Її тихе примирення здобуто довгими днями плачу і схлипів. Тому під її очима кола, тому ці очі сповнені вологим жаром і тою немарнотратною цільністю поглядів, яка не схибить.

Б’янка, чудова Б’янка для мене загадка. Я вивчаю її вперто, затято й розпачливо — на підставі альбому для марок. Яким чином? Хіба там ідеться про психологію? Наївне запитання! Альбом — універсальна книга, компендіум усього знання про людське. Ясна річ — в алюзіях, недомовках, підказках. Потрібні деяка здогадливість, відвага серця, деякий політ — і ви знайдете лінію, вогнистий слід, оту блискавицю, що протинає сторінки.

Одного лише слід остерігатися в цій справі: тісної дріб’язковості, педантизму, тупої буквальності. Усі речі взаємопов’язані, всі нитки сходяться до одного клубка. Чи зауважили ви, що між рядками деяких книжок зграйками літають ластівки, цілі строфи трепетних і вигострених ластівок? Слід читати польоти цих птахів…

Але знову до Б’янки. Які зворушливо гарні її рухи! Кожний учинено розважливо, обдумано протягом віків і здійснено з такою стриманістю, наче вона вже наперед знає весь перебіг, неминучу послідовність своїх жеребів. Часом я хочу про щось її спитати поглядом, подумки про щось попросити, присівши навпроти неї в парковій алеї, й намагаюся сформулювати моє звернення. І поки мені це вдається, вона вже відповіла. Вона відповіла зі смутком одним глибоким і зібраним поглядом.

Чому вона схилила голову? У що задивлені її очі з увагою та задумою? Невже таким бездонно печальним є дно її долі? А однак, попри все це, хіба не переносить вона це самозречення з гідністю, немовби так і має бути, немовби це знання, позбавляючи її радості, обдарувало натомість якоюсь недоторканністю, якоюсь вищою свободою, знайденою на дні добровільного послуху. Це надає її впокоренню краси тріумфу і це ж її поборює.

Вона сидить навпроти мене на лавці, поруч із гувернанткою, обидві читають. Її біла сукенка — я ніколи не бачив її в іншому кольорі — лежить на лавці, наче розтулена квітка. Наструнені ноги зі смаглявим відтінком шкіри перекинуті одна за одну з невимовною звабою. Дотик до її тіла, напевно, аж болить від зосередженої святобливості контакту.

Потім обидві підводяться, згорнувши книжки. Єдиним коротким поглядом Б’янка бере й повертає моє жагуче прощання і, ніби нічим не обтяжена, віддаляється меандричним[141] танцем ніг, що гармонійно потрапляє в ритм великих і еластичних кроків гувернантки.

Я дослідив усю територію навколишнього майорату[142]. Кілька разів обійшов довкола цього розлогого терену, оточеного високим парканом. Білі стіни вілли з її терасами і просторими верандами являлися мені в усе новіших аспектах. За віллою тягнеться парк, який згодом переходить у безлісу рівнину. На ній видніється дивна забудова — якась чи то фабрика, чи фільварок. Я притиснув очі до шпари у паркані — те, що я побачив, не могло не бути оманою. В такій розрідженій від спеки весняній аурі часом привиджуються дуже далекі об’єкти, відбиті дзеркально на віддалі багатьох миль тремкого повітря. Однак моя голова тріщить від найсуперечливіших думок. Я мушу порадитися з альбомом.

Хіба це можливо? Вілла Б’янки — екстериторіальна зона[143]? Її дім під охороною міжнародних угод? До яких дивовижних відкриттів приводить мене вивчення альбому з марками! Чи тільки я один володію цим приголомшливим фактом? Проте ніяк не злегковажити всіх доказів і аргументів, що зібрані в альбомі і стосуються цього пункту.

Сьогодні я зблизька дослідив усю віллу. Я вже кілька тижнів крутився довкола великої, майстерно кованої брами з гербом. Відтак я скористався миттю, коли два великі й порожні екіпажі виїжджали з двору. Крила брами були широко розкинуті. Їх ніхто не зачиняв. Я увійшов перевальцем і витягнув з кишені блокнот, удаючи, ніби замальовую, спершись на стовп брами, якусь архітектурну деталь. Я стояв на всипаній гравієм стежці, якою стільки разів ступала Б’янчина ніжка. Моє серце безгучно спинялося від щасливого страху і самої лиш думки, що з якихось балконних дверей от-от вийде її струнка постать у легкій білій сукенці. Але всі вікна і двері було затягнуто зеленими шторами. Найменший шерех не зраджував зачаєного в цьому будинку життя. Небо темнішало на обрії, в далині миготіли блискавиці. В теплому розрідженому повітрі не чулося навіть найлегшого повіву. В тиші цього сірого дня лише крейдяно-білі стіни вілли промовляли безгучною, але виразною пихою щедро почленованої архітектури. Її легка плавність розходилась у плеоназмах[144], у тисячах варіантів одного й того ж мотиву. Уздовж яскраво-білого фризу бігли в обидва боки ритмічними каденціями[145] різьблені пласко гірлянди, на рогах будівлі вони нерішуче спинялися. З висоти центральної тераси збігали мармурові сходи — патетичні і церемонні — поміж балюстрадами й вазами, що чимшвидше розступалися перед ними; широко спливаючи на землю, сходи, здавалося, збирали й ховали позад себе свою схвильовану одіж у глибокому реверансі.

У мене напрочуд загострене відчуття стилю. Той стиль дразнив і непокоїв мене чимось незрозумілим. За його насилу опанованим запеклим класицизмом, за всією на позір зимною елегантністю крилися невловні дрижаки. Той стиль був надто гарячий і надто гострий, сповнений несподіваних перчинок. Якась лише крапля незнаної отрути, пущена в жили цього стилю, робила його кров темною, вибуховою й небезпечною.

Внутрішньо здезорієнтований, здригаючись від суперечливих бажань, я навшпиньки пішов уздовж фасаду вілли, полохаючи заснулих на сходах ящірок.

Довкола висохлого круглого басейну земля потріскала від сонця і була ще гола. Лиш де-не-де зі шпарин у ґрунті вистрелювало трохи запеклої фанатичної зелені. Я вирвав пучечок того зілля і сховав до блокнота. Я весь тремтів від внутрішнього збудження. Повітря над басейном було сіре, занадто прозоре й лискуче, воно йшло хвилями від тепла. Барометр на стовпі неподалік катастрофічно падав. Навколо залягала тиша. Жодна гілка не ворухнулася від найменшого вітерця. Вілла спала з опущеними жалюзі, світячи крейдяною білістю в безмежній мертвизні сірої аури. Раптом — немовби застій досягнув критичної точки — повітря стрепенулося кольоровим ферментом, розпалося на барвисті клапті та мерехтливі пелюстки.

То були величезні ваговиті метелики, що парами поринули в любовні забави. Недолугий розсмиканий трепет якусь хвилину повисав у мертвій аурі. Поперемінно вискакуючи на п’ядь один поперед одного, метелики знов єдналися на льоту й тасували у стемнілому повітрі цілу колоду барвистих проблисків. Чи це був лише швидкий розпад вибуялої аури, фата-морґана повітря, наповненого гашишем і фанаберіями? Я змахнув шапкою — й важкий плюшевий метелик упав на землю, тріпочучи крилами. Я підняв його і так само сховав. Одним доказом більше.

Я розгадав таємницю того стилю. У своїй настирливій плинності його архітектурні лінії так довго повторювали одну й ту ж незрозумілу фразу, аж я зрозумів той зрадливий шифр, те підморгування, ту лоскітливу містифікацію. Це був і справді надто прозорий маскарад. У тих добірних і рухливих лініях з їхньою надмірною вишуканістю було якось забагато гострого перцю, гарячої пікантності, забагато зграбності, запалу, яскравості в жестикуляції — словом, чогось барвистого, колоніального, окатого… Еге ж, той стиль мав на самому дні щось нечувано відразливе — він був розпусний, надуманий, тропічний і неперевершений у цинізмі.