— Стривай! — вигукнув він і обернувся до Рівери. — Як зважуватися будемо?

— Перед виходом на ринг, — пролунала відповідь.

— Та нізащо в світі, курча жовтороте! Якщо переможець забирає все, то будемо зважуватися до поєдинку о десятій ранку.

— Так переможець здобуває все? — поцікавився Рівера. Денні кивнув. Тепер все ясно — він вийде на ринг у повній силі і готовності.

— Зважуємося о десятій, — погодився Рівера. Секретар знову заскрипів пером.

— Це ж п'ять фунтів додаткової ваги, — мовив з докором Робертс, звертаючись до Рівери. — Ти зробив неприпустиму поступку. Ти вже програв поєдинок — прямо тут, у цій кімнаті. Тепер Денні точно тебе відлупцює. Перед поєдинком він буде сильний, як бик. А ти — дурень. У тебе шансів — що води в пустелі.

Рівера відповів йому поглядом, сповненим ненависті. Навмисне. Навіть цього грінго він зневажав. Хоча вважав його найблагороднішим із них усіх.

Коли Рівера вийшов на ринг, його появи майже ніхто не помітив. То тут, то там по залу прокотилися маленькі хвильки нерішучих оплесків. І все. Публіка не вірила в нього. Для неї він був ягням, приведеним на заклання великому й могутньому Денні. А ще публіка була явно розчарована. Вона сподівалася на грізну битву між Денні Вордом та Біллом Карті, а їй натомість підсунули оцього хирлявого новачка. І глядачі виявляли своє невдоволення тим, що робили ставки на користь Денні два до одного, а то й три до одного. А серце публіки належить тому, на кого вона робить ставки.

Тим часом малий мексиканець сидів у своєму кутку і чекав. Повільно тягнулися хвилини. Денні змушував його чекати. Це був старий трюк, який завжди справляв належне враження на боксерів-новачків. Опинившись сам на сам зі своїми побоюваннями й безсердечною публікою, вони зазвичай лякалися і починали нервувати. Але цього разу цей трюк не спрацював. Робертс таки мав рацію. Ріверу неможливо було залякати. Він мав кращу координацію рухів, тоншу нервову організацію й вищу емоційність, але в душі його не лишилося місця для страху. Тому в його кутку атмосфера приреченості на поразку ніяк не впливала на нього. Усі його секунданти були грінго, і він не знав нікого з них. А ще вони були слабаками і нікчемами, брудною піною на поверхні поєдинку, людьми без честі, совісті і вправності. Їх теж явно розхолоджувало тверде переконання в тому, що саме в їхньому кутку сидить майбутній невдаха.

— Чуєш, будь обережним, — попередив його Спайдер Хагерті. Він був головним секундантом Рівери. — Мусиш протриматися якомога довше — це вказівка від Келлі. Якщо не протримаєшся, то в газетах напишуть про іще один договірний поєдинок, і від цього може сильно впасти інтерес до боксу в Лос-Анджелесі.

Звучало не надто підбадьорливо, але Рівері було байдуже. Він гидував битися за гроші. Це був ненависний спорт, вигаданий ненависними грінго. Мексиканець зайнявся ним і на якийсь час став тренувальною грушею для сильніших боксерів лише тому, що голодував. І той факт, що він мав для боксу прекрасні дані, абсолютно нічого для нього не значив. Він ненавидів його. Тільки тоді, коли Рівера з'явився в штаб-квартирі Хунти, він став битися за гроші. І вони давалися йому легко. Він був не першим серед синів роду людського, які досягли успіху в професії, якою вони гидували.

Він нічого не аналізував наперед. Просто знав, що мусить виграти цей поєдинок. Іншого результату бути не могло. Бо за ним стояли потужні сили, які додавали йому впевненості у своїй правоті і про існування яких публіка в цьому залі й гадки не мала. Денні Ворд бився за гроші і за те легке й красиве життя, яке вони забезпечували. Але те, за що бився Рівера, пекло йому мозок. То були страхітливі палаючі видіння, які проходили перед його широко розкритими очима, коли він сидів у кутку, і які він бачив так чітко, наче знову їх проживав.

Він бачив білі стіни фабрик у Ріо-Бланко, що працювали на енергії водяних млинів. Бачив шість тисяч робітників, схудлих від голоду та блідих, семи- і восьмирічних дітлахів, що відробляли довжелезні зміни за жалюгідні десять центів на день. Бачив подібних до живих трупів робітників із головами, як^черепи скелетів. Ці люди працювали у фарбувальнях. Йому пригадалося, як батько називав ці фарбувальні «камерами для самогубць», бо рік роботи в них означав вірну смерть. Він бачив маленьке подвір'ячко, бачив матір, яка куховарила та ішачила по господарству, але все ж знаходила час приголубити його. А ще йому ввижався батько — кремезний, широкогрудий, щедро-великодушний до всіх. Батько любив людей і мав таке велике добре серце, що любові в ньому вистачало і для дружини, і для маленьких «мучачо», що бавилися в закуточку подвір'я. У ті часи його ще не називали Філіпе Рівера. Прізвище його було Фернандес, як і в батька та матері. А звали вони його Хуан. Пізніше він сам змінив ім'я та прізвище, бо виявив, що прізвище Фернандес дуже не подобається префектам поліції, політичним лідерам і селянам.

Великий, добродушний Хоакін Фернандес! Значне місце посідав він у видіннях Рівери. У ті часи він ще нічого не розумів, але зараз, пригадуючи минуле, розумів усе. Ось йому пригадується, як батько набирає шрифти в маленькій друкарні або щось подовгу знервовано пише на захаращеному столі. Пригадуються ті дивні вечори, коли до них таємно пробиралися робітники, крадучись у темряві, наче якісь зловмисники. Вони довго — годинами — про щось говорили з його батьком, а він, ще маленький хлопчик, не спав і слухав.

Раптом звідкілясь, наче здалеку, до нього долинув голос Спайдера Хагерті:

— Дивись, не дай себе збити на самому початку. Це Келлі так сказав. Отримаєш стусанів, зате грошенят заробиш.

Минуло десять хвилин, а Рівера і досі сидів у своєму кутку. Денні ніде не було видно. Вочевидь, він вирішив витиснути зі свого трюку максимум можливого.

І знову пекучі спогади попливли перед очима Рівери. То був страйк, вірніше — локаут, бо робітники Ріо-Бланко вирішили допомогти своїм страйкуючим братам у місті Пуебла. Почався голод, довелося ходити в гори по ягоди, корінці та трави, які вони їли, а потім страждали від сильних болів у животі. Аж ось — кошмар: пустище перед фабричною крамницею; тисячі виснажених голодом робітників; генерал Розаліо Мартінес та солдати Порфіріо Діаса, їхні гвинтівки, що плюються смертоносним свинцем; здавалося, вони ніколи не припинять плюватися, топлячи в крові вимоги робітників та кривди, яких вони зазнали. А та моторошна ніч! Рівері пригадалися вози-платформи, доверху забиті тілами загиблих. Ці вози відправляли до Вера Крус, щоб трупи скормити акулам у затоці. Він повзав по слизьких від крові тілах, шукаючи батька й матір. І таки знайшов — голих і скалічених. Особливо йому запам'яталася мати: з купи стирчала лише її голова, а тіло було придавлене страшною вагою десятків мертвих тіл. Тут знову торохнули гвинтівки солдатів Порфіріо Діаса, він зіскочив на землю і втік, ховаючись і петляючи, наче гнаний гірський койот.

До його вух долинуло оглушливе ревіння, подібне до розбурханого моря, і він побачив Денні Ворда, який ішов до рингу центральним проходом. За ним поспішала свита з тренерів та секундантів. Публіка шаленіла, вітаючи народного улюбленця, який неодмінно мав перемогти. Його ім'я було у всіх на вустах. Усі були за нього. Усі підтримували його. Навіть помічники Рівери — і ті відчули щось дуже схоже на радість, коли Денш елегантно пригнувся і прослизнув під канатами на ринг. Його щоки безперервно розтягувалися в посмішках, а коли він посміхався, то посміхалася кожна риса його обличчя — навіть зморшки під очима й самі очі. Світ не бачив такого добродушного боксера. Його обличчя було подібне до безперервної мінливої реклами доброзичливості і товариськості. Схоже, він усіх тут знав. Денні жартував і посміхався, вітаючи своїх друзів потойбіч канатів. Ті, що сиділи поодаль, були не в змозі стримати своїх почуттів і гучно верещали: «Денні! О Денні!» Ця радісна демонстрація всенародної любові тривала цілих п'ять хвилин.