Підкинувши у вогонь іще одну гіллячку, Коскуш поринув глибше в минуле. Він пригадав часи Великого Голоду, коли старики з прилиплими до хребтів животами позлазилися до багаття і з їхніх вуст почали злітати спогади про ті давноминулі дні, коли Юкон три зими поспіль не замерзав, а три літа поспіль був укритий кригою. Під час того голоду він втратив свою матір. Улітку ходу лосося не було, і плем'я стало чекати зими, коли прийдуть олені. Зима прийшла, але не прийшли олені. Ніколи не траплялося нічого подібного — навіть на пам'яті стариків. Тож олені не прийшли, зайці не плодилися, а від собак було мало толку — одна шерсть та кості. Йому було тоді сім років. І довгої полярної ночі скиглили і помирали діти, а разом з ними — жінки та старики. Менш ніж кожен десятий із племені дожив до того дня, коли весною повернулося сонце. Ото був голод!

Але пам'ятав він і часи достатку, коли вони не встигали з'їдати м'ясо і воно псувалося; коли собаки ставали товстими і непридатними через переїдання. У ті часи дичина вільно розгулювала довкола, а вони лінувалися на неї полювати, жінки були плодючими, а вігвами повнилися малими хлопцями та дівчатами. Саме тоді чоловіки, наче сказившись із жиру, знову бралися за стару ворожнечу. Вони долали гірський вододіл, щоб зчепитися з місцевими племенами, а також ходили на захід, щоб посидіти біля згаслих вогнищ тананів. Йому пригадалося, як він, ще будучи малим хлопцем, спостерігав у часи достатку, як вовки завалили лося. Цінь-ха лежав разом з ним у снігу і теж спостерігав. Це той Цінь-ха, який згодом став вправним мисливцем і який, врешті-решт, провалився в порожнину на Юконі. Місяць по тому вони знайшли його: проповзши половину шляху, він так і загинув, примерзнувши до криги.

Ага, про лося і вовків. Цінь-ха і він пішли того дня гратися в мисливців, наслідуючи своїх батьків. На березі струмка вони помітили свіжі сліди лося, а поруч — численні сліди вовків. «Це — старий лось, — сказав Цінь-ха, який добре знався на читанні слідів. — Старий лось, який відстав від свого стада. Вовки відсікли його від собратів і тепер не полишать його». Так воно й було. То був вовчий закон. Удень і вночі, без перепочинку, хапаючи його за задні ноги й клацаючи зубами перед носом, вони переслідуватимуть лося до самого кінця. Серця хлопців закалатали від передчуття кривавої сцени. Ото буде видовище!

Згоряючи від нетерпіння, вони хутко пішли по слідах, і навіть він, Коскуш, при всій своїй недосвідченості, міг іти по них із заплющеними очима — настільки широкими були ті сліди. Вони не відставали від вовків та лося, на кожному кроці читаючи свіжі знаки похмурої трагедії. Ось вони вийшли на те місце, де лось вирішив дати вовкам бій. У кожному напрямку сніг був витоптаний і переритий на довжину трьох дорослих чоловіків. Посередині виднілися глибокі сліди ширококопитої жертви, а довкола них — дрібніші сліди, залишені вовками. Деякі з них, поки їхні собрати наскакували на лося, лежали на боку і набиралися сил для нападу. Відбитки їхніх тіл на всю довжину були такими чіткими, наче з'явилися лише якусь мить тому. Один вовк загинув під час несамовитого нападу обезумілої жертви — лось затоптав його до смерті. Про це свідчили кілька ретельно обсмоктаних кісток.

Через деякий час їхні снігоступи знову завмерли непорушно перед тим місцем, де сталася друга битва. Тут лісовий велетень бився з відчайдушною приреченістю. Двічі його валили на сніг — як свідчили відбитки — і двічі він примудрявся встати, скинувши з себе нападників. Він уже давно виконав завдання, яке дала йому Природа, а втім, власне життя було йому дороге і він не хотів помирати. Цінь-ха подивувався з того, що лось зміг звестися на ноги, але це справді було так. Пізніше шаман, якому вони розкажуть про цей випадок, побачить у ньому добрий знак і справжнє диво.

Згодом вони натрапили на те місце, де лось спробував вибратися на берег і сховатися в лісі. Але його переслідувачі напали на нього ззаду, і він навалився на них, розчавивши двох вовків і глибоко вдавивши їх у сніг. Було видно, що кривава розв'язка наближається, бо решта вовків залишили своїх загиблих собратів неторканими. Він і Цінь-ха проскочили ще повз два місця, де відбулися сутички — короткі й жорстокі. Сніг почервонів від крові, а широка легка хода лося стала переривистою й хиткою. Нарешті до них долинули звуки битви — не голосне завивання переслідувачів, а уривчастий гавкіт, що свідчив про бій на короткій відстані і про зуби, що впиналися у плоть. Підповзши з підвітряного боку, Цінь-ха ліг на живіт у сніг і причаївся, а потім до нього підповз він, Коскуш, якому судилося в майбутньому стати вождем племені. Відсунувши гілки молодої порослі, вони мовчки витріщилися на сцену, що розігралася перед ними. Вони підоспіли на розв'язку.

Ця картина, як і всі спогади дитинства, назавжди залишилася в його пам'яті, і він своїми невидющими очима бачив її так само чітко, як і в ті далекі часи. Коскушу було дивно, що запам'ятався саме цей епізод його юності, бо в подальшому, коли він став ватажком і головою ради старійшин, він вершив славні діла і зробив своє ім'я прокляттям в устах представників сусідніх племен, не кажучи вже про того білого незнайомця, якого убив у чесному бою на ножах.

Довго згадував він дні своєї молодості, аж поки вогнище не почало згасати, а мороз — лютішати. Цього разу Коскуш підкинув у вогонь дві в'язанки і помацав рукою решту, вираховуючи, скільки йому лишилося жити. От якби Сіт-кум-то-ха більше турбувалася про свого діда, то назбирала би більшу купу і він прожив би довше. Але вона завжди була легковажною дитиною і не шанувала своїх предків відтоді, як Бобер, син сина Цінь-ха, вперше звернув на неї увагу. Втім, яке це мало значення? Хіба ж не він так само поводився у дні своєї скороминущої молодості? На якусь мить він прислухався до тиші. А що, коли раптом серце його сина розтане, він повернеться за ним на упряжці і забере туди, де багато-багато вгодованих оленів?

Коскуш напружив слух, і його невгамовний розум на мить завмер. Та ні, то йому здалося. Довкола — анічичирк. Усе тихо. Він тут сам. Один посеред всеохоплюючої величної тиші. Він відчув себе дуже самотнім. Але що це?! Холодний страх пронизав його тіло. Знайоме протяжне виття розітнуло тишу — і воно звучало десь близько. І тут перед його осліплими очима з'явився образ лося — старого самця — з розідраними скривавленими боками, поріділою гривою й великими розгалуженими рогами. Він лежав на землі і відбивався до останнього. А ще перед його очима замелькали сірі примари — з хижо палаючими очима, висолопленими язиками й заслиненими іклами. Він побачив, як їхнє кільце невблаганно стискалося, аж поки не перетворилося на чорну крапку посеред витоптаного снігу.

Холодний писок ткнувся йому в щоку, і від цього дотику душа його перелякано тіпнулася і швидко повернулася в сьогодення. Рука Коскуша рвучко смикнулася до вогню, і він підняв палаючий пучок хворосту. На мить охоплений спадковим страхом перед людиною, вовк відступив і протяжно завив, скликаючи на підмогу своїх собратів. Ті хижо відгукнулися, і невдовзі довкола Коскуша утворилося сіре кільце тварюк, що повільно підповзали, роззявивши слиняві пащеки. Старий сидів, слухаючи, як звужується кільце. Він несамовито вимахував на всі боки палаючою в'язанкою, і сопіння перетворилося на гарчання. Але вовки хекали неподалік і не мали наміру розбігатися. Ось один підповз на грудях, тягнучи задні лапи, ось другий, потім — третій. І ніхто з них не позадкував. «А чи варто мені чіплятися за життя?» — спитав себе Коскуш і кинув палаючу в'язанку в сніг. Вона зашипіла і згасла. Кільце сіроманців збентежено загарчало, але залишилося на місці. Знову перед його очима постала остання битва старого самця, і Коскуш зморено опустив голову на коліна. Яка різниця, врешті-решт? Хіба ж це — не закон життя?

Джейкоб Кент усе життя був невиліковним скнарою. Цей ґандж породив у ньому недовіру до всіх та кожного, і його вдача зіпсувалася настільки, що мати з ним справу було дуже нелегко. Він страждав сомнамбулізмом і був надзвичайно твердолобим у своїх переконаннях. Змалку працював ткачем, поки клондайкська лихоманка не зайшла йому в кров і не відірвала його від ткацького верстата. Халупа Кента стояла на півдорозі між постом Шістдесятої Милі та річкою Стюарта. І мандрівники, що зазвичай проїздили тут по дорозі на Доусон, порівнювали його з бароном-грабіжником, що сидить у своєму неприступному замку й бере данину з караванів, які проходять по занедбаних дорогах його володінь. Втім, для того щоб вигадати таке порівняння, слід було знатися на історії; а менш освічені золотошукачі з річки Стюарта описували Кента у дещо простішій манері, вживаючи досить сильні вирази.