Той не простягнув руки. Вомбл тупцяв на місці, відчуваючи до Месснера ненависть, яку люди зазвичай відчувають До тих, кому заподіяли зло.

— Отже, це ви, — промовив Месснер з удаваним подивом. — Ну що ж… Бачите, я справді вельми радий з вами познайомитись. Мені було… м-м-м… цікаво знати, що знайшла у вас Тереза, — що її, так би мовити, зачепило. Ну-ну…

І він оглянув його з голови до ніг, як оглядають коня.

— Я розумію ваші почуття до мене… — почав Вомбл.

— Та що ви, облиште! — перервав його Месснер у підкреслено дружній манері. — Про це й говорити не варто. Я просто хотів би знати, якої ви думки про Терезу. Адже вона виправдала ваші сподівання? Життя обернулося на казковий сон?

— Не верзи дурниць! — втрутилася Тереза.

— Просто я звик природно поводитись, — винувато промовив Месснер.

— Але при цьому ви могли б поводитися більш розважливо, — різко відповів Вомбл. — Скажіть, що ви збираєтеся робити?

Месснер безпомічно розвів руками.

— Сказати по правді, не знаю. Це одне з тих неможливих становищ, з яких нелегко знайти вихід.

— Ми не можемо утрьох ночувати в цій хижці. Месснер кивнув.

— Отже, хтось мусить піти.

— Це також не підлягає сумніву, — згодився Месснер. — Якщо три тіла не можуть одночасно перебувати в одній площині, одне з них мусить зникнути.

— Зникнути доведеться вам, — бундючно мовив Вомбл. — До найближчої стоянки десять миль, але ви їх легко пройдете.

— Ось і перша похибка у ваших міркуваннях, — заперечив Месснер. — Власне, чому я мушу йти? Я першим знайшов цю хатину.

— Але Тесе іти не може, — сказав Вомбл. — її легені вже застуджені.

— Я з вами цілком згодний. Вона не зможе пройти десять миль у такий мороз. Звичайно, вона мусить лишитися.

— От я й кажу, — не поступався Вомбл.

Месснер відкашлявся.

— У вас із легенями все гаразд, чи не так?

— Так, ну то й що?

Месснер знову відкашлявсь і заговорив повільно, ніби вимовляючи кожне слово по тяжкому роздумі:

— Та нічого… от хіба тільки те, що… згідно з вашими власними міркуваннями… ніщо не заважає вам, так би мовити, позмагатися з морозом якісь десять миль. Ви їх легко пройдете.

Вомбл підозріливо глянув на Терезу і помітив у її очах вогник радісного подиву.

— Що скажеш? — спитав він.

Вона завагалась, і обличчя Вомбла потемніло від гніву. Він повернувся до Месснера.

— Ну, годі! Ви не можете тут лишатись.

— Ще й як можу.

— Я цього не дозволю! — Вомбл розправив плечі. — Тут вирішуватиму я.

— А я все-таки лишуся, — наполягав Месснер.

— Я викину вас за двері!

— А я повернуся.

Вомбл на хвилю затнувся, силкуючись опанувати себе. Потім заговорив повільно, тихим, напруженим голосом:

— Послухайте, Месснер. Якщо ви не підете, я вас наб'ю. Ми не в Каліфорнії. Оцими кулаками я відлупцюю вас до смерті.

Месснер знизав плечима.

— Якщо ви це зробите, я зберу золотошукачів і подивлюся, як вас повісять на найближчому дереві. Ваша правда, ми не в Каліфорнії. Золотошукачі — народ простий, і мені досить буде показати їм сліди побоїв, розповісти правду про вас і заявити права на свою дружину.

Жінка хотіла щось сказати, але Вомбл люто обірвав її.

— Помовч! — крикнув він. Голос Месснера прозвучав зовсім по-іншому:

— Прошу вас не втручатись, Терезо.

Від гніву та прихованого хвилювання жінка зайшлась у сухому, болісному кашлі. Її лице налилося кров'ю, і, притискаючи руку до грудей, вона чекала, поки напад скінчиться.

Вомбл похмуро зиркнув на неї.

— Треба щось вирішувати, — сказав він. — її легені не витримають такого випробування. Вона не може йти, поки не потеплішає. А я не відмовлюся від неї.

Месснер гмикнув, відкашлявся, гмикнув знову і з трохи винуватим виглядом мовив:

— Мені потрібні гроші.

На обличчі Вомбла вмить з'явився презирливий вираз. Атож, його суперник врешті-решт принизив себе ще більше, викрив свою ницість!

— У вас є мішок золотого піску, — вів далі Месснер. — Я бачив, як ви знімали його з нарт.

— Скільки ви хочете? — спитав Вомбл, і в його голосі вчувалося таке саме презирство, що й у виразі обличчя.

— Я підрахував, на скільки затягне ваш мішок, і… м-м-м… думаю, що там не менше двадцяти фунтів. Як щодо чотирьох тисяч?

— Та це ж усе, що я маю, чуєте! скрикнув Вомбл.

— У вас лишається вона, — заспокійливо мовив Месснер. — Мабуть, вона цього варта. Подумайте, від чого я відмовляюся! Хіба ж це не помірна ціна?

— Гаразд, — Вомбл кинувся до мішка із золотом. — Аби тільки швидше владнати цю справу… ох ви, негідь!..

— Ні, тут ви помиляєтесь, — з усмішкою відповів Месснер. — Хіба з погляду етики той, хто дає хабара, кращий од того, хто бере? Скупник краденого не кращий од злодія; чи не так? І не втішайтеся своєю уявною моральною перевагою в цій невеличкій справі.

— Під три чорти вашу етику! — вибухнув гнівом Вомбл. — Ідіть сюди і дивіться, як я зважую пісок. Я можу вас обдурити.

А жінка, прихилившись до ліжка, у безсилій люті дивилась, як на терезах, поставлених на скриню, зважують її вартість — жовтий пісок і самородки. Терези були малі, важити довелося по частинах, і Месснер прискіпливо перевіряв кожну наважку.

— Тут надто багато срібла, — кинув він, зав'язуючи мішок. — Думаю, частка золота — десь шістнадцять на унцію. Бачите, ви таки обдурили мене, Вомбл.

Він любовно узяв мішок і з належною повагою до його дорогоцінного вмісту поніс надвір. Повернувшись, він зібрав свій посуд, спакував скриню з харчами і згорнув постіль. Потім, склавши все у нарти, запріг невдоволених собак і повернувся до хижки по рукавиці.

— Прощавайте, Тесе, — мовив він, зупинившись на порозі.

Вона повернулася до нього, марно силкуючись висловити ту лють, що вирувала в ній.

— Прощавайте, Тесс, — чемно повторив Месснер.

— Паскуда!.. — ледве вимовила вона.

Непевною ходою підійшовши до ліжка, вона кинулася на постіль долілиць і заридала.

— Паскуди ви! Паскуди!..

Джон Месснер тихо причинив за собою двері і, рушаючи в путь, із щирою втіхою озирнувся на хижку. Спустившись із берега, він зупинив нарти біля ополонки. Витяг мішок із-під манаття, де він був захований, і поніс до води. Ополонку вже затягла тонка льодяна кора. Він розбив лід кулаком і, розв'язавши шворки мішка зубами, висипав його вміст у воду. В цьому місці річка була неглибока, і за два фути від поверхні він побачив дно, що тьмяно жовтіло у вечірньому світлі. Він сплюнув у воду.

Потім він погнав собак по Юконській стежці. Вони мляво скавчали і бігли знехотя. Стиснувши поворотну жердину в правій руці, а лівою розтираючи ніс та щоки, Месснер спіткнувся об шворку, коли собаки звернули вбік.

— Ану вперед, кульгавці ви бідолашні! — крикнув він. — Вперед!

Бачити очевидне і робити очікуване — просто. Тенденція життя окремого індивіда є скоріше статичною, аніж динамічною, а її рушійною силою є сучасна цивілізація, де бачиться лиш очевидне, а непередбачене трапляється рідко. Однак коли непередбачене все ж трапляється, та ще й достатньо серйозне за своєю значущістю, то непристосовані гинуть. Вони не бачать очевидного, не здатні до непередбачуваних вчинків і неспроможні перебудувати своє життя і перевести його на нову, незвідану колію. Коротше кажучи, коли ці індивіди доходять до кінця своєї індивідуальної колії, вони гинуть.

З іншого боку, є такі, що прагнуть вижити за будь-яких умов. Це — здібні й сильні індивіди, які виходять за межі правила очевидності та передбачуваності і здатні пристосовувати своє життя до будь-яких незнайомих колій, до яких вони випадково потрапляють добровільно чи примусово. Саме таким індивідом і була Едіт Вітлсі. Вона народилася в Англії на селі, де плин життя визначається правилом практичної доцільності, а непередбачене є настільки непередбачуваним, що коли воно трапляється, то розцінюється як безтактність. Вона рано пішла працювати і, згідно з професією правила практичної доцільності, з часом стала служницею однієї знатної дами.