До Тані Вже напевно повернулося з вирію твій чорногуз — чорнокриле фортепіано. Клечає нашу стріху його клекіт, вимощено гніздо пір'ям Барвінського. Хотів би я повернутися як чорногуз, подолати віддаль у сто струн. Гучить водограй з-під чорнокрилля, коли поять твої пальці спраглих. Всі ми колись повернемось з вирію, спізнавши чужини і вотчини себе. А наразі клечай нашу стріху, вимощуй тернове гніздо. Мужній вірш Споконвіку дослухаємось голосові крові, волочимось волоком, аби тільки далі пливти. О Перуне, ощедри нашу дорогу громом, дай на Царгород-брамі прибити щити. Споконвіку дослухаємось голосові крові, за ненаситцями-порогами здвигаємо власну Січ. О Мати Божа, не остав без свого омофору нас у натхненну погибилицю-ніч. Споконвіку дослухаємось голосові крові, з двадцятим віком важко дається нам стик. О Вітчизно Вітчизн, не скупи нам своєї покрови, на нашому гербі хоч пензлі, як списи, схрести. Послання до Л. Медведя Чи гаразд маєшся, зимноводський піїто й гультяю? Не обійшла вістка мене, що ґаздівство плекаєш на дозвіллі. Громадка курей, що на коліщатах, по обійстю літає ще й вітрила лепсько приладив ти до своєї вілли. Вилупилося на тебе преглупе зимноводське міщанство мов на короля Данила, або дірявого архангела. Тільки чистого спокою, одробина того щастя, коли Вороцівське кладовище зродить із себе зітхання. Тоді з’яви якісь, химери з-під чорного обеліска угледять на цвинтарі малинового корабля бандери, чимдуж почимчикують, аби на нього влізти, ледь прикривши свої домівки барвінковим дерном. Спогад про вороцівських жінок Вороцівські жінки, схилені над полем, як вздовж шляху фіґури страдальниць, голови ваші одлинули разом з буряками, здоганяють спомини, як птахів. Руки ваші не тут, вони у вирії за коханням, ноги помандрували самотні хто знає куди. Вертається ваша сила чорним стовпом чорнозему, осідає, як сажа, на жовтий день. Коли сонце погасне, то не відомо, чи себе ви позбираєте вціле з різних доріг і доль. І ваші чоловіки, не знаючи, кохатимуть чи не кохатимуть зовсім інших істот, зроджених на буряках. Останнє повернення предтечі
Сьогодні востаннє до нас повернувся предтеча, з’яву його явило від ровера коло, що попереду котилось за добру милю, а правиця цілила на полудень, коли ще він був за горбом. Багряна мряка сідала на призахідні гори, кури шукали притулку, б'ючи, як у дзвони, крильми. Обдзьобане сонце було таке жалюгідне, що предтеча зі жалю поклав його край шляху. Ми прозорі від захвату молились на босі стопи, слід від кола на поросі вістував рубікон. І коли одну ногу ми занесли через нього відсохла вона, як листя, і понеслася у степ. Василій Любчик «Нащо мене засуджено до страти…» В. Симоненко Живемо як у Бога за пазухою: заслуги, вислуги, вислизуємо звинно. Звісно, професоруєм, а межистравними павзами згадуються наші діла доброчинні. Бувало пустимо півня під Холодного безсмерття, лопоче з полотна на полотно червоний… Архипенко й той у наших руках меркне, бо коли з глини, вертайся в глиняне лоно. Бо коли малоруський, назад до хопти, між гречкосіїв у курні сіни. Либонь нас жоден дідько не вхопить, любчику, голубчику, скурвий сину! Ранок З мансарди замшілої мистець як одуд визирає: що його ще на полотні нині вдати? Навпроти, на райське дерево, яблука райські клювати внадилася рай-птиця віддавна. Через дорогу у теремі кришталевім князівна після сон-ночі потягається звабно. О пів на дев’яту зринають перса, як меви, коли осувається звільна з неї сорочка єдвабна. Ах, як однотонно день по дні кане, як нудно зрежисировано ранку акт за актом. О дев’ятій мистець випиває філіжанку кави І береться за студію трактора. В. Барський в Карпатах у 1724 р. Повів мене отець Самуїл скосогорою д’горі, хащами рушили берко і суклятим бескиддям. Се місце догідне опришкам, для дорожника — змора, а іншого шляху туди ніхто ще не звідав. Взявши Бога у поміч, доп’ялися ми верху, де кінчалася лядська, починалась угорська границя. Там спочили ми трохи, здивовані смерком: врівень голів наших хмари, ба, навіть ще нижче. Багацько людей вповідало хосенного много, що там, у вертепах, сніг остає настало, бо торішній лежить до самого нового, а третій до іншого — і ніяк не розтане |
