З цього самовизнання випливає, що Калинець постановив прожити своє творче життя щирим піхотинцем і знехтувати режимними пегасами, які вже стільки поетів знесли в підпарнасові провалля на певну літературну смерть. Треба припускати, що ця постанова стоїть у авторовому первопочинові, як поета, бо недаремно його перша збірка носить назву «Вогонь Купала», назву, яка зовсім непопулярна тепер в Україні серед перегонів при виконуванні маніакальних планів. Свою погорду до служального віршоробства він висловлює дуже коротко: «хай на підложжі підлості пасуться титули, останьмо чисті». Тому не диво, коли світосприймання Калинця не залишається без осудження:

Однак осудження офіційною критикою не виводить його з рівноваги: «інколи, від спогадів дощу обмоклий, гріюся під животворним омофором строф». Серед скарбів рідної мови поет щасливий і знаходить найвищу насолоду — говорячи за Ґете — у власному співі:

Він з радістю «ласує» в старомодному словнику Памви Беринди з початків XVII ст.[2], щоб відкривати суть і первень мислі, вміщеної в зародок слова. Він розсмаковує, з яких джерел «спливли з віками і вінками» окремі струмки думок інкарнованих у слово живе та в архаїчне слово. Калинець глибоко відчуває, що «завжди минуле нам на п’яти наступає». У розумінні розвиткової тяглости і обов’язку супроти будівників нашої культури він закликає поетів продовжати глибинну працю над досконаленням краси і багатства рідної мови: «здвигаймо далі над словами бані титлів, вершім самотньо храм».

Два вірші — «Корови» і «Мужній вірш» схоплюють синтетично головну тематику збірки — крім еґотичних мотивів — і характеризують типову для трьох «Дійств» лаконічну простоту стилю. Короткими штрихами, наче вістрям крем’яного наконечника по стіні печери, Калинець ріже невикінчені, але міцні, обриси п'ятьох образів:

Третій образ: «похилилася жінка у ніч, як печалі коругва» в відчутті нерозгаданих відзивів спадщинности чи, може, в тривожному прочутті незнаного майбутнього — є зміцнений кінцевим, п’ятим, образом: «застигли корови біля тирла на чатах» — наче і вони таким самим інстинктом прочувають, що щось відходить з-поза «тисячоліття ширми» і щось невідоме наближається. Ота печальна застиглість «на чатах», напружене очікування і прочуття, це той настрій, який проникає поезії всіх «Дійств» і деяких віршів «Інтермедій». Тугу сучасників окреслює закінчення вірша так:

В людях обзивається зов крови, який кличе зберегти духову тяглість із нашим первопочатком.

«Споконвіку дослухаємося голосові крові» — це той лейтмотив, що незмінним рефреном повторюється в «Мужньому вірші». Від трьох поколінь з різних сторіч линуть із цього незмінного голосу крови три різні молитви. Перша — до Перуна від наших ранньо-історичних предків, що навмання «волоком» все далі пливли, щоб він «ощедрив» їх тріумфом над митрополією тодішнього політичного і культурного світа, Царгородом. Друга молитва до Матері Божої — від запорізьких січовиків, щоб вона оберегла хоробре надхнення січових сміливців протистояти загибелі, що зависла над їхньою країною. Третя молитва до Вітчизни Вітчизн — від теперішнього покоління, яке не може зростися з безкорінною цивілізацією XX сторіччя, щоб Вітчизна дала силу митцям і поетам піднести нашу культуру до духових вершин — схрестити «хоч пензлі, як списи».

У глибинах віків Калинець знаходить і оспівує красу окремих фраґментів, що зосталися з різних розвиткових епох, з підйомів і каталізмів нашої культури. Поставленням своїх поетичних образів на віддалях вікового тривання, Калинець створює елегійний клімат часово бездонної туги. Клімат цей особливий тим, що він просякнений ще й «прикрим присмаком присмерку». Атмосфера цього «присмаку присмерку» згущена в більшості віршів «Дійства першого» — вона пов’язує їх у споєний цикл — обзивається в «Другій інтермедії» («Топлення Марени») і досягає деяких віршів «Дійства третього».

Д і й с т в о  п е р ш е  це ряд живих образів, застиглих образів тривання. Це реально існуюча на землі і в духовості живих людей ґалерея різновидних форм буття тієї самої незмінної суті в ході сторіч. Головною тематикою є тут найстарші свідки безперервної тяглости духового буття нашої культури з часів Трипілля, ранньої доби християнства та їх живих залишків на землі і в душах сучасних поколінь. Починаючи образами духового світу праукраїнських племен, автор пряде нитку через затишне хатнє тепло приготувань до святкових християнських урочистостей: «Стіл. Заметіль. Гостина. У кратерах макітр замішане тісто солодке стигне». Атмосферу і поспіх рукодільної праці хліборобського затишшя він перекидає аж на зоряний небозвід:

Навіть буденний настрій господарського подвір'я відбивається аж на вигляді сонця:

Нитку безперервности, що тягнеться далі через руїни княжого Галича до сучасної доби, описує словами старовинної простоти:

Україна була колись «правітчизна свічок», тепер вона «вітчизна огарків». Поет бачить, що: «спить земля прабатьків під цвинтарним плотом», що похилена «дзвіниця, як вежа в Пізі, кланяється дрантивою головою могилам». На його очах: