Облуда Якщо це було, то були твої руки, очі були, груди були, були, було… Була буколіка, буйволиці й буйволи, і червоне будило, що будило, було: Якщо це було, то було все облуда, блудницею тоді ти, пречиста, була, тоді ти пречистою, блуднице, стала, бо ти стала — і не стало тебе. Якщо це було, то в мені щось зістало: та непевність, та буйність, той щем. І бубон будила, що будить і в будень, біль за буйволами, біль за реальністю речей. Сумління В білий день, день-удень зі свічкою серед люду, як на полюдді… І враз діждався від свічки освідчення, її безжального жала, як суду. Чи ж маю право на біле тіло, чи смію сподіватися свіччиного милосердя? Згасив я свічку, хоч і мене боліло на вугіль осліпле її осердя. Куриться з нього остання притча про горошину, що виросла у Говерлу. Ота горошина не що інше, як прикрість, що вчора завдав тобі по вечері. Сподівання на осінь У сподіванні осені, айстриного благовісту, на пеньку складаємо вузлики дару. Боже, коли у роті не мав ні ріски, — ось тобі повна диня нектару. Ось тобі вуст пересохлий пергамент, благенькі серця, благуваті мислі. На священному дубі уверх ногами лилики душ наших покірно повисли. Осене, зраднице, дрантива торбо, ялового бога безплідна невісто! Ми послушники твого чернечого ордену, що не чекає айстриного благовісту. Осінь Така самотність у білій пустелі постелі, де понад нами стелею стеляться міражі. Господи, які в тебе очі стали пастельні і пальці ласкаві — такі неживі. Звідки взялись ми, в якій оселі осіли — оструб, ослони під стінами, сіті і сак. У міжвіконні осінь, осóнь і сіно, на острів осоту сонце воском стіка. Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли, дивний сей світ, остали самі слова. У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави, а я неживий і ти вже також нежива. Інтермедія «Калиновий герб» * * * прибиває мороз на бігу копита коням смерек серцевинням ліси об небо дзвонять пахнуть вовкам заячих слідів конюшинки з-під заметів гриби дахів ледве на світ божий прошились * * *
на іклах поніс дик сонце у бескиддя зарити на верхніх регістрах виводять вовки по зорях молитви догризаючи бурячиння хмар метнулись зайці до втечі у ріг місяця тривогу сурмить вечір * * * в інею дерева видзвонюють як павуки у церкві серцевинним кришталів до утрені в срібні ризи облачилась зима закінчує мороз крила архангелів по вітражах і двірник як паламар доґлянцовує припорошене снігом сонце * * * заячий кирило методій по снігу юси повиводив ой навіщо ж то нам навіщо напевне по наші душі інквізиція з рушницями рушить на снігу прочитає псалми чобітьми і псами нам би та вовчі зуби ми б кирила методія самі збули а тепер братове хай кожен рятується як може * * * розп’ята церква навхрест дошками забита попримерзали янголи крильми до шиб що не рушаться доокола на липах гайвороння келії висвячує панахиду править вечорами а бойкам досі святий миколай сниться що ключ від церкви на золотім ланцюгу їм спускає |
