Огове більша й ширша за Рейн. Через мілини і колоди, що часто-густо пливуть за течією, подорожувати по ній уночі небезпечно. Тому, як тільки стемніло, ми вибрались на берег і прилаштували під деревом свої похідні ліжка. Ліс, як звичайно, в цей час почав оживати. Почулося сюрчання цикад, яке час від часу переривалося квилінням лінивця. Після гнітючої, моторошної тиші почали свій концерт жаби. Він тривав понад годину, потім його знову заглушило сюрчання цикад. Незабаром я заснув.

Четвертого дня ми причалили до маленької пристані, на яку мусив ступити кожен, хто прибував до Ламберене. Нас гостинно прийняла заступник «Великого лікаря». З нею було ще четверо лікарів — двоє голландців і двоє з Берліна. Після обіду в новій їдальні ми оглянули лікарню. Я був вражений змінами, що сталися тут за останні роки.

Тепер у Ламберене є будинок для лікарів, де живе «Оганга» з помічниками, готель і лікарня, бараки, вкриті гофрованою бляхою, для тих, хто витримав операцію, і для заражених сонною хворобою, котрі, так само, як і інші інфекційні, відокремлені від решти пацієнтів; бараки для тих, що видужують, і для здорових. Зовсім недавно тут збудовано також кілька бараків для хворих на проказу і психічно хворих, яких чекала б сумна доля, якби «Великий лікар» не забирав їх до себе. Таких хворих висаджують на невеличкий піщаний острів, де вони стають здобиччю крокодилів. Так роблять у багатьох африканських племенах.

У загородах тут тримають кіз і дуже старанно доглядають їх. Корови не можуть жити в цій місцевості через муху цеце, яка переносить небезпечну сонну хворобу. Тому молоком мешканців забезпечують тільки кози. В Ламберене також не без успіху розводять домашню птицю. Альберт Швейцер хоче домогтися того, щоб згодом селище змогло само себе утримувати. Тому тут обробляють землю, осушують болото, а звільнену площу засаджують корисними рослинами. Дерева, що не мають для нього цінності, Альберт Швейцер викорчовує, і на їхньому місці розростаються олійні пальми, які досі тут давали мізерні врожаї. Закладає він також плантації бананів, бо банани в Африці — дуже важливий продукт харчування. «Великий лікар» має повне право носити таке ім'я — він знає все і може зробити все, що допоможе його пацієнтам.

Однак за практичною діяльністю Альберт Швейцер не втратив своїх духовних інтересів. Як тільки випадає вільна хвилина, він сідає за письмовий стіл і викладає на папері все, що хвилює його розум і серце.

Працівники лікарні в джунглях живуть великою родиною.

А які ж хворі лікуються в Ламберене? Найпоширеніша хвороба тут, безперечно, малярія, що буквально означає «погане повітря». Хоч повітря в цих лісах не гірше, ніж деінде, однак жити тут шкідливо для здоров'я. Температура повітря в Ламберене в середньому така, як температура тіла, тобто 37 градусів. Від москітів захиститися майже неможливо. Не допомагає ні нашатирний спирт, ні гас. Їх не лякає навіть найгустіший дим. Хоч мікроб, який викликає малярію і якого переносить від людини до людини комар анофелес, відомий лиш біля вісімдесяти років, ще століття тому було знайдено ліки проти цієї хвороби в корі хінного дерева — хінін. Хінін — цінний союзник у боротьбі з болотяною пропасницею, як ще називають малярію. Зараз від неї є ще й інші ліки. Отже, хворих на малярію зараз виліковують швидко і остаточно.

Дуже поширена тут також амебна дизентерія, яку викликає інша бактерія і від якої в кишечнику утворюються виразки. Ця хвороба небезпечна також і для європейців, бо може призвести до тропічної хвороби печінки. В тропіках завжди і всюди треба суворо дотримуватися правила: ніколи не пити сирої води, не їсти ні фруктів, ні будь-яких салатів, не обливши їх окропом. Це вимагає надзвичайної терплячості, тому що не завжди є змога перевірити, чи твоя їжа чиста. Проти амебної дизентерії теж є вже дійові засоби. Значно важче лікувати жовту пропасницю, захворювання, викликані філяріями (круглими глистами), і найбільше лихо Африки — сонну хворобу. Від жовтої пропасниці не так страждають самі негри, як європейці, котрі не встигли ще акліматизуватися. Комар, що переносить збудника жовтої пропасниці, не минає майже нікого. Хворим прищеплюють протималярійну сироватку.

До найважчих захворювань, що їх викликають філярії, належить слонова хвороба. Філяріями заражаються через непереварену, забруднену водяними блохами воду. Глисти, спершу зовсім крихітні, виростають у людському організмі до десяти сантиметрів. Вони виділяють отруйну речовину, яка й призводить до так званої слонової хвороби. Людина напухає, особливо набрякають руки й ноги, перетворюючись у якісь безформні колоди, схожі на слонячі ноги.

Найнебезпечніша епідемія в Африці — сонна хвороба. Вона спричинилась до того, що великі території Африки вважають місцями смерті. Збудників цієї жахливої епідемії переносить від хворого до здорового муха цеце (глосина). Ця в'їдлива комаха кусає всіх майже цілий день, не минаючи й тварин. Спочатку заражена людина почуває себе майже здоровою. Через деякий час починаються нерегулярні приступи лихоманки і дуже набрякають лімфатичні залози, особливо на потилиці. В останній стадії, третій, бактерія проникає в головний і спинний мозок, тобто вражає центральну нервову систему. Людина слабне, худне, розум у неї затьмарюється, їй хочеться спати без просипу. Через це хвороба й дістала таку назву. Зараз проти сонної хвороби є дуже ефективні ліки — германій.

Але яка користь від ліків, хай і найкращих, якщо вони не доходять до тих, хто їх потребує? Як знати смертельно хворому негрові, котрий живе в глибині Центральної Африки, що може допомогти йому? Величезна заслуга Альберта Швейцера в тому й полягає, що він став рятівником цих незліченних хворих у джунглях Африки.

У короля туарегів

— Тікайте! Ховайтесь за скелю! — крикнув я своїм двом супутникам з племені хауса.

Це було 1951 року. Ми їхали з Кано (Нігерія) до Ахаггарських гір у самому центрі Сахари.

Слова мої були викликані раптовим ураганом, що з свистом налетів на нас. Ібрагім і Наана, поглядаючи на небо, охоплене червоною загравою, нерішуче подалися до скелі. Я вихопив з багажника великий брезент і квапливо накрив ним свою вірну машину. Земля, здавалось, заколивалася підо мною. Спека стала нестерпною, не було чим дихнути, вітер шпурляв мені в обличчя хмари розпеченого, гарячого, як вогонь, піску. На нас, завиваючи і висвистуючи, мчав «джу-джу» — «володар пустелі», як тубільці називають самум. Піщані вихори здіймалися високо вгору, сонце тьмяно блищало крізь млу, ніби старовинне срібне блюдо. Навколо ставало дедалі темніше, а пекельна спека ще збільшувалась.

Закутавши мотор і добре закріпивши брезент, я щільно обгорнувся плащем, схопив спальний мішок і помчав за неграми. Ми впали на пісок за невеличкою скелею, міцно притиснувшись один до одного, заховавши обличчя в ковдру. Та пісок пробивався крізь найменші щілини і періщив незахищене тіло.

Самум затих так само раптово, як і налетів. Пісок тріщав на зубах, набився у вуха, очі почервоніли від нього. Проте ми лишились живі. З піщаних заметів біля моїх ніг випірнули Ібрагім і Наана. Тільки що ми були на волосину від смерті, а зараз уже сміялися, обтрушували пісок і роздивлялися навкруги. Знову сяяло сонце, безмежна пустеля лежала перед нами. Але як вона змінилася! Нас оточувало нескінченне пасмо піщаних гір, яких досі не було, і десь під однією з них стояла наша машина.

Після довгих пошуків ми натрапили на неї і добряче натомилися, поки відкопали з піску. Піт котився з нас градом. Нарешті ми випросталися і мовчки переглянулися. Нас турбувало одне: чи працюватиме мотор, чи не зробив нас самум полоненими пустелі?