Так прибули ми до Таманрасета, першого невеличкого селища туарегів у Ахаггарських горах, що здіймаються над рівнем моря до трьох тисяч метрів. Цю частину Середньої Сахари місцеве населення називає «країною жаху». Жах наводять мешканці цих гір, войовничі туареги. Кожен туарег лякає вже своєю зовнішністю. Він з ніг до голови закутаний у чорне.
Переїхавши глибоку ущелину, ми опинилися перед головним наметом Аменокаля, короля туарегів. Люб'язним жестом господар запросив нас до намету попоїсти. Нам подали смачну страву: смажену баранину, щедро заправлену часником. Але головною приправою до печені був пісок.
Зрозуміло, що, в кого нема виделки, той їсть руками. Довелось і нам так робити. Жоден з туарегів за обідом не відкривав свого обличчя. Підносячи до рота шматок м'яса, Аменокаль відсував покривало трохи вбік. Скоро воно залисніло від жиру. Я брав їжу лиш кінчиками пальців, та й то забруднився. Помити руки було нічим. Туареги витирали масні пальці об одяг і були раді, що він так гарно блищав од жиру. Я скористався для цього своєю носовою хусточкою. Коли я засунув хусточку назад у кишеню, король і його почет схопилися за животи від сміху. Я знав, чому вони сміються: тубільці гребують використаними хусточками.
На десерт нас пригостили музикою: якась виснажена жінка співала і акомпанувала собі на інструменті, що нагадує нашу гітару. Король був дуже захоплений музикою, я — трохи менше. Під тим приводом, що хочу показати йому свій радіоприймач, прилаштований у машині, я поклав край цьому концертові. І ось настала довгождана мить. Я вийняв фотоапарат. На мій подив, господар не виявив перед апаратом ніякого страху. Він погодився сфотографуватися, але… в покривалі. Довелося цим задовольнитися. Натовп глядачів напружено стежив за «чаклунством» з «фото-джу-джу». Потім я показав королю свою машину і ввімкнув радіо. Пролунали звуки оркестру. Вони викликали несподівану реакцію. Всі туареги на чолі з королем, заткнувши вуха, кинулись тікати, ніби від страшного ворога. Лиш перегодом вони повернулися назад, щоб зблизька роздивитися на цю диявольську річ. Тут ніколи ще не бачили й не чули «радіо-джу-джу». Коли я спіймав у ефірі джаз, вони почали дослухатися. Очевидно, така музика їм більше подобалась.
Швидко, без сутінок, як завжди в тропіках, настала ніч — наша перша ніч у «країні жаху». Ми сиділи перед наметом короля і розмовляли. Крім мене, в гостях у короля був французький комендант, що їздив по пустелі з інспекційною метою, бо більша частина Сахари — французька колонія. На спогад про цей вечір король подарував мені викарбуваний значок, що зображував Південний Хрест, найкрасивіше сузір'я тропічного неба. Коли ми заговорили про міжнародне становище, Аменокаль показав на зоряне небо і промовив:
— Один наш звіздар розповів мені, що земля — лиш маленька кулька у всесвіті і що, можливо, на інших зорях теж існують живі істоти. Погляньте на безмежний зоряний світ, друзі мої. Мільйони років рухається він своїм навіки визначеним шляхом, як велів аллах. Чому ж на землі люди весь час порушують божественний порядок поганими законами і ворожнечею? Як гарно жилося б на світі, коли б люди дивилися один на одного, як друзі, так, як я дивлюся на своїх гостей.
Ці слова сказала людина, яка не боялася смерті і яка, коли було потрібно, вміла боротися. О, мудрий Аменокаль!
