Ми обережно перенесли звіряток у табір.

Там ми хутко влаштували для них постіль у порожньому ящику з-під пива, вимостивши його солом'яними рогожками, якими було обмотано пляшки. Малята зручно вмостилися там і скоро поснули. Отже, постіль для них ми мали. А чим їх нагодувати?

Вкладаючи звірят спати, ми спробували дати їм згущеного молока, якого в нас було досить, але марно. Малі леопарди понюхали молоко і занявчали ще жалібніше. Тепер, поки вони спали, треба було придумати, чим їх нагодувати.

Про мамку-леопарда годі було й думати. Для Халіми й Офірі, як назвав я сестричку і братика, треба було десь знайти собаку або козу. Легко сказати — знайти, а як її знайдеш серед безкрайого степу, де, крім нас, немає людей? Але навіщо ж тоді моїм чорним помічникам барабани? Ми негайно вдалися до «радіо джунглів», бо були впевнені, що кожен негр, почувши тривожний дріб барабана, який у ясну африканську ніч лине дуже далеко, зупиниться і прислухається.

Я звелів передати: «Нам негайно потрібна дійна коза або собака з щенятами». Ми барабанили майже дві години, не одержуючи жодної відповіді. Та нарешті нам сповістили, що коза є. Тепер я спокійно міг іти спати.

Козу привели серед ночі. А вранці — навіть антилопу. Отже, ми мали аж двох мамок! Коли сиріток витягли з ящика, вони знову жалібно занявчали, певно, з голоду. Я радів, що є можливість нагодувати малят досхочу. Але з козою нічого не вийшло. Незважаючи на те, що два чоловіки міцно тримали її за передні і задні ноги, вона пручалася і відштовхнула від себе малят, які тикалися мордами їй у живіт. Залишалась ще антилопа. Спочатку двом неграм довелось і її міцно тримати, але вона поводилася значно спокійніше. До неї приклали зголоднілих леопардів, і ті скоро почали задоволено плямкати.

Через деякий час між Голунго — так я назвав антилопу — і її годованцями виникла дружба. Я зовсім не сподівався, що антилопа прийме малят як власних дітей, облизуватиме їх і по-материнському піклуватиметься про них. Вона по-справжньому ревнувала сиріт до шимпанзе Конги, яка тоді жила в нас у таборі. У Конги теж раптом з'явилося материнське почуття до малих леопардів. Вона ніжно обіймала їх і пригортала до грудей. Конга, на превеликий жаль Голунго, стала малятам за няньку. Угледівши малят, вона хапала їх і починала шукати в них паразитів. Де ж їй було знати, що у кішок і в усіх їхніх родичів не водяться паразити. Проте Халімі та Офірі це, видно, подобалося.

Конга взяла собі за обов'язок також що вечора чистити ящик з постіллю і вкладати леопардів спати. В нагороду за це вона одержувала від нас те, що найбільше любила, — шматок білого хліба.

Якось малі леопарди зникли. Голунго і Конга стривожено шукали їх, Голунго — щоб нагодувати, а Конга — щоб попестити. Нарешті шимпанзе глухо загукала: «У-у, у-у, у-у!» — Вона знайшла втікачів десь у ямці, куди ті залізли і, міцно пригорнувшись одне до одного, поснули. Конга почепила Халіму на шию, взяла Офірі в лапи і, згорбившись, ледве пересуваючи ноги, притягла їх до табору.

Сироти чудово розвивалися. Вони гуляли навколо табору, причому їх завжди супроводжувала і оберігала Конга. Мавпи шимпанзе — чудові охоронці: вони відчувають найменшу небезпеку. Кращої няньки сиротам годі було й шукати. Що більше підростали Халіма й Офірі, то міцнішою ставала їхня дружба з Кнгою, а на бідну Голунго вони майже не звертали уваги. Малята, так само як і Конга, любили різні витівки.

Якось ми помітили, що в нас зникають найбільші куски м'яса, яке сушилося на сонці. Забивши дичину, ми найкраще м'ясо різали на стьожки ї вивішували сушитися на дротині, протягнутій від намету до найближчого дерева метрів за три від землі. Повертаючись одного разу з полювання, я за кількасот метрів побачив у бінокль на дротині якогось танцюриста. Підійшовши ближче, я впізнав Конгу. Шимпанзе була надто хитра, щоб красти м'ясо у моїй присутності. Але як тільки я йшов з табору, вона бралась до м'яса. Відколи це шимпанзе почала їсти м'ясо? Ні, Конга не їла м'яса, вона крала його для своїх пестунчиків. Отже, Халіма й Офірі вже призвичаїлись до м'яса, а я й гадки не мав про це. Невдовзі вони зовсім відмовилися від молока Голунго і остаточно забули про неї.

Нагулявшись досхочу, леопарди тепер стрімголов мчали до мисок. Щодня вони одержували від кухаря казанок вівсяної каші із згущеним молоком, а також січеного м'яса і жадібно накидалися на нього.

Їхнє ліжко довелося замінити: звірі так виросли, що кожному з них уже потрібна була окрема постіль. Конга не могла тепер вкладати їх спати, і це дуже засмучувало її. Не можна було дивитися без зворушення, як вона щодня перетрушувала солому в ящиках, шукаючи паразитів. Вона зажурено сиділа навпочіпки біля ящиків, поки малі хижаки, не звертаючи уваги на свою няньку, вкладалися спати. Щовечора мені доводилося відтягати Конгу від ящиків і втішати її. Вона не могла зрозуміти, що її улюбленці й товариші по іграх вже стали такими великими, як і вона. Певно, їй уже не раз довелося скуштувати гострих леопардових кігтів.

Незабаром мала настати пора дощів, коли бурхливі річки розливаються і над країною проносяться великі бурі. Тому я згорнув намети і вирушив із трьома улюбленцями у далеку дорогу на свою батьківщину. На борту невеликого судна, що везло нас до Європи, я теж не мав спокою. Хоч команді та пасажирам судна я заборонив гратися з красивими леопардами, кожен день приносив мені неприємності. Гострі кігті звірів скрізь давали про себе знати. То порвуть комусь штани, то раз Офірі вчепився в сукню якоїсь пані, котра, милуючись леопардом, захотіла погладити його, — вчепився так, що мені довелося розчіпляти кожен кіготь зокрема. Найкраще поводилась Конга. Вона й досі дуже любила своїх пестунів і не відходила від них ні на крок. Але і їй уже не було спокою поряд з молодими хижаками.

В Європі я передав своїх чотириногих вихованців одному великому зоопаркові. Вони добре витримали подорож — були здорові і бадьорі. Коли згодом я відвідав їх, звірі не тямилися з радощів, особливо Конга. Бурхливо виявляла свої почуття й Халіма, а от любов Офірі довелося завойовувати наново. Недавно я довідався, що звірі почувають себе добре. Я не бачив їх уже багато років. Чи впізнали б тепер мене сироти-леопарди і старенька Конга?

До кладовища слонів

Багато років — десятки, а може, й сотні (відомо, що слони живуть дуже довго) могутній слон-велетень — назвемо його Кімбо — водив своє стадо від річки Конго вздовж Африканського каналу до боліт озера Чад. Тепер він постарів, і сини та внуки прогнали його. Його прирекло на самотність власне стадо, молодші й сильніші слони-самці. Так віддячили вони Кімбо, який у найскрутніші засушливі часи знаходив для них воду і рятував їх від білих та чорних мисливців. Кімбо завжди заздалегідь відчував небезпеку і одводив своє стадо в непрохідні гірські ущелини та ліси.

Тепер він один пробирався крізь хащі тропічного лісу, як слон-самітник. Іноді Кімбо піднімав хобот угору і різкими звуками виливав своє горе або годинами простоював на місці, погойдуючи великою головою з довгими бивнями. Час від часу слон посипав собі спину червонуватим піском, щоб не сідали в'їдливі комахи. Від цього піску його шкура з роками стала зовсім червоною.

Незважаючи на свої двадцять п'ять-тридцять центнерів, цей гігант джунглів пробирався крізь зарості зовсім нечутно. Через кожні кілька кроків він піднімав хобот і водив ним, шукаючи траву або пагоння. Старий Кімбо давно осліп. Інстинкт вів його до одного з легендарних кладовищ слонів, які — так розповідають і білі, й чорні мисливці — знаходяться десь в неприступних лісових нетрях і до цього часу ніким не виявлені.