Ми пливли понад годину, вишукуючи між очеретом рукав, де міг пройти човен. По дорозі нам не траплялася жодна жива істота. Тільки коли-не-коли сплескувала риба та долинали якісь протяжні, неприємні, незрозумілі нам звуки.
Ми завернули ще в одну лагуну. За високим очеретом на березі здіймався пагорок, на якому я помітив розвалену хижку. Від неї до самої води тяглася світла піщана смуга, метрів десять завширшки і п'ятнадцять завдовжки. І там, біля самої води, темніло щось надзвичайно велике. Пате тихенько штовхнув мене: він теж помітив темну істоту. Невже сирена? Негр перестав гребти. Правою рукою він показував на пісок. Безшумно поклавши весло, він вхопився за довгу очеретину і, міцно тримаючись за неї, підтягнув пірогу впритул до темного очерету.
Моріц Пате не відривав від очей бінокля. Я теж не зводив погляду з чудовиська. Я й уявляв сирену дуже великою, — але ця була справжнісіньким морським слоном! Ми завмерли на місці.
Раптом велетень поворухнувся. Чи вітер змінив напрямок, чи він таки почув якийсь шум? Повільно, незграбно, мовби насилу пересуваючи своє гладке тіло, він повернувся і пірнув у глибину. На піску не залишилось нічого. Було так само тихо. Здавалось, що це тільки сон.
Ми відразу повернулися до табору і, добре поснідавши, лягли досипати. Та відпочити як слід не довелося. Страшенний галас змусив нас схопитися з ліжок.
Ми повискакували з наметів. Що сталося?
Виявилось, що саме цього ранку, коли ми не поїхали перевірити сітку, як звичайно, наші рибалки спіймали величезну сирену. Але туди нагодилися якраз інші негри і вбили цінну тварину собі на м'ясо. Вони навіть не здогадувалися, якої шкоди нам завдали. Навантаживши м'ясом свої піроги, негри піднялися вгору по річці.
Наші рибалки похнюпилися і, звичайно, у всьому звинувачували мешканців саван. Поблизу, біля самого берега, лежала закривавлена, покремсана туша сирени. Я сів поряд і теж зажурився. Скільки днів, скільки тижнів я не мав відпочинку, стовбичив у цьому пеклі, щоночі ризикував життям на хиткій пірозі, і саме тоді, коли щастя, нарешті, усміхнулося мені і в сітку потрапила ця рідкісна тварина, з'явилися чужинці і вбили її, вбили просто на м'ясо. Я відвернувся і побачив Моріца Пате. Він стояв з альбомом у руках і змальовував зовсім непошкоджену голову сирени — великої сирени, що, певно, важила понад п'ятсот кілограмів.
Незважаючи на невдачу, ми знову поставили сітку і знову щоранку їздили вибирати її. Довгий час нам нічого не траплялося. Та кінець кінцем наше терпіння було винагороджене. В сітку попалася молода сирена, така завбільшки, як жирна свиня. Спорудивши з брезенту басейн, ми, не гаючись, помістили свій дорогоцінний вантаж на судно і одіслали до Європи для одного з зоопарків.
Цар звірів
Полювання на левів! Романтика і мисливські вигадки! Як тісно пов'язані вони в нашій уяві! Мабуть, ніде немає стільки вигадок, як у розповідях одчайдушних мисливців про неймовірні пригоди, що траплялися з ними під час полювання на левів. На словах вони завжди виходили героями з цих «гігантських» битв, а насправді раді були, якщо хоч раз здалеку бачили лева. Гідне подиву в цих байках одне — фантазія оповідача.
Найчастіше буває так, що лев дужче боїться людини, ніж людина його. Але, звичайно, трапляються й окремі випадки, коли зустріч з цим звіром не обіцяє нічого приємного. Як і кожен хижак, лев особливо небезпечний тоді, коли він голодний, а найнебезпечніший — якщо він поранений або відчуває якусь загрозу. Тоді полювання на лева обертається на смертельний двобій.
Дуже небезпечні леви-самітники і ті, що покуштували людської крові. Після того вони завжди полюють на людину. В Африці є цілі селища, залишені мешканцями через левів: вони щоночі вдиралися до хиж і хапали людей.
Я проти того, щоб убивати цих красивих звірів тільки задля мисливських трофеїв. Не раз, бувало, влаштувавшись у засідці з добрим мисливським біноклем, я годинами стежив за левом в оточенні його сім'ї, захоплювався грою його могутнього тіла, що привело б у захват художника, дивився, як ласкаво поводиться мати з малятами, як весело вовтузяться вони навколо неї, милувався спокоєм усієї родини — і ніколи не зробив жодного пострілу. Якось я розповів про це художникові Моріцу Пате, який їздив зі мною до гирла річки Левів на західному узбережжі Африки, і він запалився бажанням намалювати групу левів.
Того ж дня ми поповнили свої запаси і вирушили в дорогу. Наш загін складався з десяти чоловік. Ми найняли вітрильний ліхтер[10] — на західно-африканському узбережжі їх можна знайти скільки завгодно. Пропливши кілометрів зо два вгору по річці, ми вибрали гарне місце для табору і нап'яли намети. Щоб заспокоїти негрів, які були родом з місцевості, де леви не водяться, я звелів вішати на ніч біля наметів ліхтар, тому що лев дуже не любить вогню й світла.
На світанку наш загін вирушив шукати левів. Не пройшли ми й години, як раптом перед нами відкрилася мальовнича картина: на одному з скелястих горбів, що ланцюгом тяглися в далину, стояв, ніби на троні, лев з розкішною гривою і велично поглядав навколо. Тут же гралися левенята. Дві левиці спокійно грілися на сонці.
Мій друг поспіхом розпакував своє малярське приладдя. Я миттю розкрив великий зонт. Цей зонт можна було повертати на всі боки, а спеціальне вістря підтримувало його в нахиленому положенні. Потім поставили мольберт. Все це ми зробили дуже швидко, і ось уже Моріц, «лев'ячий художник», як я його прозвав, вмостився на стільчику і заглибився в роботу. Малював він напрочуд швидко.
Я присів під кущем на розкладному стільці і спокійно почав стежити за сім'єю левів.
Минала година за годиною. На скелі все залишалося без змін. Тільки левенята перекидалися, плигали одне на одне чи бавилися материним хвостом. Мати відштовхувала пустунів головою і облизувала то одного, то другого. Нарешті левенята втомилися і, прилігши біля матері, поснули.
Сонце піднімалося дедалі вище. Моріц малював. Минали хвилини. У мене почало бурчати в животі. Хотілося з'їсти чогось смачного. Та про це годі було й думати. Я спробував відігнати спокусливі думки і став далі дивитися на левів. Проте мій шлунок не хотів здаватися, він вимагав свого. Солодкого б чогось… Не встиг я ще додумати до кінця, як уже знав, чого мені бракує. Навіщо ж тоді в цих місцях така сила-силенна меду? Треба тільки зуміти його відшукати…
Але як? Для цього природа послала людині помічника — сіреньку «медову пташку». Ось її мені й треба було знайти.
Я шепнув художникові на вухо, що йду шукати меду. Здавалося б, це мало припасти йому до смаку. Але він тільки кивнув головою і незворушно робив далі своє діло. З десяти наших негрів я взяв з собою п'ятьох — щоб допомогли мені нести стільники. Решта п'ятеро лишилися охороняти художника.
Ми вирушили в дорогу. Тепер треба було приманити медову пташку. Пройшовши з годину, я кілька разів коротко й ніжно просвистів і став чекати. Довго я прислухався, але марно. Ми пішли далі. Час від часу я знову свистів, поки нарешті не почув відповідь. На вершині однієї пальми десь між листям пролунав тихенький писк. Пташка-ласуха зрозуміла нас.
Дивне створіння ця медова пташка! Вона схожа на нашого горобця, але куди кмітливіша за нього. Ця пташка завжди безпомилково знаходить сховані глибоко в дуплах дерев бджолині гнізда. Однак поласувати досхочу медом вона не може, бо сама нездатна впоратись з розлюченими бджолами. Тому вона вибирає собі в спільники людину і разом з нею йде в похід по мед. Основна частина здобичі дістається людині, пташка ж задовольняється невеличкою «платнею за послуги».
«Порозумівшись» з пташкою, ми разом вирушили на пошуки. Від куща до куща, від дерева до дерева йшли ми слідом за нею, обмінюючись запитаннями і відповідями.
Маленькій шельмі, що керувалася тільки інстинктом, теж нелегко було відшукати здобич. Але надія поласувати улюбленою їжею гнала її вперед. Нарешті вона сіла на одній із пальм і втупилась у дерево, що росло кроків на двадцять далі.
