— Ведіть корабель вниз цим каналом, капітане, — сказав Берн, — а тоді повертайте на Авру до мого маєтку. Але спершу розгорніть королівський прапор, повісьте всі щити і вишліть якомога більше людей на щоглу. А коли будете на відстані п’яти перельотів стріли у відкритому морі, подайте кілька сигналів.

— Сигналів? Кому? — запитав Дриніян.

— Кому ж — нашим уявним кораблям, в існуванні яких треба переконати Ґампаса.

— О, розумію, — потер руки Дриніян. — І вони прочитають наші сигнали. Що ж повідомити? Всьому флотові обходити південь Аври і збиратися біля…

— Бернстеду, — сказав лорд Берн. — Це подіє якнайкраще. Якби у нас були ці кораблі, їхнє пересування не можна було б побачити з Нерровгейвена.

Хоча Каспіянові було дуже шкода бідолашних мучеників, ув’язнених на Паґовому кораблі, він не міг не насолоджуватися рештою цього дня. Пізніше, пополудні (адже довелося веслувати), вони залишили північний край Дурна праворуч по борту і, обігнувши за лівим бортом мис Аври, увійшли до приємної гавані на південному узбережжі, де до самого краю води сходили привітні Бернові землі. Мандрівники бачили, як працюють на полях Бернові люди: всі вони були вільними, і маєток повнився щастям та процвітанням. Тут товариство зійшло на берег і було по-королівському прийняте у невисокому будинку з колонами з видом на затоку. Берн, його мила дружина та веселі доньки привітали гостей, як годиться. Однак з настанням темряви Берн човном відіслав посланця до Дурна з розпорядженням зробити деякі приготування (які саме, він не розповів) до наступного дня.

Рано-вранці лорд Берн скликав гостей і після сніданку попросив Каспіяна наказати своїм людям повністю озброїтись.

- І найважливіше, — додав він, — щоб усе сяяло і було напоготові так, наче перед першою битвою у великій війні між шляхетними королями, за якою спостерігає весь світ.

Це було зроблено — і тоді Каспіян зі своїми людьми та Берн зі своїми на трьох човнах попливли до Нерровгейвена. На кормі королівського човна майорів прапор, а поруч з королем сидів трубач.

Коли дісталися до пристані в Нерровгейвені, Каспіян побачив, що їх зустрічає чималий натовп.

— Ось що повідомив мій учорашній посланець, — виголосив Берн. — Це мої друзі, люди честі.

Щойно Каспіян ступив на берег, як натовп вибухнув привітаннями та криками:

— Нарнія! Нарнія! Хай живе король!

Цієї ж миті — і це теж відбулося згідно з Берновим задумом — у різних частинах міста загули дзвони. Каспіян наказав розгорнути попереду своє знамено, трубач засурмив, а воїни з суворими обличчями оголили мечі і маршем рушили по вулиці, аж земля застугоніла. Ранок видався сонячним, тож їхня зброя виблискувала так, що мало хто міг витримати це видовище.

Спершу прибульців вітали тільки ті, кого попередив Бернів посланець, — вони знали, що має трапитись і чекали цього. Але згодом до них приєдналися діти — шанувальники процесій, яких їм так мало доводилось бачити. А тоді — школярі, котрі також полюбляли процесії, а ще сподівались, що, чим більше гамору та неспокою зчиниться навколо, тим більше шансів, що завтра відмінять уроки в школі. А тоді з вікон та дверей повистромляли голови всі бабусі і почали балакати між собою та вітати прибулих — адже це був король, хіба губернатор може до нього дорівнятись? Тут ще доєдналися молоді жінки — цього разу через Каспіяна, Дриніяна та решти красунчиків. За ними з’явилися молоді чоловіки — довідатись, на кого це дивляться молоді жінки, тож, на той момент, коли Каспіян дістався замкової брами, горланило вже ціле місто. А в замку сидів Ґампас, загрузнувши та заплутавшись у рахунках, формулярах, правилах та вказівках, — і він почув галас.

Перед ворітьми замку трубач Каспіяна заграв на трубі і закричав:

— Відчиніть королю Нарнії, який прибув до свого відданого та улюбленого слуги, губернатора Самотніх Островів!

На той час на островах усе робилося незграбно та неоковирно. Тільки-но бічні двері прочинилися, звідтіля вийшов розхристаний парубок в брудному та зношеному капелюсі замість шолома на голові та іржавим списом в руці. Побачивши перед собою блискучі постаті, він закліпав очима.

— Снельможсть-не-мож, — пробурмотів він, маючи на увазі «Його ясновельможність не може вас прийняти». — Ніяких співбесід без домовленостей між дев’ятою і десятою ранку другої суботи кожного місяця.

— Оголи голову перед Нарнією, ти, собацюро, — прогримів лорд Берн і завдав йому удару рукою в залізній рукавиці, від чого у того капелюх злетів додолу.

— Гов! Це шо за чортівня? — почав було сторож, та ніхто на нього не зважав. Двоє Каспіянових людей увійшли в бокові двері і після нетривалого змагання з поіржавілими засувами та болтами, розчахнули обидві стулки брами. І ось король та його почт опинилися на подвір’ї. Тут ліниво походжали охоронці губернатора, і ще кілька їх, витираючи роти, з’явилося з різних дверей. Хоча їхня зброя і була у нікчемному стані, та ці парубки могли б завдати жару, якби ними вправно керували або якби вони знали, що відбувається. Це був напружений момент. Та Каспіян не дав їм часу на роздуми.

— Де ваш капітан? — запитав він.

— Ну, це я, певною мірою, якщо ви знаєте, про що я, — мовив розімлілий та дженджикуватий молодик без обладунків.

— Ми бажаємо, — сказав Каспіян, — щоб наш королівський візит на Самотні Острови, наші володіння, викликав, наскільки це можливо, втіху у наших вірнопідданих, а не жах. Якби це було не так, я мусив би дещо сказати про стан обладунків та зброї ваших людей. Але це правда, тож вас пробачено. Накажіть розкоркувати діжу вина, щоб ваші люди могли випити за наше здоров’я. Проте завтра опівдні я бажаю бачити їх на цьому подвір’ї, і нехай вони виглядають, як воїни, а не волоцюги. Подбайте про це, щоб уникнути нашого крайнього несхвалення.

Капітан вирячив очі, та Берн тут же закричав:

— Тричі слава нашому королю! — і солдати, які почули про бочку вина, — навіть якщо більше нічого не зрозуміли — приєднались до хору.

Тоді Каспіян наказав більшості своїх людей залишитися на подвір’ї. А сам разом із Берном, Дриніяном та чотирма іншими увійшов до зали.

За столом, у найдальшому кутку, оточений секретарями, сидів його ясновельможність губернатор Самотніх Островів. Ґампач виявився чоловіком, жовчним на вигляд. Його волосся, колись руде, тепер було майже сивим. Він зиркнув на незнайомців, котрі увійшли до приміщення, а тоді знову опустив очі в папери, автоматично промовляючи:

— Жодних інтерв’ю без домовленостей, за винятком часу між дев’ятою та десятою ранку другої суботи.

Каспіян кивнув Бернові та відступив убік. Берн та Дриніян виступили вперед і взялися за протилежні кінці столу. Вони зрушили його і пожбурили в інший бік зали. Стіл перекинувся, і з нього розлетілися навсібіч каскади листів, досьє, скляночок з чорнилом, ручок, сургучів та документів. А тоді — не грубо, а твердо, наче їхні руки — це сталеві лещата, вони витягли Ґумпаса з крісла і поставили навпроти, на відстані кількох метрів. Каспіян відразу ж сів у крісло і поклав свого оголеного меча на коліна.

— Мілорде, — мовив він, зосередивши погляд на Ґумпасі, - ми сподівались від вас іншого прийому. Я король Нарнії.

— Я не отримував кореспонденції з цього приводу, — сказав губернатор. — І жодного протоколу. Нас ні про що не повідомляли. Це не за правилами. Я з радістю розгляну будь-яку заяву…

— Ми прибули, щоб довідатись, як ваша ясновельможність веде справи, — продовжив Каспіян. — Особливо я вимагаю пояснень щодо двох пунктів. Перший — я не знайшов запису про те, що корона Нарнії протягом останніх ста п’ятидесяти років отримувала від цих островів данину.

— Це питання ми підніматимемо на раді наступного місяця, — сказав Ґумпас. — Якщо вирішать, що слід створити розслідувальну комісію, котра на першій зустрічі наступного року доповість про фінансову історію островів, то чому…