Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Сподіваюсь, я зробила видимим усе, а не лише Здоровил. В цьому місці, мабуть, тирлується чимало різних невидимок. Не певна, що хочу їх усіх побачити.

У цю мить вона почула м’які, проте впевнені кроки, які наближались коридором позаду неї — і, звісно, дівчинка пригадала, що їй казали про Чарівника, котрий ходить босоніж, створюючи не більше шуму, ніж кіт. Завжди краще обернутись, ніж чекати, поки хтось скрадається за твоєю спиною. Люсі так і зробила.

А тоді її обличчя просяяло і на якусь мить (хоча про це вона й не довідалась), дівчинка виглядала майже такою ж вродливою, як Люсі на малюнку, — і мала кинулася вперед, зойкнувши від радості та простягнувши вперед руки. Тому що у дверях стояв сам Аслан, Лев, найбільший з усіх великих королів. Він був справжній, реальний та теплий, він дозволив їй поцілувати себе і зануритись у його блискучу гриву. І з низького, схожого на землетрус, звуку, що долинав зсередини істоти, Люсі навіть насмілилася зробити висновок, що він муркотів.

— О, Аслане, — сказала вона, — який ти добрий, що прийшов.

— Я був тут увесь час, — мовив він, — але ти щойно зробила мене видимим.

— Аслане! — з легким докором сказала Люсі. — Не жартуй з мене. Так, наче я змогла б зробити тебе видимим!

— Змогла, — сказав Аслан. — Чи ти гадаєш, що я не підкоряюсь власним правилам?

Після невеликої паузи він знову заговорив.

— Дитино, — мовив він. — Мені здається, ти підслуховувала.

— Підслуховувала?

— Ти почула, що кажуть про тебе твої однокласниці.

— А, це? Я і не подумала, що це підслуховування, Аслане. Хіба то не була магія?

— Шпигування за людьми за допомогою магії — це те саме, що шпигування без неї. І ти невірно оцінила свою подругу. Вона слабка, проте любить тебе. Від остраху перед старшою дівчинкою вона сказала те, що не мала на увазі.

— Не думаю, що я коли-небудь зможу забути те, що почула.

— Ні, не зможеш.

— О леле, — сказала Люсі. — Невже я все зіпсувала? Ти хочеш сказати, що ми могли б і надалі залишатися друзями, якби не цей випадок — і то друзями близькими, на все життя, можливо — а тепер цього не буде9

— Дитино, — сказав Аслан, — хіба я раніше не пояснював тобі, що ніхто не знатиме того, що трапиться?

— Так, Аслане, пояснював, — сказала Люсі. — Вибач. Але, будь-ласка…

— Кажи, серденько.

— Чи зможу я коли-небудь знову прочитати ту історію, котру не змогла запам’ятати? Ти розповіси її мені, Аслане? Прошу, прошу!

— Так, справді, я розповім її тобі через багато-багато років. А зараз — ходімо. Ми повинні зустрітися з господарем цього будинку.

Розділ одинадцятий

ОЩАСЛИВЛЕНІ ДАФФЕРОНОГИ

Люсі вийшла на коридор за Великим Левом і одразу побачила босого, вбраного в довгу, червону туніку старця, що прямував до них. Його біле волосся вінчала корона з дубового листя, борода спадала до пояса. Він спирався на дивний різьблений посох. Побачивши Аслана, він низько вклонився і сказав:

— Вітаю тебе в останньому з твоїх домів.

— Чи не набридло тобі, Корякіне, правити настільки нерозумними підданими?

— Ні, - відповів Чаклун. — Це не те. Є між ними дуже нерозумні, але з ними великих проблем нема. Мене порядно дістали всілякі створіння. Іноді мені, здається, терпець уривається. Не можу діждати дня, коли ними почне правити мудрість, а не звичайна магія, як було досі.

— Всьому свій час, Корякіне, — сказав Аслан.

— Так, усьому лише свій час. Чи маєш ти намір показатися перед ними?

— Ні! — відповів Лев чимось подібним до гарчання, яке означало (як подумала Люсі) сміх. — Гадаю, це б їх дуже перелякало. Багато зірок зістаріє і знайде свій спочинок на островах, поки твій народ до цього дозріє. А сьогодні перед заходом сонця я повинен нанести візит карликові Трампкіну, який у замку Кер Паравел рахує дні до повернення свого хазяїна Каспіяна. Я розповім йому цю історію, Люсі. Не роби такої похмурої міни. Ми незабаром зустрінемося знову.

— Аслане, будь ласка, — попрохала Люсі, - скажи мені, що у тебе означає «незабаром».

— «Незабаром» для мене може бути коли завгодно, — відповів Аслан і раптово зник. Люсі залишилась сам на сам з Чаклуном.

— Зник, — сказав старець. — Він зник, і ми з тобою відчуваємо жаль. Його неможливо зупинити, він не поводиться як приручений лев. Але чи сподобалась тобі моя Книга?

— Деякі речі мені дуже сподобались, — відповіла Люсі. — Чи ти весь час знав, що я тут?

— Правду кажучи, від самого початку, відтоді, як я дозволив Дафферам стати невидимими, знав, що ти з’явишся тут, аби їх розчаклувати. Тільки-от я не був упевнений, якого саме дня це станеться. І особливо цього ранку я не був обережний. Річ у тім, що й мене перетворили на невидимого, а коли я невидимий, мені завжди хочеться спати. Уааааа! Знову кортить позіхати! Ти не голодна?

— Трохи голодна, — зізналась Люсі. — Я не уявляю, котра зараз може бути година.

— Ходімо, — мовив Чаклун. — «Незабаром» може означати «коли завгодно» в Аслана, але в моєму домі відомо, що, коли почуваєшся голодним, то незабаром пробамкає першу.

Він провів її коридором і відчинив одні з дверей — до приємної, наповненої сонцем і квітами кімнати. Посередині стояв стіл. Коли вони ввійшли, той не був накритий, але, вочевидь. належав до чарівних столів, бо лише від одного слова старця вкрився скатертиною, тарілками, склянками та їжею.

— Маю надію, це те, що ти любиш, — сказав він. — Я спробував почастувати тебе їжею, що більше нагадувала те, до чого ти призвичаїлася у себе на батьківщині, ніж те, що вам востаннє подавали.

— Ох, яка краса! — скрикнула Люсі. І справді, там був гарячий — іще шкварчав на пательні — омлет із зеленим горошком, шмат холодної ягнятини, полуничне морозиво, лимонад і горнятко шоколаду на десерт. Сам Чаклун лише випив трохи вина і з’їв окраєць хліба. Люсі пересвідчилась, що його можна зовсім не боятись, і незабаром вже теревенила з ним як зі старим другом.

— Коли закляття почне діяти? — запитала вона. — Чи Даффери одразу стануть видимими?

— Ох, так, вони вже видимі. Але тепер, мабуть, все ще сплять. Завжди десь в обід вони влаштовують невеличкий сон.

— А чи тепер, коли вони вже видимі, ти схочеш зняти з них закляття бридоти? Ти повернеш їм колишній вигляд?

— Гм, це дещо делікатна справа, — сказав Чаклун. — Розумієш, моя люба, це тільки вони думають, що колись виглядали досить добре. Це вони кажуть, що були спотворені. Але я б так не сказав. Чимало осіб вважало б це швидше зміною на краще.

— Чи вони настільки зарозумілі?

— Так. У всякому разі зарозумілим є шеф Дафферів, і він заразив решту.

— Ми мали змогу це помітити, — сказала Люсі.

— Так. І вочевидь, нам треба якось упоратися без нього. Звісно, я міг би перетворити його на щось інше або навіть зачарувати, щоб інші не вірили його словам. Але не хочу цього робити. Краще, аби вони хоч кимсь захоплювались, ніж не захоплювались ніким.

— А тобою вони не захоплюються? — запитала Люсі.

— Ох, ні, мною ні, - відповів Чаклун. — Не думаю, що вони могли б мною захоплюватись.

— А чому ти їх, власне кажучи, спотворив… тобто, зробив з ними те, що вони називають спотворенням?

— Тому що вони не робили те, що їм було сказано. Їхній обов’язок — турбота про сад і догляд за їстівними рослинами. Не для мене, як вони вважають, а для них самих. Якби я їх до цього не змушував, вони б узагалі цього не робили. І ясна річ, якщо маєш сад, то треба й воду мати. Якісь півмилі звідси, біля підніжжя гір, є прекрасне джерело, і з цього джерела бере початок струмок, який протікає якраз посередині саду. Я казав їм, щоби брали воду просто з потоку, замість три або чотири рази на день дертися на гору, а потім, вертаючись, половину води розхлюпувати дорогою. Але вони не могли цього зрозуміти. І врешті-решт, відмовилися від цього.

— Чи вони справді такі нерозумні? — запитала Люсі.

Чаклун скрушно зітхнув.

— Важко повірити в усі проблеми, які я з ними мав. Кілька місяців тому їм закортіло мити тарілки перед обідом: вони вважали, що потім їм це заощадить час. Я зловив їх на тому, як вони садили варену картоплю, аби не варити після того, як її зберуть. Одного разу потрапив до молочарні кіт, і двадцятеро цих віслюків повиносили всі діжки з молоком; нікому з них і на думку не спало просто викинути кота. Але бачу, ти вже закінчила їсти. Ходімо, поглянемо на Дафферів, якщо їх уже можна побачити.

22
{"b":"199692","o":1}