— А зараз візьмемося за лорда Рупа, — сказав Каспіян.

Проте, повернувши голову до столу, він побачив, що лорд Руп уже там. Мовчазний, він непомітно прибув ще коли тривало обговорення, і сів поруч з лордом Арґозом. Донька Раманду стояла обіч нього, ніби щойно допомогла йому сісти в крісло. Раманду стояв позаду лорда, поклавши долоні на його сиву голову. Навіть у сонячному світлі руки зірки випромінювали легке срібне сяйво. На виснаженому Руповому обличчі грала посмішка. Він простягнув одну руку Люсі, а іншу — Каспіянові. Якусь мить здавалося, він збирається щось сказати. Тоді посмішка лорда проясніла — наче він відчув щось дуже приємне, з уст зірвалось довге вдоволене зітхання, голова впала на груди і він заснув.

— Бідолаха Руп, — сказала Люсі. — Я така рада. Він, напевно, пережив жахливі речі.

— Давай навіть думати про це не будемо, — сказав Юстас.

Тим часом промова Каспіяна, підсилена, мабуть, магією острова, здобула очікуваний ефект. Чимало людей, які прагнули перервати подорож, відчули себе зовсім по-іншому, уявивши, що їх залишать. Коли хтось з моряків повідомляв, що він вирішив просити дозволу пливти далі, то ті, хто не сказав цього, розуміли: їх стає дедалі менше, і почувались вони дуже незатишно. Тож іще до того, як спливло півгодини, кілька осіб фактично «підлабузнювались» (принаймні так це називалося у мене в школі) до Дриніяна та Ринса, щоб отримати гарний відгук. Невдовзі лишилося тільки троє моряків, котрі не бажали пливти далі, - вони намагалися переконати решту залишитися з ними. А ще за деякий час зостався лише один. Врешті-решт він перелякався, що залишиться сам і змінив рішення.

Коли збігло півгодини, всі зібралися знову біля Асланового столу, вставши з одного краю, а Дриніян та Ринс сіли поруч з Каспіяном, щоб оголосити список. Каспіян прийняв усіх, крім того, хто в останній момент змінив рішення. Його звали Піттенкрим, він залишався на Острові Зірки весь той час, поки інші подорожували, шукаючи Краю Світу, і всім серцем шкодував, що не подався з ними. Він був не із тих, хто міг насолоджуватися розмовою з Раманду та його донькою (як навзаєм і вони, зрештою), на острові дуже дощило, і, хоча щовечора на Столі з’являлась їжа для цілого банкету, він не отримував від цього задоволення. Він розповідав, як моторошно було сидіти самому під дощем з чотирма сплячими лордами за столом. Тож, коли решта повернулась, він почувався таким чужим, що дорогою назад висадився на Самотніх Островах і поселився у Келормені, де розповідав чудесні історії про свої пригоди в Кінці Світу, аж доки сам у них не повірив. Тож у певному сенсі можна сказати, що після цього він зажив щасливо. Хоча відтоді терпіти не міг мишей.

Того вечора всі гуртом частувалися наїдками і напоями, сидячи за великим столом між колонами, де магічним чином поновився банкет. Наступного ранку, щойно прилетіли та відлетіли прекрасні птахи, «Досвітній Мандрівник» знову вирушив у дорогу.

— Пані, - сказав Каспіян, — я плекаю надію поговорити з вами після того, як подолаю чари.

Донька Раманду поглянула на нього і посміхнулася.

Щойно країна Раманду зникла з очей, вони відчули, що знаходяться на самому кінці світу. Тут усе було інше. Передусім кожен помітив, що потребує тепер менше сну. Нікому не хотілося спати, їсти і навіть розмовляти, а коли розмовляли, то стишеним голосом. Щось дивне відбувалося також і зі світлом. Його було занадто багато. Сонце, що сходило, виглядало, можливо, навіть удвічі, а то і втричі більшим, ніж зазвичай. І щоранку (а для Люсі це було найбільш зворушливим) білі птахи, що співали людськими голосами, мовою, якої ніхто не розумів, розливалися лопотінням крил над їхніми головами і зникали за кормою, поспішаючи до Столу Аслана. Трохи пізніше вони повертались і зникали у східній частині небосхилу.

— Тут навдивовижу чиста вода, — сказала сама собі Люсі, вихилившись за правий борт. Був ранній полудень другого дня рейсу.

Вода і справді була навдивовижу чистою. Перше, що Люсі помітила, був невеличкий чорний предмет, який плив паралельно з кораблем з тією самою швидкістю. Спочатку вона подумала, що це щось висить у морській товщі. Але якраз кухар викинув через вікно у море кусень черствого хліба, і, здавалося, хліб, пропливаючи над тією чорною річчю, ось-ось зіткнеться з нею. Тепер Люсі збагнула, що дивний предмет зовсім і не висить у воді, він раптово збільшився, а за якусь мить знову відновив попередній розмір.

Люсі здавалося, що вона колись вже бачила щось подібне — аби тільки згадати де! Вона стиснула рукою чоло, скривила обличчя і навіть висолопила язика, і нарешті — вдалося! Звісно! Щось подібне можна побачити ясної, сонячної днини в поїзді. Коли бачиш чорну тінь свого вагону, яка біжить ланами з тією ж швидкістю, що й поїзд. Потім поїзд проїжджає між двома насипами і раптом та сама тінь з’являється просто перед нами, пробігаючи порослими травою стрімкими схилами — набагато більша, ніж досі. А тоді потяг з’їжджає з насипу і раптом тінь повертається до своїх звичайних розмірів.

— Це наша тінь! Тінь «Досвітнього Мандрівника»! — сказала сама собі Люсі. — Наша тінь, що пробігає дном моря. Вона збільшується, коли стикається з пагорбами під водою. Але ж це означає, що вона навіть ще чистіша, ніж я гадала. Боже милий, я бачу морське дно на глибині кількох десятків сажнів!

Сказавши це, вона усвідомила, що великі срібні простори — це насправді пісок, який вкриває морське дно, а різноманітні темніші або світліші плями — це ніякі не тіні й полиски сонця на поверхні моря, а різні речі на його дні. От тепер, наприклад, вони пропливали над масою ніжного пурпуру та зелені, з широкою смугою блідої сірості посередині. Але тепер вона вже знала, що дивиться на морське дно, і бачила все набагато точніше. Вона помітила, що темні плями набагато вищі за інші і злегка погойдуються.

— Як дерева на вітрі. І справді, саме так: це підводні ліси.

А зараз блідо-сіра смуга злилася з іншою блідо-сірою смугою.

— Якби я опинилася там, унизу, — подумала Люсі, - ця смуга була б, напевно, лісовою дорогою. А місце, в якому зливаються смуги, — перехрестям. Ох, як мені хочеться туди потрапити! Ось! Ліс закінчується. Ця смуга і справді є шляхом! Я бачу, як вона далі біжить голим піском. У неї інший колір. А на її узбіччях видно щось… якісь рисочки. Може, це каміння. А зараз вона стає дедалі ширшою.

Але в реальності дорога аж ніяк не ставала ширшою — вона просто наближалась. Люсі зрозуміла це, побачивши, як наближається до неї тінь корабля. А дорога, — тепер вона вже була впевнена, що це дорога — закрутилася серпантином. Було ясно, що вона спинається на стрімкий схил. А коли Люсі відвернула голову й поглянула назад, то побачила дещо схоже на панораму дороги, що в’ється внизу з верхівки схилу. Вона бачила навіть смуги сонячного світла, що пробивались крізь глибоку воду аж до порослої лісом долини.

А далі, далі все зливалось в одну суцільну зелену масу. Тільки деякі місця — куди досягало сонце — мали колір чистого ультрамарину.

Однак, вона не могла дозволити собі довго дивитися назад, бо те, що з’явилось попереду, також було захоплюючим. Підводна дорога вже досягла верхівки схилу й далі бігла прямо. По ній рухались маленькі плямки. А тепер, у повному світлі сонця — в кожному разі, настільки повному, як це тільки можливо після того, як проміння пройде крізь товщу води, — з’явилося щось найдивовижніше. Це був вузлуватий і пощерблений предмет кольору перлів, а може, слонової кістки. Корабель знаходився майже над ним, і Люсі спершу не могла збагнути, що це таке. Але, коли вона помітила тінь, яку він відкидав, усе роз’яснилося. Сонце світило ззаду Люсі, тому тінь невідомого предмету простягнулась на піску. І форми цих тіней допомогли Люсі зрозуміти, на що вона дивиться. Це були тіні веж, башток, мінаретів і бань.