І поки вони отак сперечалися між собою, третій схопив Кам’яного Ножа, що лежить на цьому столі, і вже наладнався битись зі своїми товаришами. Але він не повинен був цього робити. Коли він стис пальці на руків’ї, глибокий сон здолав усіх трьох. І вони не прокинуться, допоки не зникне закляття.

— Що таке Кам’яний Ніж? — запитав Юстас.

— Невже ніхто з вас цього не знає? — здивувалася дівчина.

— Я… я… мені здається, — озвалася Люсі, - що я вже бачила щось таке. Схожий ніж тримала в руках Біла Чаклунка, коли вбила Аслана на Кам’яному Столі. Це було давно, дуже давно.

— Це той самий ніж, — сказала дівчина. — Його принесли сюди, щоб він спочивав тут у славі аж до кінця світу.

Тепер озвався Едмунд, який з кожною хвилиною видавався все більш незадоволеним.

— Я хотів би дещо сказати. Маю надію, що я не боягуз… тобто, не боюся цих наїдків… і запевняю також що не бажаю виявити нелюб’язність. Однак, упродовж нашої тривалої подорожі ми пережили багато дивних пригод, і з них випливає, що речі не завжди є тим, чим вони виглядають. Коли я дивлюся на твоє обличчя, мені важко повірити в те, про що ти говориш, але, з іншого боку, було б так само, якби ти виявилася чаклункою. Звідки нам знати, чи ти насправді нам друг?

— Ви не можете цього знати, — відповіла дівчина. — Ви лише можете у це вірити або не вірити.

Запала мовчанка, порушена тонким голосочком Рипічипа.

— Мій пане, — промовив він до Каспіяна, — будь люб’язний і налий мені у келих вина з цього дзбана. Він завеликий і я сам його не підніму. Хочу виголосити тост на честь цієї пані.

Каспіян налив і Рипічип, стоячи на столі, підхопив золоту чашу своїми лапками і сказав:

— Пані, п’ю за ваше здоров’я. — Вихиливши келих, він накинувся на холодного павича і за якусь мить решта наслідувала його приклад.

Усі страшенно зголодніли і, хоча це були не сніданкові страви, як пізня вечеря вони смакували чудово.

— Чому це називається Столом Аслана? — запитала нарешті Люсі.

— Стіл встановлено тут за його велінням, — відповіла дівчина, — для тих, хто зуміє дійти настільки далеко. Дехто називає цей острів Кінцем Світу, бо хоч і можна ще плисти далі, саме тут знаходиться початок кінця.

— Але яким чином ця їжа завжди залишається свіжою? — запитав практичний Юстас.

— Вона щодня з’їдається, а потім відновлюється, — відповіла дівчина. — Самі побачите.

— А що нам робити з цими сплячими? — запитав Каспіян. — У світі, звідки походять мої друзі, - при цьому від показав на Юстаса й Певенсів, — існує одна історія про принца чи короля, який прибув до замку, де всі спали зачарованим сном. У цій історії він не міг зліквідувати закляття, поки не поцілував Сплячу Принцесу.

— Але тут, — сказала дівчина, — все відбувається навпаки. Тут принц не може поцілувати принцесу, поки не здолає закляття.

— Отже, — промовив Каспіян, — в ім’я Аслана, скажи, що мені робити.

— Цьому тебе навчить мій батько.

— Твій батько? — враз запитали всі четверо. — Хто він? І де він?

— Подивіться, — відповіла вона, відвертаючись і показуючи на двері у схилі узгір’я. Тепер усі бачили набагато краще, тому що, поки вони розмовляли, зорі поблідли, а в сірості світанкового неба з’явилися великі білі плями.

Двері знову повільно відчинилися, і увійшла постать, така ж висока й штивна, що й дівоча, проте не настільки струнка. Постать не мала ліхтаря, однак здавалося, сама випромінювала світло. Коли вона наблизилась, Люсі побачила, що це старий чоловік. Його срібна борода спереду спадала аж на босі стопи, срібне волосся — до п’ят, а мантія здавалася зітканою з руна срібної вівці. Старий виглядав таким спокійним та серйозним, що мандрівники у цілковитій тиші знову звелися на ноги.

Та старий увійшов без жодного слова і став по інший бік столу, навпроти своєї доньки. А тоді вони обоє простягли перед собою руки і повернулись обличчями на схід. Стоячи так, вони почали співати. Я дуже хотів би написати тут слова тієї пісні, однак мій знайомий, котрий був там присутній, не міг пригадати їх. Люсі потім розповідала, що то була висока, пронизлива, та невимовно гарна пісня — вона створювала відчуття прохолоди, пісня раннього ранку. Вони співали, а сірі хмари розходилися на сході, білі плями ставали дедалі більшими, аж поки небо геть не побіліло, а море заблищало, наче срібло. Це тривало довго (проте спів увесь той час не затихав), і нарешті схід зачервонів, а з моря на безхмарне небо піднялося сонце, опромінивши довгий стіл, золотий та срібний пісок та Кам’яний Ніж.

Нарнійці не раз уже припускали, що, встаючи з моря, сонце у цих краях видається більшим, ніж вдома. Тепер вони в цьому переконалися. Помилитись було неможливо. Такого яскравого сяйва, що виблискувало від проміння росі та на столі, бачити їм ще не доводилось. Пізніше Едмунд сказав:

— Хоча в тій подорожі і трапилось так багато всього надзвичайного, та мить була найнеймовірнішою.

І тепер мандрівники знали, що вони таки справді дісталися до початку Краю Світу.

Тоді їм приверзлося, ніби просто на них з самого осердя сонця щось летить, однак, звісно, ніхто не міг спокійно туди навіть глянути, щоб переконатись. Та невдовзі повітря наповнилося голосами — голосами, що підхопили пісню панни та її батька, хоча звучання тих голосів було первісним, а мови їхньої ніхто не розумів. А ще незабаром з’явилися і власники голосів. То були великі білі птахи, вони прибували сотнями, тисячами і всідалися на все навколо: на траву, на бруківку, на стіл, на плечі мандрівників, на руки, на голови — аж доки все навколо не стало схожим на снігову перину. Тому що птахи не лише робили білим усе навколо, вони ще й розмивали та затуманювали навколишні форми. Але оточена птахами Люсі, визираючи з-поміж крил, побачила, як один з них підлетів до старого, тримаючи у дзьобі щось схоже на маленький плід, — ну хіба це була тліюча жаринка, що цілком можливо, бо та річ була настільки яскравою, аж неможливо було дивитись на неї. І птах вклав її старому до рота.

Тоді птахи припинили співати і закопошилися на столі. Коли ж знову знялися в повітря, зі столу зникли вся їжа й питво. Після трапези тисячі птахів злітали в повітря, забираючи з собою все, що не можна було з’їсти чи випити: кістки, шкірки та шкаралупу, і поверталися до сонця. Проте вони вже не співали — лише повітря тремтіло від змахів їхніх крил. Чисто видзьобаний стіл спорожнів, а троє старих лордів Нарнії все ще спали.

І ось нарешті старий повернувся до мандрівників і привітав їх.

— Пане, — сказав Каспіян, — чи не скажете ви нам, як позбутися чарів, що примушують спати цих трьох нарнійських лордів.

— Скажу із задоволенням, сину мій, — мовив старий. — Щоб подолати чари, ви мусите допливти до Кінця Світу, або підплисти до нього якомога ближче, і повернутися назад, залишивши там одного зі своїх товаришів.

— А що повинно з ним трапитись? — запитав Рипічип.

— Він мусить податися на край сходу і ніколи не повернутись у цей світ.

— Ось чого прагне моє серце, — мовив Рипічип.

— А зараз ми біля Кінця Світу, пане? — запитав Каспіян. — Чи відомо вам щось про моря та землі, що лежать східніше від цього місця?

— Я бачив їх колись давно, — сказав старий, — але з чималої висоти. Не можу поділитися з вами тим, що мусить знати моряк.

— Тобто ви літали в повітрі? — випалив Юстас.

— Я був високо над повітрям, сину мій, — відповів старий. — Я Раманду. Та бачу, що ви перезираєтесь з нерозумінням. Не дивно, адже часи, коли я був зіркою, минули ще до того, як будь-хто з вас з’явився на світ, звідтоді всі сузір’я змінилися.

— Леле, — Едмундові аж подих перехопило від захвату. — Це зірка-пенсіонер.