Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Люсі відчула себе вдома настільки, наче вона вже тижнями живе в Каспіяновій каюті. Рухи корабля не тривожили її — у давні часи, будучи королевою Нарнії, дівчині довелося чимало подорожувати. Каюта була крихітною, але світлою, з розмальованими стінами (птахи, звірі, дракони малинового кольору, виноградна лоза) і бездоганно чистою. Одяг Каспіяна був на неї завеликий, та вона якось пристосувала його. Взуття — сандалі та ґумові чоботи — безнадійно спадали, та дівчина не мала нічого проти того, аби ходити палубою босоніж. Закінчивши одягатися, вона визирнула з вікна на воду, що залишалась позаду, і глибоко зітхнула. Безперечно, попереду в них надзвичайні часи.

Подорож Досвітнього мандрівника - img_5.png

Розділ другий

НА БОРТУ «ДОСВІТНЬОГО МАНДРІВНИКА»

— Ось і ти, Люсі, - мовив Каспіян. — Ми саме чекали на тебе. Це мій капітан, лорд Дриніян.

Темноволосий чоловік опустився на одне коліно і поцілував її руку. Крім нього присутніми були ще Рипічип та Едмунд.

— А де Юстас? — запитала Люсі.

— У ліжку, — відповів Едмунд, — і, здається, ми нічим не можемо йому зарадити. Він стає ще гіршим, коли намагаєшся допомогти йому.

— Між тим, — мовив Каспіян, — час поговорити.

— Таки так, треба, — підтвердив Едмунд.

— Найперше — про час. За нашим часом минув приблизно рік відколи ми покинули тебе напередодні коронації. Скільки минуло в Нарнії?

— Рівно три роки, — відповів Каспіян.

— Все іде добре? — поцікавився Едмунд.

— Ти ж не думаєш, що я покинув би своє королівство і подався в море, якби все не було добре, — відповів король. — Краще й бути не може. Тепер між тельмаринцями, гномами, тваринами, що розмовляють, фавнами та рештою немає жодних непорозумінь. А тим неспокійним велетням на кордоні ми влаштували минулого літа таку бійню, що тепер вони платять нам данину. А у якості реґента я залишив бездоганну особу, гнома Трампкіна. Пам’ятаєте його?

— Любий Трампкін, — сказала Люсі, - звісно, я його пам’ятаю. Кращого реґента годі вигадати.

— Відданий, наче борсук, пані, а хоробрий, як… як миша, — сказав Дриніян. Він збирався сказати «немов лев», однак відчув на собі погляд Рипічипа.

— Куди ж ми прямуємо? — запитав Едмунд.

— Ну, — сказав Каспіян, — це довга історія. Можливо, ви пам’ятаєте, що, коли я був малим, мій дядько-узурпатор Міраз позбувся семи батькових друзів (котрі могли встати на мій бік), виславши їх досліджувати невідомі Східні Моря за Самотніми Островами.

— Так, — підтвердила Люсі, - і жоден з них не повернувся.

— Атож. Що ж, у день моєї коронації я, отримавши Асланове схвалення, присягнув: коли встановлю мир у Нарнії, сам на один рік та один день попливу на схід шукати батькових друзів чи звістки про їхню загибель і тоді помститися за них, якщо зможу. Ось їхні імена — лорд Ревіліан, лорд Берн, лорд Арґоз, лорд Мавраморн, лорд Октезіян, лорд Рестімар і — ой, і ще один, якого так складно запам’ятати.

— Лорд Руп, пане, — підказав Дриніян.

— Руп, Руп, звісно, — сказав Каспіян. — Ось моє основне завдання. Однак Рипічип має ще шляхетнішу мету.

Всі погляди зосередились на миші.

— Таку ж шляхетну, як мій дух, — сказав мишак. — Хоча, можливо, й настільки ж дрібну, як моя постать. Чому б нам не попливти до найсхіднішої точки світу? Що ми можемо там знайти? Я гадаю, там лежить Асланова країна. Великий Лев завжди з’являється до нас зі сходу, з-за моря.

— Оце так ідея, скажу я вам, — з трепетом в голосі мовив Едмунд.

— Але невже ви гадаєте, — сказала Люсі, - що Асланова країна — це та країна, до якої можна доплисти?

— Не знаю, пані, - відказав Рипічип. — Але послухайте і таке. Коли я був ще в колисці, лісова жінка, дріяда, промовляла наді мною цей вірш:

Де небо п’є солодку воду,
І де марно питати броду,
Саме там, Рипічипе, знай,
Відшукаєш омріяний край:
Починається там край Сходу.

— Не знаю, що воно означає. Але ці слова зачарували мене на все життя.

Після короткої мовчанки Люсі запитала:

- І де ми зараз, Каспіяне?

— Капітан пояснить краще, — мовив Каспіян, тож Дриніян витяг карту і розгорнув її на столі.

— Ми ось тут, — сказав він, вказавши пальцем. — Принаймні були сьогодні опівдні. З Кер Паравелу нас вів легкий вітерець, ми пройшли північніше від Ґальми, але прийшли туди наступного дня. Тиждень стояли в порту, бо грав Ґальми влаштував на честь Його Величності великий турнір, де той переміг силу силенну лицарів…

- І сам добряче звалився кілька разів, Дриніяне. У мене ще залишилось кілька синців, — вставив Каспіян.

— …І переміг силу силенну лицарів, — з усміхом повторив Дриніян. — Ми думали, графові буде приємно, якщо Його Королівська Величність одружиться з його дочкою, та з цього нічого не вийшло…

— Зизоока й веснянкувата, — пояснив Каспіян.

— Бідолашна, — зітхнула Люсі.

— Тож ми попливли з Ґальми, — продовжував Дриніян, — більшість часу протягом наступних двох днів стояв штиль, тож ми мусили веслувати, а тоді знову повіяв вітер — до Теребінтії ми дісталися аж на четвертий день після Ґальми. Їхній король вислав нам попередження не швартуватись, бо в Теребінтії панувала хвороба. Ми обійшли мис і пришвартувались у гирлі річки, далеко від міста, де й набрали прісної води. Далі ми три дні чекали південно-східного вітру, аж доки рушили у напрямі Семи Островів. Третього дня нас наздогнали пірати — судячи з устаткування корабля, теребинці, та, побачивши, що ми добре озброєні, відступили після кількох стріл з обох боків…

— А ми повинні були наздогнати їх, захопити і повісити мерзотників, — втрутився Рипічип.

— За п’ять днів ми побачили Муйл — найзахідніший із Семи Островів. На веслах ми перетнули пролив і в присмерку прийшли до Редгейвена на острові Бренн, де нас чудово зустріли і вдосталь напакували харчами та водою. Редгейвен ми покинули шість днів тому і розвинули просто чудову швидкість, тож сподіваюсь, Самотні Острови ми побачимо післязавтра. Підсумок — ми близько тридцяти днів у морі і відпливли від Нарнії більше, ніж на чотириста льє.

— А що після Самотніх Островів? — запитала Люсі.

— Ніхто не знає, Ваша Величносте, — відповів Дриніян. — Може, Самотні Острови нам підкажуть.

— У наші часи не підказали, — кинув Едмунд.

— Якщо так, — мовив Рипічип, — після Самотніх Островів починається справжня пригода.

Каспіян запропонував перед вечерею показати корабель, та Люсі замучила совість, тож вона сказала:

— Я, мабуть, піду до Юстаса. Морська хвороба — це жах, самі знаєте. Якби зі мною був мій цілющий напій, я б його вилікувала.

— Він у тебе є, - сказав Каспіян. — Зовсім забув про це. Коли ти залишила його, я подумав: це можна вважати одним із королівських скарбів, тож взяв із собою. Бери, якщо вважаєш, що скарб можна змарнувати на таку дурницю, як морська хвороба.

— Я візьму лише краплю, — сказала Люсі.

Каспіян відчинив одну зі скринь під лавкою і витягнув звідтіля прегарну діамантову фляшку, так добре знайому Люсі.

— Бери те, що належить тобі, королево, — сказав він. А тоді всі вийшли з каюти назовні.

На палубі з обох боків від щогли розташувалося два великих подовгастих люки, і обидва були відчинені — як завжди у погідний день, щоб світло та повітря сягали закамарків корабля. Каспіян повів усіх вниз трапом крізь люк за щоглою. Товариство опинилося у приміщенні, де від борту до борту тягнулися веслярські ослони, а світло пробивалося крізь дірки для весел і танцювало на стелі. Звісно, корабель Каспіяна не був якоюсь жахливою галерою з веслярами-рабами. Весла використовували лише коли стихав вітер або для того, щоб заплисти чи виплисти з гавані, а веслували всі по черзі, крім Рипічипа, бо його лапки були надто короткими. Простір під лавками по обидва борти був вільним для ніг веслярів, натомість центр займала заглибина, що сягала аж до кілю, напхана всякою всячиною: лантухами з борошном, діжами з водою та пивом, бочками з солониною, глечиками з медом, шкіряними пляшками з вином, купами яблук, горіхів, сирних голів, печива, ріпок, свинячими боковинами. Зі стелі — тобто з внутрішнього боку палуби — звисала яловичина та низки цибулі, а також гамаки, в яких погойдувалися вільні від служби матроси. Каспіян вів друзів слідом, переступаючи з лавки на лавку. Хоча переступав тільки він: для Люсі це було щось середнє між кроком та стрибком, а для Рипічипа — довжелезний стрибок. Нарешті вони дійшли до переборки з дверима. Каспіян відчинив їх і завів друзів до каюти, що містилася під каютами на кормі. Звісно, вона мала не надто приємний вигляд: низька, з похилими стінами, що сходилися докупи, тож підлоги тут майже не було, а шиби з товстого скла не відчинялись, оскільки були зануреними під воду. Коли корабель гойдався, вікна мінилися то золотом сонячного сяйва, то тьмяною зеленню морської товщі.

3
{"b":"199692","o":1}